Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.8

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

Цей біль приречених всотував у себе навколишній простір і випромінював його у Всесвіт. Схоже, що саме ця аура і була причиною збою системи управління мого астрокрейсера.

І тоді для себе я легко і просто збагнув, що в ім'я досягнення своєї власної примхи, свого уявлення про безмежні спокій і щастя, зоряні блукальці, що впали на цю планету, в ім'я власної благодаті, не тільки відвернулись від імен людських, і від земної любові, але вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб не тільки піти квітковими настилами по планеті, а й перекрутити їхню трепетну і ніжну суть.

Доторкнувшись до планети, прибульці не приросли до неї, а присмоктались зі всіма своїми колбами та пробірками і зробили необережний крок від рятувальної капсули астрольоту в зворушливо–принадний світ маргариток.

Сонячний вітер, як і до того, колисав маргаритки, але їх шелест вже не заколисував мою свідомість. Вночі вітер віяв трохи сильніше, і в шелест квітів домішувався дзвін, в якому тепер я розрізняв плач. Багато які з них просто ридали. Заснути я не міг... Я встав, серце моє розривалося на частини. Адже навколо мене заломлювали свої крихкі руки квіти... Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Новий порив вітру з якоюсь диявольською силою рвонув ніжні стебла тих, хто так ще жадав жити, і тоді квіти просто заголосили... Вони молили своїх богів про пощаду, але їхні боги відвернулись від них...

Я бачив і чув так, як належить на цій планеті, в цьому світі найжорстокішого експерименту, де найголовніший злочин експериментаторів полягав у тому, що вся ця Планета стала жертвою нісенітної людської пристрасті. А допомогти квітам земними засобами тут було неможливо.

Тепер я це розумів, як і те, що все своє життя ці прекрасні створіння з волі чужорідних богів перетворили на страшні сомнамбулічні страждання, що ще якось притлумлювало денне фіолетове сонце, та от ніч не залишала маргариткам надії – навіть найбільш юні з них щосекунди готувалися до страшної, освяченої інопланетними генетиками Смерті.

Тепер крізь дзвін, що перейшов у суцільний жалобний шепіт, з кожним новим посиленням вітру на планеті народжувалася і набувала сили, стаючи все розбірливішою найзвичайнісінька молитовна аріозо...

– Збережи нас велике Провидіння...

– Не перерви наші життя!..

– Чому наші боги відвернулись від нас?

– Де ви, генетики, де ви?..

І нарешті, цілком дивне:

– Орнісе, Орнісе, зупини їх!

– ...Ми гинемо…

І ще:

– Скажи нам що–небудь, стара маргаритко!..

З першими променями сонця Справжня Маргаритка відповіла:

– Я скажу вам, сестри, тільки те, що говорю з болем щодня вдосвіта ось вже тисячу років... Я скажу вам, сестри, що я вас люблю і вибачаю, що дочекаюсь часу, коли ваші численні нащадки скажуть мені те саме в день мого власного ще не скоро очікуваного кінця. І в їхніх голосах буде мудрість і всепрощення, любов і гідність, гомін і мовчазність, і тихий стогін пелюсток. Більше мені сказати вам нічого. Помирайте.

На краєчку світло–фіолетового обрію замайорів світанок нового дня. У скошених вітром вінчиках стали опадати голівки ефемерних німф, що так ніколи і не стали людьми...

Вночі я так і не заснув. А вранці назавжди поснули міріади квітів, але планета ніби не помітила їхньої смерті. Вона знов звала до себе генетиків. Ми розуміли – і Маргаритка, і я, що одного разу необхідно розірвати це згубне коло, в яке випадково втрапили і квіти, й люди, вже покарані рівною мірою за свої намагання змінити власну природу. Генетики, ті незабаром перетворяться на пилок, а маргаритки принесуть у Всесвіт суцільний планетарний біль, від якого будуть руйнуватися космічні апарати всіх розумних істот навіть на найвіддаленіших космічних трасах, і в космос прийде жах міжзоряної самотності.

Тому Справжня Маргаритка, не сказавши більше ні слова, дала мені заснути вдосвіта прямо під своїм стеблом і не бентежила доти, доки фіолетове сонце не проковтнуло нове вечірнє смеркання. Тільки тоді вона пробудила мене якимось особливим тихим шелестом, в якому була й ласкава вимогливість, і тихе вибачення...

Як я дізнався пізніше, всю ніч вони пробивалися до мене. Кожний сам по собі, чимось себе виліковуючи і рятуючи.

Всю ніч вони неквапно йшли по планеті тільки з тим, щоб відшукати мене самого і мою крихку спільницю – Справжню Маргаритку. Але коли знайшли, я вже спав. Важкий сон звалив мене вдосвіта, і я забувся, більше не в змозі терпіти передсмертні стогони помираючих квітів.

Тисячу років, проведену на цій чудній планеті, вони, нечутливі, спали на борту напівзруйнованої аварійної капсули за захисним екраном, як браві боввани – Перший, Другий, Третій, Четвертий – щоб потім зранку пити квіткову патоку з крихких терпко–солодких тичинок. Щодня вони багато працювали, щоб запилювати піддатливі квіти на заході сонця....

Знайшовши мене, вони схилили свої розряджені сріблясті голови перед Справжньою Маргариткою і, помітивши легке струшування пелюсток у відповідь, сіли перед справжнім квітковим божеством, що так і не дозволило їм пробудити мене, сплячого.