Веле Штилвелд: © Янголи з нетрів – Опудало

Веле Штилвелд: © Янголи з нетрів  – Опудало

© Ірина Діденко: Лесьчина доля

– Опудало – дивне дівоче створення жило на даху одноповерхового магазину. Тамтечки ночували ще два меншеньких бевзя – Ігорьок та Стаханчик. За Стаханчином було закріплено прізвисько «Стаханчик – надзюр у стаканчик». Казав він і добре всім у ту пору знане « не сси – прорвемося!». Та нажаль ніяких проривів у дітлашні безбатченкової не було.

Леська вже було повні десять рочків і вона мала добре уявлення про те, як підкрашувати циганською хною волосся. Й іншого дещо знала чортма… Але тим не пишалася, а перебувала наче б у ролі фронтової санітарки на кшталт Тамарки. Співчувала п’яницям, але якимось дивним чином – немов якесь янгольське створення. Ні до кого у друзі не йшло, але ніби відчувала тягар надлюдський отих дворових алконавтів з Чорнобилю, Афгану і навіть Чехословаччини.

Нажаль, ніхто не вважав її дитиною і відкровення при ній дозволялись від Хандагару до чого б тими язиками не плескало в тому немудрому часі.

З того звісно і користався Стаханчик. Він ставав на столешню в генделику і випинав рок–н–ролу за бутерброди з пиріжками для молодшого за нього Ігорька і півасика на карасика – це вже тільки для себе. Подобалося Стаханчику і «гниле» пиво. Та найголовнішим було у вечорі дістатися на плоский дах і там під дерев’яними тарними ящиками полягати на десь так всяк знайдені куцегрейці, відвінтити клей «Момент», зробити великий здох, а на видноті натягнути там на голову поліетиленовий кульок «нормальок»...

Ми з дружиною почали вітатися з Леською після такого випадку. Одного разу поверталися з якогось арт–сейшну і зайшли до місцевого ринку придбати трохи городини. Тут у нас жирно поцупили гаманця. Чому жирно, спитаєте – бо ефектно. Без зайвого галасу. Пам’ятаю, так колись поцупили у однієї показної пані з декоративним кошиком гаманець, який просто лежав на відбірних овочах та городині. Пані та не була дурепою, пані та просто повернулась з Італії, де до її чисто українських дивацтв якось призвичаїлись тамошні злодії. 

Тамошні – да, а наші – ні. Вкрали, як жити і воду пити. Пані навіть залементувала, а потім вже тільки заплакала. Не допомогло. Гаманця тій дурепі цяцькованій у великому червоному намисті і вигаптуваній червоним білій сукенці так ніхто не повернув. А тут до жінчиної руки пристала дівоча лодонька і ніби якось сторожко смикнула. Перше, що зробила жінка, подивилася під ноги і побачила там ніби раптово віднайдений гаманець.

Відтоді затоваришували. Виявилося, що живе Леська у тітки в будинку через дорогу, але у тої тітоньки велике і не досить доброчинне особисте життя... Якесь спотворене, не для принцес…Але почули, як ніби і не принцеса докоряла такому ж як сама сирітському хлопцю:

– Ти, Стаханчик, мав би знати тутешнього Письменника. Так його всі тут кличуть… –Але ж на ринку, як на Чумацькому шлясі – і не тої трапляється…Шо не людина, то особлива почвара… І взагалі, звідки в тобі, Леська, той Шлях Чумацький.

– Від дідуся… Ми з Ігорком та Стаханчиком кожного вечора за тим шляхом слідкуємо… Там таке відбувається… І прибульці, і чумацькі вози, і трипільські возики, що олігархи з України покрали. Всі і вся на Чумацький Шлях повертаються. І ви повернетесь, і я колись повернусь…

– А чому на дах тягне, а не до тітчиної оселі. – Це вже я іншого разу сам питаю у дівчинки…

– Бо п’яниці кажуть, що вона шльондра, а я серед них немов доброзичливо чудернацьке опудало вештаюся.

– А ти не вештайся… Повертайся до тітки.

– Ага… Там що. Раз на тиждень приїде заслабла на розум матуся і почне розповідати, чому вона не може мене забрати, бо зараз такий час, що навіть у кафе, де вона прибирає, немає чого поцупити. Ось у неї від того і розум зліпився…

– А ті двійко –  Стаханчик з Ігорьком – хто і звідки вони…

– з Донбасу…Там дитячі будинки ніби буцегарні. З них майже всі збігають чи до Києва, чи до Криму… Ось і вони… Дядько письменник, а у вас є якась копійчина?

Зазвичай знаходив дві–три гривни, але в життя тієї трійці не втручався. Бо заходив якось в дитячий притулок, що по вулиці Маяковського і спромігся бачити сто  три дитинча у чотирьох ігрових кімнатах – з педикульозом і СПІДом, з чотирма телевізорами и шістьома відеоприставками, з няньками зарозумілими у віці чи то бабусь чи матусь, а над цим усім простором ніби тихе скавчання здичавіло вуличної дітворі…

Те моторошне журналістське відчуття ніби оправдувало в моїх очах ту дивну вольницю дітлахів, аж поки восени 2000 року все не скінчилося.

Забрали їх у ночі і завезли в далекий заміський інтернат… Звідки Леська вибралася лише в Криму прибиральницею в ялтинському кафе, Стаханчика з Ігорьком дивним циганським чином занесло до Румунії, де їх зупинили при подальшому перетині європейських кордонів…

Нажаль, там вже не конало «Стаханчик – надзюр у стаканчик», і вони з Леською удруге зможуть зустрітися в майбутньому тільки вже на Чумацькому шлясі… Неозорому, повоєнному, омріяному без клею «Момент» без педикульозу та інших не рожевих шипів нашого часу. Та лише тільки тоді, коли всі стануть врешті людьми… Агов, люди!

Травень 2022 р.