Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.15

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.15

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

У квартиру до вже покійної Євгенії Марківни увірвалися оперативники. Була різанина, потім стріляли, потім усі сусіди, повибігавши сонно на вулицю, дивилися на цей вранішній розгардіяш.

Мене в той час на цьому світі не було. Ніхто просто не помітив відсутність маляти, гадаючи, що йому слід спати. Я ж тієї ночі так і не заснув...

– Душа, – говорить мені моя безграмотна прабабця Фіра, – це те, що є в кожної людини. Усевишній нікого не обділяє душею, але тільки в одних вона як гнійний прищ, а інших, як маленький сарайчик, у третіх, як кімната, а в обраних Богом, як цілий палац.

А де цей палац, бабусю?

– У кого де: у хоробрих і шляхетних – у грудях, у мрійливих – у голові, а в боягузливих душа ховається в п'ятах.

– А моя душа може бути схожа на таку ж, як я, людину?

– Ні, душа, Мойшеле, це вогниста частка твого тіла. Її вдихнув у тебе при народженні Янгол, якого послав на Землю Всевишній. Я тобі ось що, онученя, скажу: просто в одних людей душі розкриваються навстіж і усі знають, що в них можна ввійти, а в інших – усі дверцята на засуві...

– А чому?

– Тому, що замість світлих віконець у такій душі маленькі темні дірочки, як у зацвілому голландському сирі.

– А чому бувають такі дірочки?

– Підростеш, онучку, довідаєшся...

– А бувають люди без душі?

– Без душі буває тільки глиняна людина – голем, а у всіх інших людей душі є, навіть в Аммана і Гітлера, на жаль, хоча вони були в них дуже маленькі і злісні. Просто їхні душі були відрізані від господнього світла і перетворили цих іродів у злісних карликів на горе нашому народу, маля.

– Як це відрізано?

– А так, спочатку в них у душах витончились сонячні, а потім і місячні нитки, і наступила ще за життя смерть, вони ще жили і діяли на Землі свої підлі злодіяння, а по суті, були мерцями.

– А можуть на сонячних і місячних нитках людських душ жити сонячні і місячні чоловічки?

– Люди? Ні, але, може бути, ти когось просто впустив у свою душу чи виростив когось у себе в душі сам. – Можливо, тут бабуся говорила про астральних двійників, про яких у ті часи не багато хто й знав. – Усе можливо, чужі душі – сутінки, усе життя вирощуй свою душу, перетворюючи її з крихітної кімнатки на величезний світлий палац, і ніколи не впускай до неї незнайомих людей, не запропонувавши їм зазвичай чисті домашні тапочки.

Моєї прабабці давно нема на землі. Вона вмерла, коли мені виповнилося вісім років, рівно через два роки після нашої недитячої розмови, так і не повідавши мені, хто ж до останніх днів жив у її добрій і мудрій, тихій древній душі. Можливо, там жила місячна чарівниця чи сонячна красуня принцеса, але це було так давно. З тих пір минуло більше сорока років.

Одного разу я ледве не втратив щиросердечне Щось, можливо, навіть свою змучену у духовнім Чорнобилі душу чи зрощену в ній астральну істоту, яка раптово сховалася за шляховий стовп на тролейбусній зупинці. Це трапилося того дня, коли я, вчитель інформатики київської школи для дітей, евакуйованих з Чорнобильської зони після аварії на ЧАЕС, раптом відчув, що дана від народження іскра божа знайшла невагому і невидиму мені плоть і відійшла на своїх ногах віддалік від мене, в той час як я втомлено брів додому.

Я сторопів. Подібного зі мною ніколи раніше не відбувалося. Я раптом зрозумів, що негайно треба повернутися до того фатального стовпа, обійти його й ублагати Щось повернутися, щоб продовжити наше з ним спільне існування. У напівнепритомному стані я повернувся до стовпа, ледь утримуючись на ватяних ногах, і тихо попрохав оте Щось, що полишило мене, повернутися до мене усередину.

– Сьогодні ми повинні піти разом з тобою . Повертайся, я вже знаю, що ти готове мандрувати без мене, але сам я без тебе жити ще не готовий. Я не вмію просити пробачення в себе самого за всілякі гріхи проти власної душі, але без тебе мені не жити. Звідси я не рушу ні кроку. Ти це зрозуміло?

Але непокірливе Щось не квапилося повертатися до мене. Схоже, воно вичікувало. І тоді я запропонував йому згадати, як одного разу в дитинстві ми попрощалися назавжди з дзеркалом Соломона і дозволили піти з ним від нас Місячному хлопчику.

Щось не заговорило зі мною. Воно було здавна ображене, але, пересиливши свої амбіції, воно впритул підійшло до мене і начебто взяло мене за руку, щоб уже, сподіваюся, до кінця днів покірно і важко нести свій хрест, опромінюючи мій шлях, і не дозволяючи перетворитися мені в безжиттєвий голем.

З тих пір я став рідше відкривати навколишнім свою душу і все частіше згадувати про місячного хлопчика, що колись жив у мені, якому я навіть не дав свого власного імені, оскільки наївно думав, що він усього лише мара. Але насправді лише маренням виявилося саме дзеркало Соломона, винесене на відомчий смітник, що мимоволі викрало в мене частку моєї незміцнілої дитячої душі. А, можливо, це був мій невідомий астральний двійник, мій місячний хлопчик...