События вплетаются в очевидность.


31 августа 2014г. запущен литературно-публицистический блог украинской полиэтнической интеллигенции
ВелеШтылвелдПресс. Блог получил широкое сетевое признание.
В нем прошли публикации: Веле Штылвелда, И
рины Диденко, Андрея Беличенко, Мечислава Гумулинского,
Евгения Максимилианова, Бориса Финкельштейна, Юрия Контишева, Юрия Проскурякова, Бориса Данковича,
Олександра Холоднюка и др. Из Израиля публикуется Михаил Король.
Авторы блога представлены в журналах: SUB ROSA №№ 6-7 2016 ("Цветы без стрелок"), главред - А. Беличенко),
МАГА-РІЧЪ №1 2016 ("Спутник жизни"), № 1 2017, главред - А. Беличенко) и ранее в других изданиях.

Приглашаем к сотрудничеству авторов, журналистов, людей искусства.

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

ПРИОБЕСТИ КНИГУ: Для перехода в магазин - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР
Для приобретения книги - НАЖМИТЕ НА ПОСТЕР

понедельник, 28 марта 2022 г.

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.4

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.4
© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Жорик, а, Жорик... А Гільда принесла мені оте загублене скельце!
– Не сміши, Веню, гусок та півнем, бо так не буває.
– А як ти це поясниш? – І Віночко переможно показав на скельце з райдужними розлученнями, від якого віяло чимось дивним, майже неземним.
– Пахне по-особливому, – принюхалася Вєрка. – надвечер так пахнуть зірки, – впевнено сказала вона.
Залишалося тільки піднести скельця від протигазу до очей і подивитися у піднебессі. Скелець відтепер знову було двоє. Одне, з тумбочки, у Жорки в руках, друге – з кишеньки коротких штанців на шлеєчках, в яких хизувався зараз Венічка, а Вєрка просто чекала, коли ці нестерпні хлопчики задовольнять свою цікавість і стануть звертати на неї хоч якусь земну увагу і навперебій пропонувати саме їй свої райдужні трофеї. Так воно врешті і сталося, і тоді дівчинка сказала їм обом:
–  До чого ж ви дурні, адже з них можна склеїти справжню підзорну трубу, як у Незнайки, і тоді можна буденавіть подивитися сьогодні ввечері на Місяць і побачити на ньому лунітів!
– Теж мені Кнопочко, – образився Жорка. – З підзорною трубою може й дурень побачити, а ти спробуй просто так подивитися крізь скляну веселку.
– А що, – погодився несподівано Венічка. – Можна й хмари розглянути. А раптом і там хтось живе. Але хіба його побачиш, синього на синьому, хмарного на хмарі… Дай мені скельця, – рішуче зажадав хлопчик у Вероніки. – Я зараз сам подивлюся...
Пішли смарагдово-оксамитові дні 1960-го року. І тільки бездонне небо про щось ледь тривожно попереджало дітей, розставляючи на "битому шляху" аеродинамічної камери Вільсона дивну пухирчатку попереджувальних "зебр" - білих, що волають до обережності, та"блакитних", які попереджують і припиняють кроваві земні сечі. Бо щось тривожно кричало про небезпеку життя в самій безодні небесного океану, і до чорних, космічно-чорних захмарних вирв, які щось говорили про неминучість смерті і вічності, що вже назавжди проступає після неї.
Дівчинка не стала заперечувати раптово побачене, бо хмарне мерехтіння розглядати було їй не цікаво…
Венічка й не помітив, як Жорка з Вірою знову сховалися в лопухи. Вони там про щось тихо шепотілися, мабуть про кульбаби, а Венічка, закинувши голову в небо, бачив, як дрібно набігала бриж на великі ватяні хмари, як раптом через них виникали білі реактивні доріжки, які розчинялися в небі, перетворюючись поступово, - кожна, на справжній битий шлях, яким, можливо, проїжджали небесні чумаки за сіллю нетутешнього світу.
І цього дивному світу не існувало ніякого спину, бо насправді не було ніяких зовнішніх кордонів, і тому цей дивосвіт розростався і упирався у неосяжне невідоме. По ньому повільно пропливали метеозонди, про які вони з Жоркою сперечалися: чи є у них моторчики, а чи - ні. Вирішили, що моторчики там таки є, але дуже маленькі та слухняні. Не ясно було тільки, кому вони приналежні: небу, людству, а чи жителям інших світів? 
Про жителів далеких світів можна було тільки невиразно здогадуватися, вважаючи, що в них є і своя планета, і свій фіолетовий океан, і свої три неземні раси: помаранчевих, синіх і зелених істот, дуже схожих на людей, ось тільки трішечки в чомусь інших. Жорка казав, що у них на руках по три пальці, але Вєрка запевняла, що по шість, бо по три – дуже негарно, а по шість – не так уже й страшно, хоча теж менш красиво, ніж у звичайних людей. До того ж у самої Вєрки було від народження шість пальців на правій руці, але її прооперували, і про свій шостий пальець вона пам'ятала невиразно, зате у Жорки траплялися напади, і тоді він раптом починав усі слова мимоволі вимовляти навиворіт.
– у Ікрев омярп ан укитовиж навосіран ...
– Я зараз вам усім трьом ююламан пороблю на сраках! – це вже закричала над вухом у  Венчика брилоподібна воспітела Галини Семенівни. Всі троє були миттєво зім'яті та побудовані в ряд.
Вихователька виникла несподівано та відправила всю трійцю до групи.
– Що це за таїнство на пузі, – всю дорогу обурювалася вона. –- Що це ти там і коли, Кожанов, побачив?
– А справді, що ти там, Жорко,  побачив у Вірки на животі? – Запитав у свою чергу Венічка в групі у свого дорослішого за обставин життя приятеля.
– У неї там щось написано, але на іншому алфавіті. Алла Федорівна нічого не говорила нам про такі літери. Вони в неї ніби під шкіру вклеєні… Та що тобі казати, – Жорка відчайдушно махнув рукою. – Це треба побачити на власні очі. Овижан! 
– Я тобі дам – книш, байстюче! – Раптом, не розібравши дитячої “тарабарщини”, страшенно розлютилася Галина Семенівна. – Де тільки таких слів, мерзотник, набрався. Ось прийде за тобою батько, все розповім!..
Планета, на якій існував свій фіолетовий океан, і свої три неземні планетарні раси: помаранчевих, синіх і зелених істот, дуже схожих на людей, супроводжувала Землю в усі часи, як невідв'язна космічна дуенья, і діти цих планет іноді переглядалися між собою і простягали один одному назустріч свої маленькі долоні - земні рожеві та інопланетні синьо-салатові, але тільки жоден дорослий ніколи так і не дізнався про те…
Зазвичай вдень, незамінну і безвідмовну вночі, страшну нянечку Нюру намагалися не помічати. Двадцять чотири години на добу вона ходила в білій косинці з халатного ситця, руки у неї неодмінно пахли карболкою, а душа світилася тонко і свято.
Траплялося, що на сонечку, та на ґанку бабуся Нюра співала, але дуже тихо й благістно, на незрозумілий малюкам лад. Взагалі-то, це були псалми, але соціалістичному перевихованню Нюра не піддавалася ще й у довоєнний час. А війну пройшла санітаркою, винесла з передової кілька десятків тяжко поранених бійців і мала урядову медаль "За відвагу". Були в неї ще дві медалі – за Київ та Будапешт, і тому головлікар заборонив до нянечки приставати з політучбовими заходами та дозволив їй животіти у дикому невігластві.

Комментариев нет:

Отправить комментарий