Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.10

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.10,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Я засинаю. Мій місячний хлопчик бере за руки знайомих і незнайомих мені сявок і недолітків і веде їх на місячні гойдалки, від яких уже не відірватися. Дівчиська і хлопчиська міцно тримаються за сріблясті поручні і несуться в нескінченність нічного неба.

Ця нескінченність нікого вже не лякає. Усі ми захищені щільним місячним світлом, що проливається на нас крізь дзеркало Соломона, якому я тепер перестав показувати маленького свого язика, і хоча воно вже кілька днів мовчить, довірив йому свої сновидіння…

Дивне це почуття – бачити одночасно, як вибухає на старті ракетно-пусковий комплекс і прямо в мене на очах гине рядовий Радянської армії Олег Білошицький, як заштовхують у карцер “на укорот” хвацького молодика Алика Молчанського, і крізь вузеньке заґратоване віконце до нього долинає голос п'яного наглядача:

– За вчорашнє тобі, Бідоне, доведуть термін до “вишки”.

В учорашньому залишається жагуче розкріпачена злодійка в законі Лідка і її чаклунські моторошні зойки з приводу спокушання дівчат, а потім п'яне наставляння юного злоденяти на шлях щирий...

Всіх істин барачного подвір’я сплячому маленькому хлопчику не довідатися. За вікнами настає братання Першого Білоруського і Третього Українського фронтів, стогнучи на весь двір, хоробро оргазмує відчайдушна хвойда Лідка, між її барачним “пеналом” і нашим хропе як справжня баба Йожка, старезна п'яниця баба Женя, чиє лихо є вже в тому, що якось її “пенал” приймуть за злодійське Лідчине кубло, і три здорових тюремних лосі зґвалтують бабусю по п’янці. Трапиться це не скоро, але під третім із ґвалтівників бабуся помре, подарувавши всій трійці моторошну за злодійськими мірками статтю – групове зґвалтування з обтяжливими обставинами…

Є речі земні. Вони від початку до кінця існують у своєму земному втіленні й очевидні від зачаття до останнього подиху. На таких речах тримається земна юдоль. І в неї вірять усі, хто один раз утрачає свою місячну, а потім і сонячну складову. Принаймні, в Алика Молчанського колишня злодійка Лідія видавила його найтоншу місячну сутність у цю по-літньому безхмарну вересневу ніч. Її хиткий совиний лемент перетворив зростаючого, але добре знайомого мені паливоду на невпізнанного злісного пугача...

З тієї ночі на Булочній та Червоноармійській почали громити ларки і кіоски, і вчорашні офіцери зі СМЕРШ'а, що перекочували в Київське УГРО, підняли на засідки полк Особливого призначення. Юний пугач ще не набув фартового злодійського хисту, а полювання на злодія-початківцяя почалося... Міцне і нещадне...

Та й Лідці в жаркій її постелі одного юного ганиф –пугаченяти було, звісно, замало...

За заявою Білошицьких у баби Жені відключена газова плита. Саму плиту відразу по розпорядницьки відібрали і передали комусь на Зелену барачну вулицю, а баба Женя заходилася готувати їжу на старенькому примусі. Запах гасу від однієї довоєнної конфорки перебиває запах усіх газових конфорок із шести інших “пеналів”, де пихкає по дві, а то й по чотири конфорки.

Був би це не наш спільний червоний барак, а якась напівміфічна реактивна Хатинка-з-Гарматии, то злітала б вона в небо не від наших вісімнадцяти газових умовних сопел, а від одного реального гасового сопла легендарного бабчиного примуса. На вигляд і по суті, – кепська справа, але за відсутністю іншої теплової зброї баба Женя драїть свій скарб демонстративно піском у палісаднику Білошицьких, іноді забуваючи й кидаючи його прямо під осіннім дощем. Тоді я знаходжу запчастини від цього древнього дива Маніту і передаю їх бабусі Єві. Бабуле Єва передає підібране юним слідопитом майно бабі Жені, а сама рік за роком читає одну єдину настільну книжку “Слідопит” Фенімора Купера в обкладинці слонового кольору.

З бабою Женею в наш будинок уривається перегар, але їй не відмовляють зігріти тазик води “попарити старі кістки”. Далі передньої сусідку не впускають – злодійкувата та хвацька, вона весь час намагається прорватися хоча б у центральну світлицю. Та якось при відвідинах баба Женя клякне. Її погляд упирається в старе трюмо з дзеркалом Соломона, і стара жінка скрикує, вбачаючи в ньому щось від усіх інших до пори приховане, сакральне і невідворотне. Схоже, вона бачить свою страхітливу майбутню смерть. Вона здригається, задкує і наступного ранку заносить у наш будинок колись зниклі один за одним ножі.

– Здається мені, Єво, між добрими людьми не прийнято віддавати гострі речі, але, – отут баба Женя мудро піднімає правий вказівний палець, – та віддам-но я вам ваші столові ножі тупими. Адже з тих пір, як їх у вас позичила, ні разу я їх не точила...

– Так вже і позичила, Євгеніє Марківно? – намагається уточнити моя бабуся, але жінка з лайливим ім'ям (чомусь дід посилав бабусю, а та його туди ж і завжди на ту ж саму адресу – до Євгенії Марківни), добродушно пропускає укол бабусі і говорить жахливим шепотом…