Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.9

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.9

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Надія Пилипівна забирає всіх трьох до ізолятора. Жорці прикро. Його до друзів у ізолятор не беруть. Ізолятор, на відміну від загальної палати, розділений красивою китайською ширмою, де пасуться яскраві кольорові павичі на тлі квіткових чаш жовтого лотоса. За ширмою лежить перелякана вночі Вєрка та п'є бромисту мікстуру. Хлопчаки нічого не п'ють. Цілий день потому вони грають у шашкові піддавки.

До них по черзі заходять дорослі. Виключно в білих халатах. Над ними пурхає Гільда Вонс. Вона не звертає на хлопчиків жодної уваги. Їй страшенно подобаються намальовані на шовку павичі, і вона весь час намагається їх розговорити, поки, нарешті, надвечір, вони не починають каркати якимись нитковими голосами.

У цей час у штабному павільйончику ЗАГРАВА йде неквапливий консиліум-нарада, де вирішується, як чинити з винуватцями інспірації минулої ночі. У цей час у ізоляторі післяобідній сон: зітхання, видих, інспірація, експірація, зітхання, видих, зітхання…

Підлога ізолятора застелена маленькими туркменськими половичками, на кожному з яких розцвічена різнокольорова казка. Ці ж казки, згідно з часом, мало хто з тодішніх дітей почув до самої смерті.

Мені довелося. З них я дізнався, що і НЛО літали над нашою планетою вічно, і квітник наших душ розквітав не одного разу, але тільки в подібному суцвітті розквітали ми лише раз, переплітаючись із корінням рідної Землі та Часу.

Час з Дитинства намагався вкласти нас у свій ложемент, в якому туркменські половички і вихолощені дотепер казками Семіраміди лише приховували найжорстокіші "іспанські чоботи" Системи, в які прагнули запроторити наші душі.

Комісія знову прибула увечері після вечері. Тоді в ізоляторі дивилися рекомендовані інструкціями та планами виховної роботи картонні розмальовки про дядька Степа. Дядько Степа був велетнем, і це примиряло його з малечою – всі вони могли чесно співіснувати на рівних гранях одного дитячого кубика. Діафільми і конкретні коментарі до них були цього разу десь далеко, в групі, а Веничка і Мишко самовіддано майстрували з принесеної їм Жоркою днем  із прищіпки звичайнісінький сірниковий самопал, з якого вони готувалися стріляти в темряву, як тільки їм дадуть спокій. Та щось стривожені за малюків дорослі.

У журналі “Дошкільне виховання” та в інструкції Постійної комісії з контролю за розвитком та вихованням паранормальних дітей дошкільного віку нічого про сірникові самопали з дерев'яних прищіпок не було сказано, зате про це досить багато знав Жорка. Комісія, що отримала негласну назву “ЗАГРАВА”, нічого про це теж не знала…

Полковник у цивільному Геннадій Степанович Семочкін зовні схожий на панцирного ведмедя, був знову зі своєю "королівською свитою". За ним слідували Психолог, Соціальний працівник і Екстрасенс, ні імен, ні по батькові яким не було покладено, хоча й вони були вбрані на зразок полковника Семочкина, і говорили тільки після нього.

Як і минулого разу, комісія розташовувалась у невеликому щитовому будиночку, в якому без очей сторонніх розпікали Анастасію Петрівну.

Дама-Психологіня намагалася напустити не характерну для неї строгість, але виходило це так само безглуздо і мило, як і радянського єврейського поета Овсея Дриза. Він же в ті роки вивчав таким чином:

– Шановна публіка! Тому, хто мені поверне отвір від бублика

і блиск від нових бот, а також згадає гучний фокстрот, 

та ще дізнається як співалось рибі, 

дістане велике й чудове спасибі!

– Вам, шановна Анастасія Петрівно, дякую не скажеш!

– І не кажіть, не за спасибі працюю… Не подякою єдиною людина жива.

– Відставити суперечки, – перебив обох полковник Семочкін, – Як керівник ЗАГРАВИ, я вимагатиму від вас зібраності, об'єктивності та результативності… Вам слово, товаришу Екстрасенсу, ви бачили цю трійцю?

– Так, товаришу полковник...

– Відставити, так, але не товариш полковник, а... – пішла пауза. 

–Так, Геннадію Степановичу. У них трьох змінено спектр аури. У всіх відразу, але дуже дивним чином.

– Поясніть.

– Я спостерігав за ними цілий день до вашого прибуття. Мене терміново викликала медсестра, згідно з об'єктивом на непередбачений випадок. Я перебував із ними у сусідній кімнаті. Все почалося із дивної іграшки Веніаміна. Він проніс із собою в ізолятор два скельці від довоєнного протигаза і став розглядати їхню райдужну будову. Потім показав Мишкові. Вероніка тинялася між ними сомнамбулою. Вона так і не прийшла до тями після нічних подій, а от хлопчики потоваришували і почали дивитися на небо і ділитися своїм умінням по інтерференції та дифракції денного світла, потім запропонували Вероніці потримати скельця з напрямком на сонце, і як тільки вона погодилася, вони взялися, кожен у свій бік розмотувати сонячне світло на дві різнокольорові складові. Це було схоже на те, ніби вони розмотували подвійний вовняний клубок: Веніамін зібрав у себе оранжево-червоні нитки, а Михайло - синьо-зелені. Потім я покликав Надію Пилипівну поприсутствувати і, здається, щось проґавив...

– Що саме? – суворо зацікавився полковник.