Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.6

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.6

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди земле планетного

На Землі-1, із якої його викрали нишпорки списники, Піт Снорді був відомим найманцем. Він режисував і клонувал найнеймовірніші перевороти й революції, одержуючи за це чимало, а до того ж завжди ще й за передоплатою, що дозволяло йому утримувати трьох дочок, що жили в різних земних куточках і породжених від двох африканських дружин і однієї наложниці-китаянки. Усім трьом він розсилав про себе звісточки і сталу дещицю фінансової допомоги і дотепер був упевнений, що добрі повідомлення про його здоров'я і грошове постачання дочок, то і все, що мали отримувати вони регулярно...

– Так і буде продовжуватися, адже свою кулю по передоплаті я так і не дістав, поки не поладнав із тутешніми зустрічниками... Навчати “маршовиків” для божевільного Йорга – не для мене. От я і втік.

– Вільному – воля. Тільки скажи мені, Снорді, чи не підсадили тобі душу зі спопелілого тіла, з необачних тих, котрих нещодавно препарували так запросто отут на галявині – у Священному борі.

– Чого брехати, такого добра підсаджували до мене за ці роки чимало. Але тільки у мене самого там не прищ і навіть не передбанник душі. У мене душа – величезний щиросердний замок зі своєю внутрішньою обітницею і темницею, із своїми грізними стражами і зовні вайлуватими до них у комплект пажами. Словом, нудиться в мені і спопелілих душонок чимало. Тільки що мені з цього?..

– Бранців твоїх, дурисвіте, шкода!..

– А ти не шкодуй! Відставши від своїх тіл, вони вигоріли й переплавилися, навчилися мерзенностям і зрадництвам...

– Отож й воно, – обережно огризнувся Мисливець. – Вони тебе і погублять! Хоч зауважу тобі, що й досі не захаяний ти... Але все може статися.

– Теж мені трагедія. Адже я і на Товстусі-залипусі-1 янголом не був...

– Із мною простіше, – уже спокійніше промовив Торсон. – Контрактник я, як усі, кого в піднайми з різних інопланетних світів у місцеві зайди беруть. От і підрядився остерігати цього Молодшака і вивести його через сердечник землепланетного тору...

– Тоді я з Вами, друзяко! Не століття ж тут кукувати.

– Що скажеш, Молодшак.

– Нехай кожному своє доля-зозуленька кує... Як пристали до нашої громади, то дамо і їм ради…

Нові друзі розсміялися... Торсон ляснув екс-найманця по плечу, а той підморгнув Йоргові. Інші відійшли убік. Ідея була настільки божевільною, що пророкувати її наслідки ніхто не зважувався...

Вони йшли потайними стежками, де до них і не менш хоробрі розмінювали свої долі й душі. Повз них тренувальним бігцем пробігали майбутні космічні маршові батальйони. Ті, чиї тіла не витримували гірських стежок чи багнистих боліт, тут же обвуглювалися під “плащами” із рожевих кристалів, що випадали на відсталих від рекрутських колон одинаків.

Душі з обвуглених тіл випалювали й вихоплювали зустрічні списоносці, а далі вони ж  вживляли оті неприкаяні душі покійних у тіла найбільш витривалих майбутніх космічних штурмовиків. Тому до кінця маршу з кожних ста рекрутів виживало не більш двадцяти. Але це вже були не звичні в земному розумінні люди, а зовсім невідомі в межах паралельних світів монстри, що володіли різноманітними талантами нещадних убивць, які самі гинули тільки після п'ятого, шостого, а то й десятого разу.

З усієї трійці тільки Піт Снорді мав ті ж переваги, тоді як і Мисливець, і Йорг ризикував з тим невеличким мікровійском всерйоз. О усі маршрути рекрутів неодмінно виводили до сердечника землепланетного тору, через який їх телепортировали до місць дислокації Далеких Космічних Гарнізонів. Але ні Мисливцю, ні Боргу, ні Пітові Снорді ніякої потреби в тому не було…

То ж ночувати вони намагалися на значній віддалі від рекрутських троп, багать не палили, кривдників до часу не шукали, – зустрічників-списоносців не провокували. Кожний щось у собо зберігав від своїх минулих світів. На Землі-29 така сентиментальність не пітримувалася, але зазвичай позаочі допускалася… 

Піт Снорді зберігав п'єзоелектричну запальничку, Мисливець – ультразвуковий спінінг, а Йорг – дбайливо згорнутий у дорогу, вручений воспітелою, пряний зелений порошок із листя вічнозелених столітніх мате.

Порошок мате клали під язики, рибу ловили і поїдали сирою, запальничкою обпалювали кінчики стріл, що відразу обтирали тим же порошком з листя мате, перемішуючи його з рибною жовчю. Потім, обтираючи й просочуючи наконечники майже готових стріл власним потом, одержували особливу несильно діючу, але паралізуючу на короткий час отруту.

Коли в кожного до того ж з'явився мистецьки зроблений руками Мисливця лук, стали відстрілювати дрібну живність. Але відразу від подібної витівки довелося відмовитися. Справа була не в сучкуватих гілках юки і навіть не в ліанах, яких у пан-екваторіальному лісі вистачало.

Справа була в іншому. Будь-який убитий наповал тушкан, заєць, тхір чи інший дрібний звірок відразу піддавався миттєвій ліловій кристалічній обробці з неба, а антрацитом на жодній із Земель харчуватися було не прийнято…