Веле Штилвелд: ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ, епізодична концепція прадавньої ...

Веле Штилвелд: ЕПОХА РАННІХ БЛУКАЛЬЦІВ, 

епізодична концепція прадавньої епохи Проникнення,

©Ірина Діденко: Прачка, графіка

Не поспішайте засуджувати Стена Говері. Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців. Тоді ще й дзеркала фотонних прискорювачів ніхто не вмів відстрілювати і негайно анігілювати їх при підльоті до планет Світів Руйнування. Тепер у цьому районі галактики, вже як музейний, існує найсправжнісінький міжпланетний смітник.

Та й сонце там, прямо скажемо, найординарніше – удень немовби земне, типове, а смерковими ночами якесь чудне, неначе роздвоєне на два величезні Місяці. Більший із них планетарні тубільці не без гумору величають: “Здоровеньки були!”, а менший: “До побачення!”.

Стен Говері звалився на планету Ітака з боку отого “До побачення!”...

Йому б відразу і полетіти, але на планету його, чесно кажучи, просто катапультувало з орбітального відсіку, що не довго дихав на ладан, а відразу ввійшов у щільні шари атмосфери і не залишив Стенові ані найменшої надії на найкоротше: “До побачення!”…

У Стена не було вибору. Навколо буяли тропіки, росли бамбукові зарості, висаджені тут колись екологічною місією відвідування. Тут же цвіли магнолії і росли мангові плантації. Додайте до цього бузкове зілля і вгодованих канібалів, чий сніданок або обід, а то й вечерю час від часу прикрашали подібні Стени або представники екологічної місії або ще бозна-хто, і ви зрозумієте, що у Стена вибору не залишалося.

У зв'язку з відсутністю учасників екологічної місії або ще Бозна-кого, прямо до сніданку належало оббілувати самого Стена і на тому сито вгомонитися. Були б ви на місці Стена, вам би не сподобалося…

– Неправильні ви хлоп’ята, – завів було спантеличений, але по суті своїй хитрий Стен, та одразу переконався, що зробив це марно. Декілька “неправильних”, але ситих мармиз подивилися на нього озвіріло і без усякого співчуття. Щоправда, одна пика з зародками містечкового лідера щось прогугнявила іншим, і ті грізно і тупо змахнули над своїми кудлатими головами кам'яними сокирками.

– Ага, ось тебе-то мені і треба! – утішився Стен і відігнав від себе всіх інших здобувачів бутерброда з начинням із його власних тельбухів. 

– Послухай–но, без-міри-волохатий! Нуднувато тут у вас: тільки звалишся з неба, як тебе зараз же бажають на печеню перетворити. А в мене до тебе можливо є цікава пропозиція.

– Певно, знову намисто, – розбірливою космолінгвою прогарчав бородатий. – Та в мене від них вибухи в шлунку, і до того ж геь усі зуби переламані. Тепер от користуюсь вставними з діамантовим напиленням. Нещодавно один дантист перед вечерею подарував. І хоч дантиста того з’їли, а от зубам хоч би що. Дарма що чужі, але кусають що треба!

– Ясненько, – замислився Стен. – А як щoдo того, щоб не схопити виразку шлунку від надмірно просмаженої їжі?

– Тут є проблеми, – пожалівся махнорилий барбомордик. – Адже всі ви падаєте нам на голови зі своїми імпульсними печами, а нарубкою вас на котлети займатися у нас нема кому. Кулінарія – в зародковому стані: ось і жуємо вічно пересмажене м'ясо, да того ще й без солі і цибулі. Цибулі нам не закинули, а сіль видобувати розумово ще не дійшли. От і хапає нас виразка: то одного, то другого. Більше за все вождів. Воно хоч і розуму від м'яса більше, проте і виразка жахливіша. Але є один плюс. Вожді часто міняються, а “виразківників” з'їдаємо з належним розумінням і, можна навіть сказати, з сумом... До  того ж до нас переходять їх розумові задатки... хоч і статками їх при тому не назовеш…

– Адже тоді і тебе з’їдять, дурноголовцю!

– Це вірно, – ще більше засмутився отой барбамордик…

О, велика космолінгва: десь підморгнув, десь піднирнув... От і доходиш до розуміння, що абориген якийсь особливий...

– Всі ми тут особливі – будь-кого з нас  в околицях цього асфальтового фіг-вама біс носить. І всі тільки прагнуть облагодійнити. Одні бузкової трави навезуть, інші лазерними гарматами штучну мережу каналів наріжуть, треті проповідувати поспішають. А навіщо тут проповідувати, до кого, власне, поспішати? Ядерне торнадо останньої війни вилизало всю планету, як кульку. Це потім, коли все застигати стало – щось де набрякло, а де і на виїмку зійшло... Одним словом, – дістали асфальтовий льодяник і смокчіть його під галактичним соусом.

– Невже геть усі, що тут зібралися, – космопілоти?..

– Не всі. Є серед нас і засланці, і просто маньяки, і відлюдники, і ідейні. Але ти тільки спробуй такого ідейного заламати та у казан, як він тобі негайно доведе, що в ім'я його великих ідей достатньо поза чергою зжерти когось дрібнішого. А щодо глузду, то у всіх його однаково. Кожна сволота всі кнопки на всіх можливих пультах знає, а от як без кнопки і голими сідницями об асфальт...

– М–да... Тобто, значить, я як би один із вас? Так чому ж відразу на печеню?

– В тому і справа, що не один. Тут теж тонкощі є. Та ні до чого тобі це знати. Однаково тебе на сніданок зжеруть. Тому що від пахощів орхідей і смаку манго всіх уже точно нудить...

– А я б тільки і нюхав манго, а їв би самі орхідеї.