Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.2

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.2

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

І тоді Венічка надумав саму Гільду Вонс посадити в спорожнілий телефон, з якого раптом уже від неї хлопчик почув: 

На призьбі з диву м+аленькій втомився коник жв+авенький. 

Він їв травинку с+олодко, росинку запивав,

а тихим ситим в+ечором, коли всім дали печиво,

солодке дивне печиво, зоряним добрим вечором

 на скрипочці гарнесенько той коник виграв...

Звісно, цю пісеньку співала старенька – "баба з нагана" – нестерпна Гільда Вонс…

У  той час, коли нас накрила раптова інформаційна тиша, ми навіть не репетирували. Вона просто вийшла на нас, вирвавшись із сірникових коробок нашого смарагдового дитинства. Самотні метеозони проривалися зі смарагдового світу в блакитний, який регулярно патрулювали реактивні радянськы "чумаки"... Вони стерегли мирне небо – маленькі срібні птахи, за якими залишалися полозья піднебесного "битого шляху", обіцяючи нам, дурисвітним, відкрити перед нами Вічність…

Згодом Веня помітив, що бабуся, що увесь час чомусь пурхає дивним чином, ніби намагалася в чомусь йому допомогти. І тоді траплялися дивні речі.

Якось вічний слідопит Жорка Кожанов знайшов у густих заростях кропиви за диким дачним малинником справжнісінький армійський протигаз. Маска протигазу була зроблена із світло-сірої довоєнної гуми, а гофрована труба закінчувалася, як і належить, бляшаною іржавою коробкою, в якій належало бути фільтру з активованого вугілля. Але в п'ять років такого не впізнаєш, доки не розкрутиш тої коробки.

А не розкрутиш тому, що різьблення у ній заіржавіло. Залишилася надія проколупати в іржі дірку. Так Жорка і зробив, і з коробки, що розпалася на рвані шматочки, висипалося вугілля упереміш з монетами – царськими, фашистськими та підкореними фашистами країн – Польщі та Франції…

Монети поділили по-братськи: Вєрці за належне дісталося дві – дівчисько, а Венчику з Жоркою по п'ять…

Але Верін тато із цим не погодився. Він був нумізматом. Так у Венички з'явився барабан, а у Жорки гармошка, і з того часу в дитячому садку стали звучати “лопухові” концерти. Веня з Жорою любили виступати у лопухах, але не довго...

Якось хлопчаки, прихопивши з собою нерозлучну з ними Вєрку, сміливо забрели в лопухи, щоб зайнятися особливою важливістю справою – натискати товсті стручки–самостріли, що вибухали під пальцями і обсипалися на землю білими крапельками стиглого дрібного насіння.

Ефектніше за інших зазвичай виглядав той дослідник природи, у якого залишалися від недавнього стручка найкручені завитки. Вони цінувалися найбільше, як ознака особливого геройства, оскільки у той час одним із найулюбленіших казкових героїв був український хлопчик-з-пальчик Барвінок.

Щоправда, з ім'ям, на думку Жорки, він підкачав. Жорка казав, що в нього самого була ціла купа імен: і Жора, і Георгій, і Гоша, і Жорж, і навіть граф де Жермен. Але з графом, на думку Венички, він явно перегинав.

Не відставала від Жорки і Вєрка, яка називала себе поперемінно то Вірою, то Веронікою, то Нікою... І навіть Микейвою, проте, Веничка точно знав, що "цивільною" мовою так звуть дуже поганих тітоньок, вся поганість яких полягала в тому, що для злягання вони міняли дядечок, як рукавички, і при цьому непогано заробляли...

А Венічкіна мама заробляла мало, зате вона була вчителькою музики, і в них у будинку був Веничкін тато Марік та метроном. Дідусь Ісаак казав завжди, що і тато Марік, і музичний метроном у їхньому домі однаково безглузді, і тоді мама Люся починала потихеньку плакати і дорікати Венчика у тому, що він забагато слухає дурних розмов дорослих людей:

– Що ж ти, Веніаміне, – казала вона, – дозволяєш себе встрявати між дорослими. Бач, як нагострив вушка свої на маківці. Так, хочеш знати, дорослі – дуже нудні люди, і всі розмови у них – нудніше не буває, якщо тільки, звичайно, вони не дають знання.

Але, видно, дідусь Ізя в галузі знань давно виснажився і вічно ховався за газетою, через яку він часом повідомляв новини особливого роду:

– Протигаз той, що дітки підібрали за Байковою гіркою, дякувати Богові, не міна. Їх там після війни – поклади. Міни б їм не знайти – рук-ніг не зберуть, а протигаз– дві скельці і тільки. Скло, мабуть, уже потьмяніло, як усі старі шибки, і через них можна сміливо дивитися на веселку.

– Тату, не треба нас тут лякати – не треба пі-пі, бо Бі-бі задавить!

– Жорка! Через протигазне скло можна дивитися на веселку! – раптом на все лопухів'я радісно заволав Веня.

Тут же до нього підлетіла бабуся казкового Барвінка і покрутила перед хлопчиком біля скроні.

– А навіщо дивитися на веселку? – Зацікавилася вертлява Вєрка.

– А де ці скельця? – запитав Жорка.

І тут Веня зізнався, що коли скельця випали з роздертих протигазів, він їх сховав і “засекретив”, що означало, що хлопчик їх прикопав, тим самим приховавши від друзів. Ты звісно образилися і не покликали Веничку подивитися, як вони вперше з ініціативи всезнаючої Вєрки почали по-справжньому, по-дорослому цілуватися.