Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч. 1

Веле Штилвелд: Сповідь допотопного янгола, ч. 1

© Ірина Діденко: Янгол перепочинку, графіка

От ви кажете – не спиться. Подвійне почуття. Одним, щоб не допитись би до бісиків, іншим, щоб не одволатись до янголів.

Із зеленими ж бо найпростіше. Гепнуть білою гарячкою по маківці і запроторять до гамівної сорочки. Заголосить дружина, заохають сусіди, а далі геп-гоп навприсядки – де слово мовлять, де два добавлять... І пішло-поїхало. Кожну краплю раніше випитого зміряють на аптекарських вагах, а побачивши всі наслідки, і собі за чаркою потягнуться пом’янути раба, алкалоїди всмоктавшого... А той наостанок, ще на вишкірзуб’ї ухопить ножа зі столу і почне ним ніби розмахувати, а насправді, що відомо вже з практики, самого себе в поперек наскрізно через усе пузо полосувати. І тоді вже край. Волай – не волай, а мерцяз хати на винос!

Інша справа, коли янголи сняться. Адже не спиться вже котру ніч. Теж, напевно, алкалоїди щось порушили. Спочатку немовби на зелених розраховував – потрусять, полякають, вгамують, а там якось і заспокоять. Аж ні – не спиться письменницькому брату, і сни не йдуть, і в роті ні маківки.

Замість всього цього поперли з неба архиважливі чини: одного несе на землю півста душ упокоїти, другого туди ж – ті ж півста ще раз у ликах новонароджених світові явити; янголи, що поменше, лихим особам у всіляких пробірках хвороби з шухлядки Пандори несуть, а розважливо-відважним у скриньках різнобарвних цяцькованих – усілякі медалі; одним словом – кур’єри, кур’єри, кур’єри... Зіштовхуються, збиваються на льоту, пліткують, штукарствують. Забувають, за чим і на Землю послані.

Той п’ятдесят небіжчиків не вхопив, той сотню-іншу недоносків людських в абортаріях скинув, третій колби з болячками на ані в чому не винних осіб вилив, а четвертий – здуру всі свої нагородні листи слідом за катафалками у якусь придорожню коло баню поскидав. Бо небіжчикам нащо ті медалі? Сміються, рідко хто ображається. Їм, небіжчикам, в янгольські чини хочеться. Хоч би й якомусь там преднебесному Мускесі, в якому і за земне життя товчеться не більше семи тисяч особин, а на загал – Вавілон: хто на іспанській, хто на баській, хто на українській, хто на якій іншій мові балакають, але замість чарочок винних жваво сьорбають преднебесний елей на повне алілуя, хоч те неземне Гран-Більбао - це тобі ще не Єрусалим піднебесний… То ж і звідси вже хочуть поспіхом кудись перебратися… Звісно, ближче до Раю, але далі прикінцевих сараїв їм звітси зась…

От і йде в переднебессі тихий мордобій. Ось і крутяться у просторі блакитні та білі, сірі та чорні пухирці перед очима тих, кому ще за життя оте святеє небо відкрилось. Бачив я ці баталії: сірі вовтузять синіх, сині вовтузять білих, а білі тобі в однакові небесні мантії та ряси вбираються – і вже дідька лисого зрозумієш, з якого хто роду-городу, від яких нігтів, і за якою потребою... 

Коротше, прихопили янгольські чини – і гаразд. І начхати їм вже тепер на тих, що все ще свою сіру, чорну, синю, білу правди доводять. Правди – на те вони і правди, що їх у світі багато.

А щодо янголів, то ніяким земним правдам у них покори немає. Вісники хутко ноги, в руки, тобто в крила беруть   – і на Землю без зволікання: для кого з людей за здравіє, а кому і за упокій. За декілька ночей так намозолили очі, що я нарешті вирішив – покуняю. Зморили вони мене…

І от на тобі: після всього побаченого з'явився мені один непутящий – чорт не чорт, з виду ніби як янгол, а вже занадто забобонний. Сів на краєчок сна, ноги звісив, а взуття геть зношене, небесні постоли з онучами штопані-перештопані. Пузце душевне впале, а сам вже й не світиться: від світла небесного один тільки проблиск. А до всього кадик синюшний над усім його єством превалює. І здригається, здригаєть наче від недопою від янгольського водопою.

– Янгол? – питаю.

– Так. Допотопний я, – той у відповідь.

– Це чого ж тебе так назвали?

– Головний так вирішив. Його у нас все більше Старим кличуть... Але його рішення хто заперечить? Та й я якось змирився. Раніш на Землю нагородні листи тягав. Немовби й нічого собі робота, особливо під час війни. Війна одна, армії дві. По обидві сторони війни глитаї, постачанці, полководці – та ще братія... От для них і тягав, а сам уздрів, що у обозних та тилових і юшка жирніша, і життя веселіше, і на славу їхню жінки увагу звертають. От і збагнув я, що й собі на небі треба б в обозні та тилові податися, особливо після того, як зіштовхнувся з янголом, у якого вибив із рук пробірку з бубонною чумою. Після того зіткнення з'явився на небо весь у ґулях та подряпинах, хотів чумним дивачком прикинутися.

Та на лихо з того дива не вдалося мені покуролісити: чума до небесної плоті не пристає. Але один з начальницьких помітив моє хитрунство: збагнув, що я ще той янголок, і призначив допотопну баддю вартувати. А це, скажу тобі, таке ж давнє диво, як винна діжка – тільки з усіх боків підтікає. То тайфунами, то ураганами, то штормами. Моя задача, щоб вона цілком відразу на Землю не гепнулась.