Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.3

Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.3

© Ірина Діденко:  Скрипка, графіка

Падоліні послухався. Очі його були сповнені лякаючою порожнечею, руки тряслися:

– Мені буде соромно дивитися їм у вічі. Адже я якось вкрав їхній талант.

– Тепер вертайте... І готуйтесь до лавини у горах. Ця лавина поховає і ваш замок.

– Мені і вибачатися нема перед ким... Хіба що перед Звуками... Адже скільки сторіч я так жадібно викрадав їх у Людства!

Та навіть тут завжди існувала відмінність, як у випадку абсолютно беззмиленої крадіжки зі зломом або внутрішньо осмисленою пристрасною крадіжкою талантів… Адже я не просто бажав вкрасти їхній талант. Я завжди при цьому ще бажав осягнути складові їхню віртуозністі, це неймовірне переплетення звуків і пауз, нескінченних каскадів дивертисментів і остаточну виразність коди… І мені часом уже вдавалося виявити в собі справжні задатки музикального генія…

– Але не стати їм в жодному разі, – ввічливо, але значно перервала раптовий пишномовний спіч старого Лоліта. – Ви злодій, Падоліні, ви просто дрібний банальний злодій! Бо крім таланту має бути ще і витончений талан, витончений як весняний подих гірського повітря, а до того ще і натхнення.

– Ні, молоді мої пересмішники, - рішуче заперечив Падоліні. – Річ не в тім, і не те головне, бо існує ще просто оскаженіння віт того, що ніби й твоє, але до часу, лише тільки до часу не належить тобі… тобто мені… Мені!! І ось це зараз я вам доведу!..

Більше Бартоломео не сказав ані слова. Руки потяглись до альту, відшукали смичок.

І він заграв.

Так божественно ніхто не грав на цій Землі з часів великого Паганіні. Він грав, викликаючи лавину в горах, а я несамовито розбивав списом тимчасову перепону. Нарешті мені це вдалося, і із-за перепони Часу стали по одному виходити віртуози, відбираючи у Падоліні свій природній хист і свій великий талант.

Віднині їхня дорога, довга та світла, прямувала у Вічність, де чекали на них залишені матері, кохані, концертні зали та ніколи так і не народжені на цій Землі діти.

Кожний з них торкався до ключа в руках Ліліт, прощався кивком зі всіма і відбував у вічність. Коли підійшов час піти останньому, талант, віртуозний талант лицедія Бартоломео був вичерпаний.

Тепер йому самому належало піти у ту нішу часу, в якій він раніше тримав своїх віртуозних в'язнів. Але спершу я закинув у цю нішу спис. Минувши перепону часу, він розсипався на порох. Те ж зробила із ключем Падоліні і моя подруга у цій тяжкій справі Ліліт.

На той час ніша стала пожирати тіло самого викрадача Звуків. Він відчайдушно і чіпко тримався за альт роботи великого Майстра. Цього я припустити не міг. Цей інструмент повинен був залишитися і належати Людству. Я щосили ухопився за альт, але Ліліт наказала мені не робити цього.

– Не чіпай. Він тобі його сам віддасть. У останню хвилину. Він просто буде зобов'язаний віддати те, що йому не належить... – і справді, в останню мить Падоліні відпустив альт:

– Візьми його, Людино, і хай буде тобі альтом твій письмовий стіл, а цей по праву належить Людству.

Травень 1998, 

червень 2000,

травень 2022 рр.