Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.13

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.13,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Співчуваючи моєму дитячому стану тієї дивно-безглуздої півночі, дзеркало немов саме йшло мені назустріч. Поки в дворі стояв чи не цілий спецбатальйон, я, залишившись із ним наодинці, закропив дзеркало з залишеного на столі бідона, і навіть спробував намалювати на поверхні його якийсь особливий, ритуально-м'який малюнок. Але знадвору було чутно голосні армійські матюки і команди, і мені моя мазанина водою по сріблу удавалася через силу. Мазанина вийшла б якоюсь неймовірно засмиканою, якби мені трапилось малювати не пальцем по дзеркалу, а справжнім пензликом на мольберті. Як би там не було, головна подія відбулася. Ледь пізніше всотале в себе сакральну вологу дзеркало стало розливати вже знайоме мені соковите місячне світло, щоправда, з ледве перекрученими перспективами того, мазаниною чого я спантеличив себе власне сам. Адже намагайся я бути більш зібраним і старанним, не треба було б мені зайвий раз випробувати всі недосконалості свого незміцнілого вестибулярного апарата. А так просто здалося, що цього разу місячне сяйво пішло прямо на мене рваними жмутами. І я навіть відчув, як мене починає нудити... Отут-то просто з гладі дзеркала зринув уже знайомий мені хлопчик, що, як ви пригадуєте, колись жив тільки в мені, і навіть дуже вимогливо понадив мене за собою. Важко тепер пригадати, був то дивовижний сон чи незвичайне марення, але я спробував піти за своїм місячним провідником, повторюючи по пам'яті його обережні, але упевнені кроки по тонкій місячній стежині. Вона виникла також раптово, як і в минулий раз, але тепер стежина була більш вагомою і пружною, я міг іти по ній і відчувати, як вона пружинить у мене під ногами, поки не добрався до дзеркальної площини, у яку я побоявся раз і назавжди пірнути. Я вимушено зупинився й оторопіло витягнув уперед свою ведучу ліву руку. У Задзеркаллі на мене звичайні наземні дворові гойдалки, на одній, дальній лавці яких сидів знайомий мені срібний місячний хлопчик, а на іншу він дуже м'яко і запобігливо запропонував опуститися мені. Я підкорився... І отут відбулося те, чого найменше я очікував. Хлоп'я виявилося бешкетним пустунчиком, який розгойдував гойдалки на незнаних мені швидкостях. Час від часу я бачив Лідчину кімнату і її невойовничих кавалерів, оточених охороною, понятими і лейтенантом, але прямо з цієї кімнати мене виносило в якийсь дивно спокійний і ледь урочистий місячний світ, у якому народжувалися і розсипалися по небу зовсім незвичайні зірки з різномірними срібними протуберанцями, що відчуваються навпомацки як мереживо з чарівної павутини. Якоїсь миті мені вдалося схопитися руками за одну з таких павутин, і настала повна розкутість. Незабаром я вже просто парив, миттєво переміщаючись між міріадами місячних світів, нерозкрита сутність яких захоплювала мене усе глибше і глибше. Ніяким повітряним акробатам така неймовірно вільна легкість навіть не могла і наснитися. Тепер я сам вибирав павутини-трапеції, і нісся усе далі, усередину місячного всесвіту, залишаючись при цьому на гойдалках, де мене увесь час немов страхував хтось Я-другий, поки він, нарешті, не видихнув невагомими легенями: “Повертайся!” Я хотів з цим дивним хлопчиком поговорити, але отут уже дзеркало відповіло мовчки: “Ні! Ще не час! Ні ти, ні він ще не готові до прощання... Заговорити – значить попрощатися...” – З ким? Як? Чому?! Дзеркало неболяче гепнуло мене по руках. Скоріше, мені здалося, що я тільки почув тихий дружелюбний ляпанець, але відразу всі нитки вирвалися з моїх долоньок і розчинилися крізь пальці. Місячний хлопчик уважно подивився на мене і гойдалки загальмували. Під ними остигав місячний асфальт, розштовхуючи наші світи. Мене хилило в сон, а хлопчик, було видно, що губився. Йому було доступніше залишитися у знову знайденому ним місячному світі, але він немов просив у мене на те дозволу. – До ранку залишайся, але ранком не покидай мене назавжди. Коли кидає друг – приходить самотність. І тоді настає смерть. Це мені так Юрко розповідав... – Юрко не правий... – уперше продзвенів чийсь тихий співучий голос. – Якщо другові подарувати частку своєї душі, то навіть у найдальшому від тебе світі він залишиться другом... На-зав-жди!.. – Але я ще не вмію дарувати свою душу... Я можу подарувати тобі цукерковий фантик. У мене їх багато від “Ананасової” і від “Мишка на Півночі”. І хто ти, щоб забрати в мене друга? І хіба можна поділити душу на частинки? Адже її в мене немає! – Чому? – Тому, що я радянська дитина! – гордо відповів я незнайомій задзеркальній істоті. – Душа є в кожного. Запитай про це у своєї бабусі Фіри. – А от і запитаю! – Запитай... – останній місячний відблиск закрив мені очі. Місячні гойдалки зупинилися…

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.13,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Співчуваючи моєму дитячому стану тієї дивно-безглуздої півночі, дзеркало немов саме йшло мені назустріч. Поки в дворі стояв чи не цілий спецбатальйон, я, залишившись із ним наодинці, закропив дзеркало з залишеного на столі бідона, і навіть спробував намалювати на поверхні його якийсь особливий, ритуально-м'який малюнок. Але знадвору було чутно голосні армійські матюки і команди, і мені моя мазанина водою по сріблу удавалася через силу. Мазанина вийшла б якоюсь неймовірно засмиканою, якби мені трапилось малювати не пальцем по дзеркалу, а справжнім пензликом на мольберті. Як би там не було, головна подія відбулася. Ледь пізніше всотале в себе сакральну вологу дзеркало стало розливати вже знайоме мені соковите місячне світло, щоправда, з ледве перекрученими перспективами того, мазаниною чого я спантеличив себе власне сам. Адже намагайся я бути більш зібраним і старанним, не треба було б мені зайвий раз випробувати всі недосконалості свого незміцнілого вестибулярного апарата. А так просто здалося, що цього разу місячне сяйво пішло прямо на мене рваними жмутами. І я навіть відчув, як мене починає нудити... Отут-то просто з гладі дзеркала зринув уже знайомий мені хлопчик, що, як ви пригадуєте, колись жив тільки в мені, і навіть дуже вимогливо понадив мене за собою. Важко тепер пригадати, був то дивовижний сон чи незвичайне марення, але я спробував піти за своїм місячним провідником, повторюючи по пам'яті його обережні, але упевнені кроки по тонкій місячній стежині. Вона виникла також раптово, як і в минулий раз, але тепер стежина була більш вагомою і пружною, я міг іти по ній і відчувати, як вона пружинить у мене під ногами, поки не добрався до дзеркальної площини, у яку я побоявся раз і назавжди пірнути. Я вимушено зупинився й оторопіло витягнув уперед свою ведучу ліву руку. У Задзеркаллі на мене звичайні наземні дворові гойдалки, на одній, дальній лавці яких сидів знайомий мені срібний місячний хлопчик, а на іншу він дуже м'яко і запобігливо запропонував опуститися мені. Я підкорився... І отут відбулося те, чого найменше я очікував. Хлоп'я виявилося бешкетним пустунчиком, який розгойдував гойдалки на незнаних мені швидкостях. Час від часу я бачив Лідчину кімнату і її невойовничих кавалерів, оточених охороною, понятими і лейтенантом, але прямо з цієї кімнати мене виносило в якийсь дивно спокійний і ледь урочистий місячний світ, у якому народжувалися і розсипалися по небу зовсім незвичайні зірки з різномірними срібними протуберанцями, що відчуваються навпомацки як мереживо з чарівної павутини. Якоїсь миті мені вдалося схопитися руками за одну з таких павутин, і настала повна розкутість. Незабаром я вже просто парив, миттєво переміщаючись між міріадами місячних світів, нерозкрита сутність яких захоплювала мене усе глибше і глибше. Ніяким повітряним акробатам така неймовірно вільна легкість навіть не могла і наснитися. Тепер я сам вибирав павутини-трапеції, і нісся усе далі, усередину місячного всесвіту, залишаючись при цьому на гойдалках, де мене увесь час немов страхував хтось Я-другий, поки він, нарешті, не видихнув невагомими легенями: “Повертайся!” Я хотів з цим дивним хлопчиком поговорити, але отут уже дзеркало відповіло мовчки: “Ні! Ще не час! Ні ти, ні він ще не готові до прощання... Заговорити – значить попрощатися...” – З ким? Як? Чому?! Дзеркало неболяче гепнуло мене по руках. Скоріше, мені здалося, що я тільки почув тихий дружелюбний ляпанець, але відразу всі нитки вирвалися з моїх долоньок і розчинилися крізь пальці. Місячний хлопчик уважно подивився на мене і гойдалки загальмували. Під ними остигав місячний асфальт, розштовхуючи наші світи. Мене хилило в сон, а хлопчик, було видно, що губився. Йому було доступніше залишитися у знову знайденому ним місячному світі, але він немов просив у мене на те дозволу. – До ранку залишайся, але ранком не покидай мене назавжди. Коли кидає друг – приходить самотність. І тоді настає смерть. Це мені так Юрко розповідав... – Юрко не правий... – уперше продзвенів чийсь тихий співучий голос. – Якщо другові подарувати частку своєї душі, то навіть у найдальшому від тебе світі він залишиться другом... На-зав-жди!.. – Але я ще не вмію дарувати свою душу... Я можу подарувати тобі цукерковий фантик. У мене їх багато від “Ананасової” і від “Мишка на Півночі”. І хто ти, щоб забрати в мене друга? І хіба можна поділити душу на частинки? Адже її в мене немає! – Чому? – Тому, що я радянська дитина! – гордо відповів я незнайомій задзеркальній істоті. – Душа є в кожного. Запитай про це у своєї бабусі Фіри. – А от і запитаю!

– Запитай... – останній місячний відблиск закрив мені очі. Місячні гойдалки зупинилися…