Веле Штилвелд: Нікса, текст для дорослих, ч.6
© Ірина Діденко: Нікса, графіка
– Що це означає, Вольдемар, що це все значить? – несамовито зарепетувала на мене Ключниця.
– Оленка мені розповіла, мовляв, у неї вселився з калюжі з кров'ю убитої матері водяний дух нікси, за те, що та подарувала йому цвинтарний тюльпан із материнської могили!
– Вольдемаре, скажи, що це звичайне марення. Ти, напевне, дорогенький, випив, – адже сьогодні ж День шахтаря!
– Я вам не дорогенький!
– За спеціалізацією я психолог, – втрутилася жінка-лікар. – З усього видно, що у вашої нікси-Олени підліткове роздвоєння особистості, викликане родинною кризовою ситуацією. Ви кажете, що в неї на очах п'яний батько вбив матір. А до того – тинейджерська сексуальна самоідентифікація, та ще ті її усілякі лобкові воші, а до цього ще й специфічна міфологема підліткової хіпі-спільноти… Усе це може бути цікавим. Нікса причалила до Олени, щоб врятувати її, а не вбити! Згадаєте моє слово!.. За правом майора медслужби командування беру на себе: Вольдемар з Кацманом до озера. Кацман, Лєнка Вольдемару довірилася, дай йому відвести її від ставка. Я підішлю до вас двох хлопців з охорони з ношами і рушниками, бо не дай Боже доведеться їй терміново руки в’язати. Ключниця залишається за старшу! Табір на ній, вибачте, вирвалося, Варваро Петрівно… Як психолог, я завжди граю на дитячій стороні. Ми підженемо до берега "рафік"… То ж до справи!..
Ми з Кацманом стрімголов помчали вже знайомою лісовою стежиною. Вона звилась вгору між заростями лісового горіха, папоротей і малини, над якими височіли буки і граби. Театрально-хвацько ухали наполохані пугачі з переляканими в ночі совами. Над ставом зігнувшись сиділа Лєнка. Вона щось шепотіла. Я повільно підійшов…
Нікса, люба, іди, – благала дівчинка озерне відображення, але воно лише позирало на неї крізь густу чорно–зелену склянисту масу.
– Вона не піде, – постарався я вимовити якомога м'якше.
– Я не піду, – підтвердило озерне відлуння. – Не час, ще не час, – від себе прошепотіло воно. Лєнка здригнулась. Очі дівчинки згасали. Я підняв її знемоглу на руки і поніс на плечі, прямо до "рафику".
– Вольдемаре, чому вона не пішла?
– Вона має тебе врятувати…
– Я не хочу жити, – заплакала Лєнка.
– Жити, жити! – опиралось відлуння…
У лісі були розставлені армійські кордони. Спочатку нас зупиняли: водія, лікаря, директора табору, загонового педагога, трьох місцевих футболістів і вісім згасаючих дівочих життів. Водночас з ніксою нас було шістнадцять. Після другого блокпоста ми оминули ще п'ять. Нас не затримували ні на одному кордоні. Через ліс летіла, випереджаючи нас, страшна радіограма: в районку їдуть умираючі від випадкового отруєння діти. Дівчата з столичних вуличних підворіть…
Нам, дорослим, було соромно за нашу людську безпорадність. Перша до нас назустріч прийшла та ж сама Лєнка.
– Перед чаєм ми випили клофелін.
– Скільки? – рішуче запитала у черговий раз мимоволі винних лікарка.
– Цю пачку ми пили порівну, а в тій було ще дванадцять таблеток. Пили лише ті, що випали з носилок…
– Лише зґвалтовані дівчата?
– Ми, – почулася нарешті тиха мінорний відповідь…
П'ятдесят таблеток на вісім – виходило по шість-сім пігулок, та ще – троє по три.… Та ще дві з трьох зізнавалися, що пили ще по дві-три, раніше відкладені про запас.
Анатолійський рукотворний ліс у грецькому районі Донецької області посадив німець-садовод: не тільки вчений, а ще до того лісничий, який добре розумівся на лісняному біоценозі. Лікарі-греки зустрічали наших дівчаток. Найбільш болісно-похмуре з лайливих слів пролунало утробно:
– Ви не дітки, а сучки! А ваших педагогів… – подальша лайка вже стосувалося нас, бевзів, що допустили оту табірну нерівність.
– Теж мені педагогічна табукатура… Це ж дівчата, не зечки!
Ліків у лікарні не виявилося. Знайшли лише щось судинорозширювальне для тих двох, які проковтнули по дванадцять «коліс»…
Усім іншим було призначине добряче шлункове промивання під наглядом суворих доглядальниць з молодшого техперсоналу… Моїй Оленці дісталася величезна лійка з оцинкованого заліза, півлітровий кухоль і такак собі огрядна санітарка без імені. Вона затисла руками кволе тільце майже вже безтямної напівдитини немов кволе курча і, свавільно вставивши в рота отвір величезної лійки, стала розмірено і спритно вливати в дівчинку воду: півлітра, літр, півтора, три, чотири…
На п'ятому літрі нікса залишила Лєнку назавжди. Змучене напівживе дівчисько раптово втратило тяму…
Коли Лєнка знову отямилась, більше ніхто не смів називати її Ніксою…
Ми в'їхали до міста. Танки зупинилися в передмістях, розгорнувши стомлено стволи на узбіччя шосейних доріг, за якими вже брели місцеві хіпі аскати у сонця радості й любові. Для себе і кожного. Райдугою над містом вибухнула на прощання нікса. У цей час Лєнка мирно й втомлено спала в мене на колінах…
----------------------------------------------------------------
Лише одне доцільне пояснення: аскати на хіпі-арго придорожніх – жербачити, прохати подояння на кшалт істівного провіанту та грошей...
Серпень 1991,
Листопад 2003,
Травень 2022 рр.
Комментариев нет:
Отправить комментарий