Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.1

Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.1

© Ірина Діденко:  Скрипка, графіка

Мало хто вже пам‘ятає сьогодні про різьблений ключ Падоліні. А колись про цей ключ чого тільки не казали! Про нього навіть складали легенди, та його просто боялися. Точнісінько, як і спис Падоліні. Але ви і про нього не знаєте? Невже, насправді нічого не чули?! Тоді я вам зараз про все розповім. Але тільки, якщо дозволите, по порядку...

Чи бували ви коли-небудь у Венеціанській затоці? Чесно кажучи, я там теж не був жодного разу, хоча професія моя і пов’язана з відрядженнями.

Беріть до відома, що я представник Духовного розшуку. І посилають мене зазвичай за межі нашої Реальності, скажімо, у сновиди дещо з‘ясовувати, і вже не вперше...

Посада моя незначна, ніби й немає про що при цьому казати, але працювати треба чимало. Приходиться інколи і голови не підняти. Немає спокою навіть тоді, коли інші вже сплять. Уявляєте, як тільки голову тягне до подушки, так мені – працюй і працюй...

От і здійснюю Духовний нагляд, а то, не наведи Боже, скількох мерзотників не вдалося б зупинити в житті. Адже якщо він мерзотник, то мерзотник навіть у планах своїх на майбутнє.

Нещодавно з одним таким фруктом – Бартоломео Падоліні (може чули коли?) – усю ніч до третіх півнів пробідкався.

Адже він хто? Чудернацька особистість. Розумієте, в одному із старовинних замків у італійському передгір‘ї Альпів безодню років перебуває на службі наглядачем замку! У самого себе! Отак вже чотириста років...

Так–так, я не омовився. Чотириста. На вигляд – точнісінький Паганіні, тільки ані зростом, ані талантом не вийшов.

Та деякі розводять про нього всілякі плітки на кшалт того, що от вже років десь триста не знімав він своєї лівреї. Але я знаю напевне, що кожні п‘ятдеят років він собі нову ліврею замовляє! Так-так, оце тільки на днях замовив восьму.

Тепер років п‘ятдеят будуть шити – ручна робота, шиття – золотом по сріблу. Грошей дідок не шкодує. Говорять, він родич самого Агасфера, а той ніколи на гроші не зважав, але і з Бартоломео Падоліні, своїм внучатим племінником, між нами, не дуже-то й водиться. Беріть вище: майже не спікується! А все тому, що цей Падоліні – злодій. Так, уявіть собі, злодій, але особливий! Він викрадач звуків.

Се давня історія. Ви і не повірите. Все почалося в блакитній Венеціанській затоці. Одного разу, колись так давно, що ніхто вже й не пам‘ятає, в безхмарну місячну ніч із затоки випливла маленька копія каравели Кристобано Коломбо – “Нінья”, на борті якої був єдиний пасажир – альт Страдіварі!

Страдіварі просто без тями кохався на створенні альтів! А гачконосий Бартоломео – у їх слуханні, споживанні... Бо Падоліні не просто слухав! Він всотував у себе чарівні звуки і позбавляв інструмент голосу, а виконавців – таланту і, навіть, життя.

То ж пробачте, але  це страшна людина, і історія ця страшна. Падоліні купував інструменти у великих майстрів або їхніх спадкоємців, а то і просто у колекціонерів по всьому світу, і дарував їх талановитим юнакам.

Юні виконавці були, звичайно, у захваті: їм випала доля грати на божественних деках, торкатися божественних струн, цілувати божественні ефи, тому вони миттєво спалахували за першої ж пропозиції і погоджувалися на єдину страшну умову Падоліні...

Свій перший концерт вони мали зіграти виключно для свого благодійника в гірському притулку італійських Альп.

Та перед тим юнаки мали відвідати у передгір‘ї розкішний замок свого мецената. При тому вони не повинні були знати, що наглядач замку – це і є він: сам Бартоломео Падоліні.

У тому замку на юного виконавця чекав цілий нечуваний каскад чудес: бо майбутній виконавець сам міг спостерігати за черговим будівництвом сакрально-ритуальної крихітки-каравели "Нінья". І так відбувалося щорічно, після чого обранець долі запрошувався на бал з юними спокусницями-феями – зазвичай божественноголосими, на шталт чарівних морських Сирен.

Одна з таких сирен ще до третіх півнів обов'язково спокушала молодика, а потім він вже грав їй на коштовному інструменті. А вона співала. До того ж була ще урочиста вечеря та наприкінці чарівного свято громко лунав святковий фейерверк...

Підходив до вінця гірський прохолодний ранок. Дійсно, холодний. Північна Італія – не Венеція. Ви бачили коли-небудь картину Сурікова “Перехід Суворова через Альпи”? Саме такі вони, Альпи.

Поверх концертного фраку на хлопця-виконавця вдягали теплий вівчаний кожух, і він йшов у високогірний притулок слідом за Падоліні, що виступав попереду зі своїм знаменитим списом у руці, вдягнений у гаптовану золотом по сріблу ліврею, на якій на золотому ланцюжку, виконаному венеціанським плетінням, висів не менш знаменитий ключ…

У горах дуже гарне відлуння, але від звукового тиску можуть прийти в рух сніжні пласти, і утворитися страхітливі лавини. Так от ані звуків, ані лавин у тих місцях ніколи не траплялося…

Видатний виконавець грав у притулку, збудованому з ницих дошок, але ніхтонавіть з тих, хто знаходився поруч з притулком, його просто не чув, хоча концерт поінколи продовжувався по шість-сім годин.

Після цього з притулку виходив лише один Падоліні. На простягнутих руках він охайно ніс інструмент – Гварнері, чи Страдіварі – єдино. Хтось із слуг виносив з порожнього притулку спис, і вся процесія прямувала до замку, ніколи не задаючи питання: а де ж виконавець? Все, що за цим відбувалося, не дивувало нікого, як і те, що кінець спису ніскільки не був закривавленим...