Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.19

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.19

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

У повітрі над відомчим дрантям розлігся оглушливий гуркіт. Небо розрізав горизонтальний місячний прожектор, і в місячну шпарину, що утворилася, став прослизати розгорнутий дідусевим плащ-наметом Оолан, несучи в себе на спині мою місячну частку – дивного місячного хлопчика...

Гуркіт над смітником перервав світну феєрію, що відбувалася в нас у дворі, із засідкою в “пеналі” в арештованої Лідки, з кримінальниками в “пеналі” у баби Жені і трупом самої старої, що винесли після неквапливого огляду всіма двірськими сусідами. Усі завмерли і тільки екс-ординарець Білошицький раптово загорлав на все подвір'я:

– Адже я був правий, товариші, – на бухпостачівському смітнику вибухнули фашистські міни!

Усіх – і двірських, і сторонніх, і військових, і цивільних винесло на смітник... Хтось на ходу згадав, що в напрямку до смітника ішов маленький хлопчик.

– Мишенько! – по-пташиному охнула моя мати Тойба, чиє ім'я з земного цивільного перекладалося просто як “пташка”. До неї поспішив вічно ворогуючий з нею Наум. Він міцно обійняв матір і спробував щось сказати, але вийшло, як завжди – безглуздо.

– Ні, Танько, твій-наш Мишко-Мойшеле не дурень... Баламут, так, але дурнем цей хлопчисько ніколи не був...

Матір від цих слів ледь не підірвало, але зараз вона хотіла бачити мене – живим чи...

Через десять хвилин вона прилетіла до світлиці, де в цей час я вже спав міцним сном. Незадовго до цього мене заколисала древня чарівниця – місячна принцеса Есфір...

Дорослі ще довго дивувалися, чому їм здалося, що мене одного серед ночі раптом винесло на цей тричі розпроклятий смітник. На тім і заспокоїлися...

Ранком шестикласниця Ідочка запропонувала:

– Мишку, давай сьогодні грати в місячних людей. Ти, наприклад, будеш місячним хлопчиком, а я місячною принцесою...

– Есфір?

– Ні, Есфір – так не модно. Краще принцесу ми назвемо Естер, а мене, коли я виросту, Аделіною, а ще краще – Адою…

Так і вийшло. Тільки Ада багато років тому переїхала жити в Чикаго, і тепер зрідка в моїх листах до далекої американської тіточки ще тепліє рядок:

“Здраствуй, дорога наша Ідочко!”. Потім розповідається багато дорослих-важких київських новин, але ніколи ні рядка не присвячується йому, моєму візаві, зрослому з того часу, моєму прибулому із зірок місячному хлопчику.

У найважчий для мене рік він узяв мене за руку біля шляхового стовпа на кінцевій зупинці тридцятого тролейбусного маршруту і повів до звичайнісіньких дитячих гойдалок, на яких у цей час каталися дівчинка-підліток і маленький хлопчик. Обоє вони були не з мого дитинства. У них тепер були не семітські, а слов'янські риси сонячних облич, і вони посміхалися нам, називаючи один одного по іменах: Анастасія й Алик...

Настя й Алик...

Сонячним і місячним дітям замалий земний шкалик...

Це кажу Вам я, Мишко, який прощався з Вами і повертався до Вас, люди!..

Мир Вашій оселі! А штил андер вельт! Чи як там у вас, цивільною?..