Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.8

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.8

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

У перші дні війни таких же як він розконвойованих відправили спішним етапом на фронт у штрафний маршовий батальйон, але по дорозі на цей самий фронт кримінальники, перебивши супроводжуючий конвой, розбіглися, і до штабу дивізії дійшли тільки три калмики та два євреї. Їх відразу б розстріляли, але в діда Наума виявився акуратно обгорнений навколо його худорлявого тіла червоний полковий прапор.

Потім, переживши окопи і першу кров, одержавши контузію і важке бойове поранення, він був переведений у мотострілковий полк старшиною, і в цьому полку, дійшовши від Волги до Ельби, заслужив медаль “За відвагу”, два ордени Слави й орден Червоної зірки. Медалей за узяття і звільнення в нього було аж три: Кавказ, Крим, Будапешт, і, нарешті, Ельба, де в останній день війни вистрілила остання німецька гаубиця, що ледь не відтяла життя командира полку і його самого відразу...

За такий подвиг належала перша Слава, але дід навідріз відмовився вступити в КПРС, виворіт начиння якої спостерігав у сталінських таборах ціле передвоєнне десятиліття.

Довгі роки фронтові однополчани розшукували одне одного. Івана Захаровича до сорок сьомого кидало по госпіталях, а Наума Борисовича того ж сорок сьомого після демобілізації прибило до Києва. Але перша зустріч відбулася в них тільки через десять років. Тепер ми вже йшли не на перше їхнє побачення...

– Я, Мишку, тебе серйозно запитую: ти на фронті був?

– Ні...

– А від ворожої шрапнелі стискувався в окопі?

– Ні...

– А передову замітку про бравого старшину Федоровського у фронтовій багатотиражці читав?

– Діду, я ще читати не вмію.

– А я вмію, читав... І ця замітка була про мене. Так що якщо мені наллє Єлизавета Петрівна фронтові сто грам, ти щоб як розвідник мовчав. Зрозумів?

– Еге ж!

– Не “еге ж”, а “так точно” чи хоча б “єсть!” відповідай!

– А що воно: “єсть”?

– Пам'ять є, Мишку, пам’ять... Війна – це жахлива штукенція.

Дід нервово дістає з фронтового залізного портсигара справжню папіросу “Біломор”, котрий, між іншим, він сам колись будував, – витягаючи її через обмежувальну гумку. Таких гумок у портсигарі дві штуки. Під однією ще трохи “біломорин”, під другою – для “японських” дорогих сигарет – “цюжих” та дарованих, спочиває одна ароматна сигаретка. Хтось почастував старого цигаркою з ментолом.

Сам дідусь звичайно купує не більш п'яти цигарок, щоб узяти відразу на цілі п'ятнадцять копійок і браво вимовити: “На всі!”, і за тим сховати незручність дуже небагатої людини. В мені щось запекло протестує проти того, що така легендарна людина настільки незаможна! Але дійсний шок ще попереду.

Нам відчиняє Єлизавета Петрівна. На ній ошатний фартух, під яким строге вовняне темно-бузкове в дрібну нечасту сніжинку плаття. Волосся у неї гладенько зачесане. Вона надто приємна, але риси її правильного російського обличчя викликають у мене подив. Утомлені обличчя жінок нашого двірського і вуличного інтернаціоналу можуть бути якими завгодно – і строгими, і мудрими, і виразними, але щоб от такими шляхетними і зовсім правильними...

Це справжня російська жінка, і я відчуваю її не зовнішнє, а якесь дуже глибинне, хоч і зовсім незрозуміле мені тепло. Відкіля воно в ній береться? З якої грубки?!. Невже в ній живе та сама сонячна сутність, що пройшла з нею таке важке і довге життя?

У бабусі Фіри я б про це запитав, а в самої Єлизавети Петрівни – не зважуюся.

– Проходьте, – ні слова більше.

Ми чемно вітаємося. Кельбас сидить у кріслі. Ноги його прикриті пледом, милиці стоять ледь віддалік, майже у закутку. Дідусь і я сідаємо на величезний шкіряний диван. З засклених вікон-бійниць у старовинних шафах на нас дивляться дорогі корінці книжкових обкладинок. Очі підполковника виглядають утомленими через набряклі мішки.

Дід Нюма і його бойовий командир про щось неквапливо і тихо розмовляють. Єлизавета Петрівна вносить на підносі бульйон з домашньою локшиною в порцеляновій супниці, акуратно нарізану арнаутку і маленький штофик з коньяком.

– Науме Борисовичу, пробачте, що в нас у домі немає горілки. Не тримаємо. Іванові Захаровичу заборонили. Знайшли цукровий діабет...

– Сім лих – до біса всіх, – сумно сміється бойовий офіцер. – Але коньячком ми ці лиха продавимо.

– Ти тільки не захоплюйся: чарочку, другу – куди не йшло, а третьої щоб не було. Науме Борисовичу, ви простежте за ним, будь ласка.

На столі з’являються крихітні грановані “пупсики” на тоненьких ніжках. Дідуньо крякає, Іван Захарович починає сміятися.

– Горілка – не ікебана, ми – не японці. Як то російському солдату фронтовику хоч два, хоч три цих пупсики. Що з того дива станеться? Діставай, Лізонько, офіцерські, фронтові, а то якось ніяково.

Єлизавета Петрівна готова до подібного повороту подій і вносить загорнену в білий вафельний рушник сріблясту не солдатську флягу і дві такі ж сріблясті п’ятдесятиграмові стопки.

– Трофейні, будь би вони не від Бога... Завжди придатні для вияву бойового братерства. Але у флязі розведений спирт. Спирт будете?