Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.10

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.10

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

– Те, як вони почали обплітати цими "нитками" найнеймовірніші змисло-форми, що виходили від Вероніки.

– Саме від неї, то звідки?

– Із четвертої соматичної точки.

– Уточніть.– Я не медик, але, здається, десь з-під грудини дитини.

– Ви не медик, я не медик, чи є тут на загал хоч один  парамедик? Навіщо взагалі потрібен тут медик? Медик – це зеленка, йод, гіпс. У Вероніки, що, був гіпс?

– Ні, то були Вони…

– Хто вони? Висловлюйтесь конкретніше!

– Сутності. Спочатку вони виглядали просто жахливо: скрючені, неповноформатні, наче новонароджені. Веніамін і Мишко їх сповивали. Але "нитки" Веніаміна були слабшими, вони раз у раз рвалися в просторі і тоді сутності вислизали, а дівчинка ніби впадала в транс, але потім своїми міцними "нитками" їх почав сповивати Михайло, і там, де нитки Мишки і Венічки перепліталися, миттєво виникало візуальне відчуття якоїсь особливої неонової світлості, а потім хлопчики відійшли убік, а Вероніка зняла маєчку і просто лягла на підлогу. І тоді сутності набули пластичності і стали схожі на звичайних, щоправда, трохи циркульних людей, аж надто вони були прямолінійні, чи що. І ось ці сутності почали спілкуватися з хлопчиками мовою жестів. Ці жести хлопчики приймали та розуміли.

– Обидва?

– Так.

– А Вероніка?

– Вона була медіумом в тому якомусь дивному експерименті, швидше в якійсь грі, в яку грали ці двоє, крім її власної волі. Так тривало п'ятнадцять-двадцять хвилин, а потім простір ніби вибухнув і оббризкав їх осколками світла. Ось тоді кольоровість аур у всіх трьох різко змінилася ... Замість однакових світло-рожевих - у Вероніки аура набула червоно-фіолетове забарвлення, у Ведмедика клишавого  синьо-зелене, а у Венічки - ніжно-золоте.

– Я ж вам казала, Геннадію Степановичу, що Венічка здатний розмовляти з ангелами. Він наш сонячний хлопчик!

– Не перестарайтеся, Анастасіє Петрівно, для в однаковій мірі нас важливі всі!

Психолог і Соціальний працівник, звичайно, обидві жінки, і Екстрасенс, ніби не мав статі, похитали головами. Всі троє лише рапортували про свої спостереження, або спиралися на інформацію штатних інформаторів, але рішення за всіх зазвичай приймав Сьомочкін. Всі паранормальні діти справді були цінними, не дарма ж їх вивчало півсотні НДІ по всій території СРСР.

У контрольній середній групі дитячого санаторію в Пущі-Водиці стали виникати колективні аномалії, і в Енському НДІ колись усіма забутого текстильного містечка захвилювалися...

Барбі і Барбомордики не знали і знати не хотіли, що з ними станеться поза Зоною, оскільки "там" вони починали розуміти і приймати різницю між безпортошно-безшабашним студентським життям і затхло-обіцяним, але матеріально прикритим "куренем" свого номерного НДІ, в якому вони жили захоплено, галасливо, доки виїжджали на піддослідні полігони, на яких вони назавжди прихованно застрявали роками, а котрі іноді на життя.

– Ну-с! – суворо промовив Геннадій Степанович. – Анастасіє Петрівно, як ви визначили, що цей місячний Ведмедик, по суті, антипод сонячного Венічки, потребує провідника, медіуму? Словом, як ви здогадалися, що вони виберуть Вероніку?

– Я припускала, що вони оберуть Жорку. Кожанов такий самий, як і вони, хлопчик, і все б нічого, але в нього інша площина відчуттів: він більш йоржистий, більш заземлений, та це вам скаже і Соціальний працівник, а Вероніка, дурноголова дуріствітка, сама заплуталася між ними. Хоча, по суті, вона лише матеріал, якщо хочете, якийсь графічний пластилін, на якому за бажання можна сміливо писати, що завгодно…

 Ось, наприклад, ця її здатність зберігати тактильну інформацію. Чи не ви самі писали на її грудці своїм вказівним пальцем велике слово "Ленін", а потім там же виникало це слово, як тільки її просили показати, що написав у неї на грудях полковник, тобто ви, Геннадію Степановичу. А Жорік сам на кому хочете здатний написати, і не тільки пальчиком... Дай такому підрости в його безглуздій родині, і він почне від нудьги писати на інших чоловічках перочинним ножичком.

– Цього ми йому не дамо, а що до цієї трійці і тієї янголі Веніамінової, здається, Гільди Вонс, що, товариші, скажете?

– А хіба тільки в одного: у Веніаміна Марковича Айзенберга такі видіння? – Обережно поцікавилася Соціальний працівник.

– І що Маркович? – Запитав по заведеному Геннадій Степанович.

– Їх відкидає, чи ніби ігнорує до часу…

– Це погано, – полковник звично забарабанив пальцями по склу. Під склом під схемою евакуації санаторію на випадок пожежі лежала Інструкція, яка дозволяла йому спускати всілякі дослідження на гальма перед запланованим експериментом. Тут же на Інструкції було акуратно поставлено його особистий підпис і число, над тим місцем на схемі евакуації санаторію було намальовано “зюки”. Про природу цих зюк знав лише полковник. Він сам намалював ці каракулі від безвиході, коли вперше прибув сюди з далекого ядерного полігону, де побачив, як йому самому здавалося, чимало.