Веле Штилвелд: Зустріч на Єлисейських полях, ч.2,(інтерв'ю в Переднебессі)

Веле Штилвелд: Зустріч на Єлисейських полях, ч.2

(інтерв'ю в Переднебессі)

© Ірина Діденко: Грішний янгол

А з іншого боку, вони вже ніби й не янголи, тому що і пики в них порепані, і пельки по-земному галасливі. Думав я довго над тим, що з цією некорисною братією робити. Хотів був на зсипку та на утруску списати, та тільки сам Старий через Допотопного янгола наклав на мене анафему, через яку навіть янгольський німб збочило, і наказав мені той янгол зі Старим у безплідну полеміку не вступати, а за порадою старших же начальницьких серафимів приборкати молодших поплічників і будь-яким чином безглузде становище виправити. От я і виправив.

Подивись: тільки де містечко, тільки де село, тільки де стріха над хаткою випнеться понад землею – як там же, поряд із житлом людським, обов'язково віднайдеться зграя недолугих ворон – безглуздих, дурепних, галасливих. Ледь ті крулі закрячуть – хоч вуха воском заливай. Навіть нам тут, у Переднебессі, просто лихо з барабанними перетинками. Це від того, що вони, ворони, всі до єдиної, мене ганьблять за ненабуті їми людської подоби.

А тільки війна, вони ж перші ще живим та теплим очі до смерті викльовують. Але і люди до них, прямо скажу, теж ідуть не з ласкою. Тільки де голод, руїна – найперше саджають на рожен ворон і, хоч плюються, а з'їдають до кісточок. А Старого від всього цього просто нудить.

Адже він знає, що і люди, і ворони – з єдиного янгольського Переднебесся, та тільки жодній душі страхувальних ременів із парашутами не видасть. Так, видно, у нього споконвіку повелось, а тому от все так і розв’язалося: вертаються на грішну землю трояко: хто змертвілим каменем, хто крякаючим вороном, хто істино людиною.

Мені ж залишається звичайна повсякденна служба – навчати, наставляти, врозумляти за повним курсом, але тільки доти, доки всякий для себе самого на Землю дороги не вибере. От я тобі й кажу, добродію екскурсанте Київський: при пробудженні ніколи різко не скрикуй – бо цілий день прокрячеш. А тим більш ніколи баско спросоння не вистрибуй з-під ковдри, а то гепнеш мимо домашніх капців об підлогу маслаками, немов насправді кам'яний. А більше – що казати... Перш ніж прокинешся, раз і назавжди попрощайся зі мною і посміхнись цій казці. Як і всяка казка, до часу втішить вона тебе і забудеться. Якщо тільки не стане правдою через твою необережність.”... Я розплющую очі. За вікнами стукотить у скло великий старий ворон. У дзьобі в нього крихітний камінчик. Я несподівано показую воронові язика – і той від здивування кряче, випускаючи камінчика, що настільки ж зненацька летить, час від часу кремсаючи об стіну і креслячи яскраву смугу до самої землі.

В цей час тротуар підмітає на добрячому підпитку двірник Трохим. Камінчик падає за два кроки від Трохима і, не помічений двірником, залишається лежати на асфальті.

Травень 2022 р.