Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.4

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

Аварійна капсула вижбурнула четвірку зранених астропілотов на нашу планету...

– Та від фізичного болю їх вилікувати було неважко: у Першого було три переломи, у Другого великі опіки, а у Третього і Четвертого – виверти кінцівок. На лікування всіх цих поранень вистачило і дня.

А от увечері їм примарились їхні кохані. Перший кохав, як йому здавалось, багатьох і без розбору, Другий, як не дивно, зовсім не знав любові, Третій був закоханий тільки раз, а Четвертий обожнював уявний ідеал...

– Але всі до одної – їхні обраниці – були просто прекрасні. І вже вночі багато які з нас із незрозумілих нам причин набрали їхнього вигляду.

– Далі – більше, – при цих словах голос Справжньої Маргаритки ніби зламався. – Ці нещасні квіти пішли шляхом гормональної еволюції, яку незабаром після побаченого запропонували їм ці четверо. І схоже, що на генетиці ця четвірка розумілася. Вони азартно розчиняли себе в експериментальних пробіркових рідинах, якими і обпиляли найбільш прихильних до них дурепок...

Після цього це стало планетарною традицією. Усі четверо прибулих були послідовні в своїх генетичних зусиллях, і маргаритки набули ознак жіночності, нероздільної жіночності. Але минуло ціле тисячоліття... І генетичне запилення стало священним в ім'я новонароджених квітів, на які і покладалися примарні генетичні надії. Про тих же, хто згодом за короткі проміжки часу помирав, негайно забували. Так разом з традицією ініціації у квітах споконвічної псевдолюдської жіночності на планету Маргариток прийшли і вкоренились... Жорстокість... І біль…

Справжня квітка замовкла.

– Чому ж ніхто не наважився зупинити цих лихо-експериментаторів? Хоча б своєю прихильністю до них, своєю нестримною прямотою?

– Нічого з цього, дорогий Орнісе, не вийшло. Маргаритки споконвічно програвали в цьому експерименті, тому що забули своє власне планетарне минуле, своє призначення, а через свою квіткову тендітність зуміли вмістити в собі тільки жеманність...

– Мені треба зустрітися з цією четвіркою, – само по собі вирвалося в мене.

– Пізно, Орнісе, пізно. На жаль, ти вже запізнився. Їх уже майже розчинила планета, залишивши від них самі конструктив-оболонки...

– Ви мене лякаєте, панянко? Невже вони вже навіть не люди?– А хіба місцеві маргаритки вже тільки квіти?

– Дозвольте, я сам розберусь, що все-таки відбувається!..

– А ти не такий простий, Орнісе, як я і сподівалась. У тебе і сприту більше, ніж у тих чотирьох, і в незнайомому світі ти куди більш практичний – намагаєшся зцілити пошкоджену плоть, але не бажаєш лікувати душу.

Душу треба набувати там, де ти її раніше втрачав...

- Усе вірно… Ця нещасна планета втратила свою душу, свою справжню суть на догоду швидкоплинній забаганці отих балакух… Оглянься і тільки уяви, як раніше тут було чудово! – моя співрозмовниця втомлено опустила пелюстки і замовкла. Я зрозумів, що нашу розмову закінчено.

Пообіцявши Справжній Маргаритці повернутися, я рушив углиб планети безкрайнім полем олюднених маргариток, спершу обережно і навіть несміливо.

Хто вони тепер, ці квіти-дівчата? Що зробили з ними, на догоду їм же самим?! Що за потворне втручання в життя сторонньої планети з боку землян відбулося тут? Як таке взагалі могло статися?..

Чи я не тямлю в тутешніх законах, і їм все це на краще, а неопилена, напівопилена квітка – просто заздрить перетворенню своїх родичок?

Так, але тоді вона могла б у будь-який момент попросити у генетиків себе опилити. Але не попросила. Може для того, щоб жити так довго? І обдурити час?

Хто тут правий? Я нічого не розумію. Я хочу зрозуміти. Я повинен зрозуміти!

Я простягав руки назустріч квітам і відчував їхні легкі тривожні дотики. Але тоді я казав їм: “Сміліше!”, хоч вони й чекали від мене тільки звичного вже їм олюднення. Але замість цього я сміявся і плакав, розмовляв з ними хмільно і розкуто, інколи зриваючись на недозволені “шпильки”.

Всією своєю поведінкою я намагався показати, що я не генетичний ментор, а проста земна людина, я торкався їх них квіткових пелюстків, дивуючись оксамитовості. А щодо миленьких жіночих голівок маргариток, то інколи я гладив їх по пухнастому трепетному волоссю, інколи тріпав по щоках, а інколи і давав легеньких щиглів по носиках, ніскільки не повчаючи, а немовби даючи знати, що живі чоловіки і жінки набагато складніші, ніж ідеальні образи, зрошені у смерканні, щоб померти вдосвіта через сім діб.

За моєю спиною квіти починали сміятися і плакати, вимагати і обурюватись...

Ще не зустрівши генетиків, я вжахнувся від того, як вони спотворили природу цих невинних створінь.

Сонце швидкоплинно котилось до заходу, і на місце тих, хто висох і згас удосвіта, день звільняв площі для молодих і тонких пагінців, з яких пробилися й накипіли великі пуп’янки. З них повинні були з'явитися квіти, чия крихка трагедія була передбачена в цьому світі заздалегідь...

У якомусь летаргійному напівсні я блукав між молодих пагонів і дихав тонким ароматом недоквітлих квітів. Мені здавалось, видозмінені маргаритки навмисне переховувались від мене в пелюстках: адже в призначену мить їм належало відкрити свої квіткові пачки і показати мені страждальницькі обличчя тендітних інопланетних істот.

І це були справді обличчя страждалиць, але лише допоки, доки десь на обрії не пробігли чотири сріблясті веселки, кожна з яких мала свою власну кривизну. З-під кожної веселки струменіла срібна роса, поволі опадаючи на квіти - як на новонароджені, так і на ті, яким належало померти вдосвіта наступного дня.