Веле Штилвелд: Нікса, текст для дорослих, ч.5
© Ірина Діденко: Нікса, графіка
– Я – Нікса, чи мені лазнички боятися? – заявила кинута всіма Лєнка, і захопила за собою блукальця подорожнього на верхню полицю. На світанку Олексійко, зігравши на нижньої дуді, раптово затрубив на-гора. Це було щось сумно-просвітле і відвічно-прощальне…
Уранці нагрянув наряд. При Розумнику знайшли наркоту, а у Нікси упереміш – волосяні і лобкові воші. Венеричні хвороби до Нікси не йшли, а ось вошей, її спрагле тільце, мабуть, числило за своїх. Сорок днів дівчинка провела серед професійних повій і залетілих «системних» панянок. Тоді і дізналася, що лобкові воші називаються «мандовошками», а ті приживаються у волоссі – «педикульошками».
Лікували її із усією суворістю, на тюремні побачення раз на тиждень пускали до неї бабусю Серафиму. Та приходила не сама, а з Ніною Ернестівною. Швидше сама Ніна Ернестівна приводила бабусю під конвоєм, бажаючи, щоб стара жінка і зовсім юна нікса уклали між собою чергову братерську угоду.
– Чергова система, – спідлоба посміхалася різко підросла і схудла Нікса. Старша виховачка на нещастя була колись класною керівничкою втеклої хіпі-дівчинки. Таке трапляється... Тому Ключниця стала бити відразу по самому хворому – по навмисним чи мимовільним спогадами Нікси. Так дівчинка і потрапила до донецького табору, де я був за вожатого...
Надвечір в таборі провадилася дискотека – але саме моїх дівчат суворо і строго наказували мені – і саму Ніксу, і ще цілий оберемок таких же панянок стерегти, й утішав я їх, як міг, хоч не знав краплі того, що кожна з них відчула сповна за своє недовге життя. Наганяти страхів не буду – наковталася по вінця смороду від кожної долі. Не назву тепер усіх поіменно. Можливо, їх зцілив наш надважкий час якоюсь своєю горезвісною і досить не материнською опікою. Не назву тепер і імені Ключниці. Скажу одне, проґавив я у той час в таборі найбезглуздіший дівочий бунт отих немилих панянок – напів-дітлахів, напів-мегер. І сам начебто підневільний, я не зумів зрозуміти їх біль навмисне вдруге знедолених, а до того щейпоневолених лагерним етикетом.
Так от, якось в моєї колеги пропав двухсотграмовий пакетик цейлонського чаю. Ми, пам'ятаю ще, посміялися. Але до нас з величезними очима притюхала втомлена за день куховарка Дар’я і зажадала, щоб всіх пацанок обшукали.
– У мене таке відчуття, що всі вони сьогодні помруть. Я сама бачила, як дівчинка без перуки, Лєнка ніксанута ваша заварювала в півторалітровому мірному кухлі чифир і несла його до себе, прямо у палату ув'язнених полонянок.
– Та не полонянки вони, а просто строго пінконтрольні згідно з розпорядженням старшої виховательки…
- Це ви їм скажіть… - досить похмуро відкараскалася Дар’я.
– А в мене недавно пропав клофелін, – перелякано охнула ще одна вихователька Ганна Петрівна. І до того злякано додала:
– Вас, Вольдемаре, вони в палату не пустять, а я одна нічого не зумію зробити: ні натиснути на них, ні тим пак обшукати…
– Ось і не робить цього, бо в них прокинеться ота дурна шаленісь, від якої усього півкроку до несамовиття… – досить обережно промовив я.
– Хай йому грець з вашою поблажливостю… Поступайте хто й як, а я пішла за лікарем, – в свою чергу неквапливо і точно вирішила зазвичай жаліслива куховарка…
Я влетів до залу їдальні, де дискотека була у самому розпалі, і коротко пояснив усе табірному директору – донецькому шахтареві з тридцятирічним стажем Кацману Валерію Львовичу. Від відразу підійшов до мікрофона і сказав одне лише слово: "Відбій" Трохи пізніше табором пролунало:
– Вожатим і педагогам – ситуація номер п'ять...
За раніше обумовленим педагогічним шифром це означало, що вожаті з донецьких вузів йдуть на відбій, а київські педагоги збираються у директора в кабінеті. На випадок непередбачуваних обставин. Така ретельність донецьких друзів вражає мене й донині…
У ту ж ніч у тому ж Анатолійському лісі на околицю міста стали висуватися танки і «бетеери». Місто святкувало День шахтаря. Танки та «бетеери» до міста не дійшли… Хтось на той раз розумний так і не впустив кантемірівські не мирні танки у місто…
Блукаючи табором, помираючих дівчаток ми розшукували самі. Усе робили тихо й дуже не відразу переконали трьох місцевих футбольних знаменитостей відпустити в загін трьох своїх зґвалтованих столичною сволотою ровесниць. Трагізм тієї страшної київської ситуації полягав ще тому, що перша зґвалтована покидьками, затягла до себе під загрозою продовження знущань над нею своїх двох найкращих подруг. У результаті постраждали всі троє…
Та зараз, прийнявши жменькою клофелін і запивши його чифирем, вони могли померти будь-якої хвилини. Довелося з хлопчиками говорити чесно, відверто – важлива, мовляв, кожна хвилина, хлопці. Нікси в таборі не виявилося. З корпусу загону недоумкуватих донецьких дітей з ревом ледь не вирвалася в безсоромно сміливій білизні тамошня причепа до моїй Оленці Люсі:
– Сучка без перепочинку обіцяла відпустити від себе ніксу, т-там, в повний місяць, у лісового озер-ра! Вон-ни вже д-ав-вно мордують одне одну...
Комментариев нет:
Отправить комментарий