Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.12

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.12

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

У будь-якої тоталітарної системи свої погляди на Дитинство: вона намагається вичавити з нього нестардатність, легкість, мрійливість, і будь-яку іншу несистемну безглуздість, залишаючи право хіба що на одні "різані" віршики, які раз у раз Жорка співає:

Вийшов їжачок з туману, вийняв ножик як оману:

– Буду різати і бити, хто залишиться водити?

Але водити сьогодні немає кому. Друзі в ізоляторі: весь спальний закуточок, весь столик в їдальні… Немає нікого, і Жорку пересаджують до "дурисвітів" – Вітьк+а Баландіна та Вовки Іскренка. Пересаджують невипадково. На весь день – вони модель асоціальної дитячої групи, маленька "дебільна" спільнота. Жорка не знає про це, і як ні при собі  завзятоспіває:

Коли я був хлопчиком, носив я штані-кльош,

солом'яного брила, в кишені - нінський фож.

Сонце світить Жорці у вічі. Він жмуриться, каша "геркулес" грузне на ложці, Жорка її ненавидить, і цілиться у Вітьку Баландіна. Каша летить у ціль і заліплює ні в чому невинному "дурисвітові" праве око. Вітька нестямно кричить, та й Володька Іскренко порогавкався: кашка з жоркиної ложки потрапляє і тому ж нещасному але в ліве око... 

Ну, все, терпець Галини Семенівни урвався. Вона грузно вивантажується через крайній дитячий столик, де вже доїдала другу порцію "геркуліски", підходить гусячим кроком до братви, і відважує всій трійці ляпаси: великі, смачні, як галушки по-київськи, загребаючи всією п'ятірнею, з коротко підстриженими товстими пальцями, які хлопчаки встигли назвати особливо: "сосисковий фарш".

Цей «фарш» зараз готовий зробити із потилиць усієї трійці дурисвітів відбивні, але тут у групу мало не вриваються Надія Пилипівна, Нюра "Медальна" та Психолог. Всі троє дивляться на Галину Семенівну. І та, опускаючи розчепірені для чергових соковитих ляпас п'ятірні мляво каже:

– А я нічого…

Дорослі разом з бешкетниками виходять в "іменинну" кімнатку, де зазвичай відгодовують (вкрай і вщент загодовують) своїх дітей заможні батьки, і де зазвичай справляють дитячі іменини, куди запрошують тільки самих слухняних піддослідних дітлахів окрім іменинника, хоча сам іменинник може бути запеклим бузотером, але друзі у нього по групі повинні бути зазвичай зразково-показові…

З тими, хто провинився, залишається Психолог, яку діти називають тіткою Варею, про яку дорослі знають, що вона коханка і улюблениця самого "полковника Гени".

Нюра поспішає за кип'яченою водою, медсестра за марганцівкою, яку капає декількома крапельками у квасоляподібний лоток, потім починається ретельне промивання та протирання очей потерпілого, потім хлопчикам приносять цукрове печиво і на одну трьох банку згущеного молока.

Хопчаів більше не лають. Згущене молоко для них передбачливо розлите по блюдечках, як для кошенят, печива всім теж видано порівну – по п'ять штучок, потім всі п'ють чай і соромливо мовчать, особливо Вітька, адже через нього розгорівся весь цей сир-бор.

Сніданок закінчено, але бешкетників ніхто не збирається відпускати "на волю"… У групу, де Алла Федорівна вчить усіх добрим новим віршиком:

"Ми ділили апельсин, нас багато, він один:

це часточка для їжака, це часточка для стрижа,

ця часточка для бобра, а для вовка – вже нема.

Він сердит на нас, біда, розбігайтеся навмання!

Дитячі письменники того часу чесно відпрацьовували “системні” хліби, отримуючи дачі та ордени, держпремії та машини.

Малята справді з вереском розбігаються по кутках, залишаючи в центрі кімнати Бабаніна Вальку в масці страшного вовка і присадкувату реготуху Аллу Федорівну.

"Гусяна шкіра" застиглої пшоняної каші повідомляє світові не про те, що санаторних малюків загодовують, а про інше - що пшеничної каші з чорними "гусячими" пухирцями піддослідні хлопчаки просто не переносять ні на смак, ні на вигляд. І вона достається дослідній хиврі та її поросятам, які почасти рохкаються в бодиллі, яких ближче до осені коле під серце нічний сторож -тстарий Никодимич, а дотиі він швендяє мов кухонний жебрак, після чого майже не щодня п'є гірку у себе в сторожці.

До цієї "гіркої" йому якраз і не вистачає тої солодкуватої кашки з непривабливою гусячою шкіркою, яку він удобрює з "ранкової" чекушки, за якою слідує "обідня" та ще чекушка на вечерю. Три чекушки до ночі роблять з нього до півночі особистість вкрай чутливу, хоч і без зайвих забобонів... Він бачить "зелених", але щоноч намагається з ними про щось домовлятися. Ось саме вони йому і радять урізноманітнити свій раціон. І тоді Никодимич вчергове підбадьорюючи  себе з "ранкової" чекушки, поливаючи нею застиглу манну кашку, яку малюки називають молочним клейстером, і нарікає, нарікає, нарікає, що ще не все доступне його розумінню, і що ці "зелені" зводять його з розуму.

– У кожній хатинці – свої гостинці, свої іграшки і червінці – вчить він завчено рожевощоку психологиню тітку Варю, на що вона м'яко додає, – а ми з вами, пройдисвіти,  як браві гвардійці, начнемо малювати чарівних звірів…