Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.20

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.20,

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Радянські вчені досліджували цей феномен ще  з початку двадцятих років. Повідомлення про дослідження пси-энергиї у СРСР стали надходити у Всесвітню мережу Буття лише на стику тисячоліть – переважно від журналістів, не компетентних у цьому питанні і, природно, нездатних оцінити дійсні досягнення у цій галузі.

За їхніми повідомленнями важко було точно сказати, чим займалися протягом наступних шістдесяти років радянські вчені, проте можна уло визначити напрямок їх досліджень. Найімовірніше, це були потенційно небезпечні експерименти, головною метою яких був спрямований вплив за допомогою пси-поля на поведінку та почуття людей і тварин, що знаходяться на великій відстані від випробувачів.

Ці дослідження були хіба що продовженням робіт російських учених минулого століття щодо створення сталих засобів  дистанційного контролю над поведінкою живої людини. Під ці дослідження потрапили у 1959-1961 роках  «санаторні діти» з курортного селища Пуща-Водиця з-під Києва. Відмінною здатністю цих дітей було вміння відторгати продуковані ними біополя і реально дозволяти їм – новоствореним польовим об'єктам та образам, які в подальшому називали змизлоформами – самостійне існування…

Прояви пси-поля різноманітні; їх діапазон коливається в залежності від таких явищ, що часто зустрічаються в повсякдневноу житті, таких, як передбачення несподіваного телефонного дзвінка від давно втраченого з виду друга,  рідше з’являються повідомлення про літак, що щойно зазнав катастрофи в дуже віддаленому місці, що, звичайно, виходить за рамки здорового глузду. Пси-здібності почасти проявляються серед служителів релегійних культів, які легко пояснюють природу пси-здібностей їх особисто стою емоційністю, а також специфічним фізичним станом.

У нас, за життям сь колигордих, – радянських, коли зазвичай фінанси співали романси, усі відчуття були загостренні на особливе світовідчуття чуда. Ніби його й не мало бути, але саме його чекали і на нього покладали надії.  Можливо, саме тому ми з раннього дитинства знаходили в собі ті чуттєві задоволення, які не коштували і шелеги. Тому вершкове морозиво, яке коштувало трохи пізніше - після реформи 1961р. лише дев'ять копійок, бабуся Мишка ділила у блюдечку на трьох – йому, Мишкові, собі та дідусеві-гальванику і до того ще кавалеру двох орденів Слави…

Вірка ж ще в третьому класі носила в потертій інтернатівській рукавиці ще з далеких п’ятдесятих років мануфактурний грудковий рафінад у вигляді пірамідальної гірки, яким якось вона і розбила своєму інтернатовьскому кривднику голову. Але то була вже інша історія. І дівчинку захистила тоді Валентина Іванівна Телешева, кондитер із фабрики ім. Карла Маркса. На той час її нині покійна донька навчалася з Віркою та Мишком в одному інтернаті та ще  у одному класі.

Веніамін уже там не навчався. Одного разу він просто не повернувся зі своїх торсинних прогулянок. Заплетений у теплі промені дитячої радості, він пішов з торсинним двійником у невідомі нам казки про оранжево-фіолетовий світ, у який і нас звали у той час наші торсинні створіння, створені та відпущені нами на волю.

Немає вже й дивної Валентини Іванівни... Вона померла за два роки до безглуздо трагічної смерті своєї дочки... А Варвара Нілівна та Надія Пилипівна живі. Час зупинив їхній вік на межі нашого дитинства…

У тому дивному  надвечір'ї уява Вероніки Силіної перенесла дівчинку на Північний космодром. Там, прямо біля пускових установок дрімали, а то й хропіли, зенітники, нащадки капітана Тушина, які не уявляли собі дрімоти без розривів батальйонних "катюш". Щоправда, на космодромі рвалися в простір відкритого Переднебесся нащадки легендарних Фау-2, Фау-3, але шалені звуки зі струнких стовбурів ракет зенітників не займали. Солдат спить – служба іде…

І тільки космодромні пси вили відчайдушно, особливо з генеральських псарен всього ще непорушного на той час "совка". Їм було від чого заволати... Прикосмодромна псарня вирізнялася особливою шелудивістю, до якої не було справи приписаним до полігону ветлікарям, які відповідали за стан баранини, яку споживав військовий персонал. Баранину космодром поїдав регулярно, і не важко було припустити, що поруч із псарнею, яка влаштувалася на незамерзаючому "тепловому" п'ятачку знаходилося кладовище тварин, які своїми життями мали запеспечити прорив ненажерливого людства в космос.

Звичайно, там не можна було зустріти гомілкову кістку, випущену з пращі біблійного Давида, якою той вразив Голіафа, згідно з радянським переказом польського бібліяста Зенона Косідовського, але інших небіблейських кісток вистачало, і вони цілком плекали оту ніби службову псарню...

Поки у світі бухало і бахало, виносячи до зірок піддослідних псин, інші собачки від страху злягалися на очах крихітної Вероніки Силиної, яка не бачила в тому згубного для дитячої психіки винуватства. Вона просто підвивала під загальний консонанс раптово колетивного собачого лібідо. Дівчинка навіть не уявляла, що це і є горезвісні зграйні злягання, і собачки їй дуже подобалися своєю відчайдушною ритуальністю.

Правда, траплялося, що раптом втручався в широчених фронтових галіфе, в яких хизуватися на людях, космодромний наглядач псарні Фоміч та починав поливати крижаною водою з колодязя невдалих "космолайок"  та зчеплених сук з кобелями, і тоді навіть найвідчайдушніші сучкиз кобелями розсипалися в різні боки.

Маленька Вероніка при цьому майже жертовно схилялася у дивному співпічутті  за тими маленькими собачими сучками.

– Суче вим'я!.. – дивувався Фомич і крізь зуби тихо й недобре лаявся...