Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.17

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.17

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– А знаєте, Стасе Адамовичу, що якось так само прийдуть і за вами?

– Дозвольте поцікавитися, люб'язна, хто ж?

– Двоє з лопатами й один з киркою...

– От несусвітня баба!

– Дрейниш мір дер копф, Стасе, ступай собі світом!

– Ну, шхейни-никейви, богопомацані мої! – крекнув з образою Стас, – дістане і Вас народна кара.

– Знаєте, про що я вам скажу, Стасе Адамовичу, – не морочте мені того, чого в мене немає й у вас скоро хоч і буде, та зайве....

– Це що ж?

– Медебейцели ... А щодо никейви, я вам от що, Стасику, скажу. Ваша Емма Аркадіївна уже не никейва, а просто стара яхна!

– Цієї образи, шхейне, я вам нізащо не спущу! – обурюється п'яний Білошицький і несеться в контору бухпостачу викликати нібито саперів з причини ніби очищення смітника бухпостачу від ворожих снарядів за інформацією, отриманої від населення.

Виритих саперами цеглин вистачає на легендарну професорську прибудову. Зрито вщент і акуратненький палісадничок Цилі Рафаїлівни. Там теж шукали міни. Стара шхейне тихо крутить біля скроні перед крокуючим серед її руїн переможним стройовим кроком Стасом Адамовичем.

– А шрайбер фуц (письменна падлюка)! – майже ввічливо не матюкається вона...

– Цей фуц дер ят!

– Цей шляхтич!

– Цей недоумок!.. – ще кілька днів розривалося переможно в повітрі, під спішний брязкіт моторної кельми, яка споруджувала справжній барачний форпост, що залишався на своєму місці ще довгі роки, уже після того як наш червоний барак знесли, а в кам'яній прибудові помістилася двірницька перед величезним цегельним п'ятиповерховим відомчим жилкорпусом усе того ж горезвісного бухпостачу.

У корпусі одержав службову квартирку і Білошицький, залишившись на “вічне поселення” у двірниках, а в кам'яній прибудовці зберігалися раритети нашого спільного барачного світу, від примусу з висадженою форсункою, що залишилася від покійниці-баби Жені, до бездзеркального трюмо, за номером 11156, з якого назавжди зникло дзеркало Соломона.

Тепер саме час розповісти про те, як це насправді було...

У ту саму пам'ятну ніч, коли я вирвався за оточення чергової твердої облави і повз переритий палісадничок Цилі Рафаїлівни прочимчикував до місця останньої стоянки легендарного трюмо імені государя-імператора іудейського Соломона, до якого мене в той час тягло почуття відірваності від своєї схованої в Задзеркаллі місячної проекції.

Але на довіреному екс-рахівникові Білошицькому смітнику ні трюмо, ні вмонтованого в нього дзеркала Соломона відразу не проглядалося. Навколо нагромаджувалися неохайні гнійні купи повільно перегниваючого дрантя, з яких вистрибували прудкі пацюки, під яким копошились кроти, і над якими час від часу спурхували у надзвалищний простір дивні перевернутоголові кажани.

Одним словом, на смітнику було справді моторошно, і не заважало б здивуватися, що я зовсім не закляк, а ввірвався в цей дивний і гидко-солодко пахнучий антураж лише для того, щоб відшукати місце останньої стоянки трюмо і довіреного йому дзеркала, обполоскати його з кухля і призвати до себе свого місячного втікача. У ту далеку пору я навіть не смів подумати, щоб зажадати в нього хоч якого-небудь гідного пояснення. Повернувся б до мене він і добре.

Але тільки ти ба...

Місце, де починалося виритий саперами “щілинний” розкоп, я знайшов не відразу... Ніяких тобі військових “Achtunq minen!”, ні хоча б післявоєнних “Обережно міни!” я так ніде і не побачив, хоча і читати в той час міг уже по складах, і що дивніше за все, відразу кількома мовами – російською, українською, польською, французькою, німецькою та ідиш. Чи тоді мені це тільки здавалося, але як би там не було, усі діти трохи Боги у покарному земному втіленні, я, проте, раптом звернув увагу на розрізаюче морок довіреного Білошицькому смітника дивне мерехтливе світло сріблясто-місячного кольору.

Безумовно, так повідомляти про себе могло тільки дзеркало Соломона, недбало скинуте мстивим Стасом Адамовичем на дно розібраного їм по цеглинці лжемінного розкопу. До дзеркала не було ні стежки, ні шляху. Залишалося тільки спробувати взяти і просто покропити навколишній простір, та так, щоб крапелька-дві принесеної мною вологи в простій алюмінієвій півлітровій кружці-простушці облили поверхню дзеркала.

Після декількох бризків подібна маніпуляція мені вдалася, і з дзеркала пролилося знайоме мені світло. Але цього разу це не була відома мені колись доріжка, не була вона і стежиною, а нагадувала рибацьку мережу, край якої опинився в моїх дитячих руках.

Я подумав, що винахідливе дзеркало Соломона запропонувало мені нову, досі невідому гру, і став підтягувати упалу в чорну ущелину мережу, доки не відчув, що це вже не гра, і діставати мені доводиться найсправжній тягар.

Мої дитячі долоньки напружилися від недитячих зусиль, і я почув як на самому денці недавньої протибомбової “щілини” почали відлітати мідні старовинні заклепки, які зв'язували воєдино площину дзеркала Соломона з його дубовою основою, сточеною полчищами жуків-червиць.

На якусь мить я раптово закляк...