Веле Штилвелд: © Янголи з нетрів – Грай гармошка, ч.3

Веле Штилвелд: © Янголи з нетрів – Грай гармошка, ч.3

© Ірина Діденко, душа Мусі, графіка

Поки ж першого дня, увечері саму Мусю ошатно мили і змащували гасом її русяве волосся. Стригти волосся було точно не можна. Могли порахувати за педикульозну, так що гаврик змотався на секондхенд і прикупив кілька чистих недорогих дрібниць. Курточку, панчохи, і майже театральну спідничку... Нана виявила в деяких місцях на тільці коросту, і почала наносити на неї смердючу мазь Вишенського. Потім Мусю закутали в бежеву дитячу ковдру, яку вже вранці винесли на смітник... Таких ковдр  перевели для Мусі більше десятка... Їх колись знайшли на навколишньому сміттєзвалищі, викинутих поспіхом якимось одержувачем чорнобилької гуманітарки з Німеччини...

Вечорами Муся пила гаряче молоко, а гаврик – з Наною на двох маленьку чекушку горілки. Та ще одну чекушку стали приносити бабусі, що закривала очі на все, що відбувалося... З часом прилаштувалися спати утрьох на одному двоспальному ліжку... Гаврик зазвичай скочувався калачиком, намагаючись обійняти високу і неприступну Надію, тоді як та, обіймаючи правою рукою Мусю, спритно клацала з обох рук досить вагомі повчальні щелбани хлопцю… Аж до весни,коли гаврик уже підріс і насправді став тій Надійці цікавим… То ж тепер Муся спала одна на розкішно новенькій розкладачці…

Та до того, як увійти в особливі стосунки з підрослою Надею гаврику довелося усвідомити, що і він чимало підрос і вимахав геть нівроку, а ломка голосу подарувала йому сипловатий мужицький бас... І тоді гаврик заявив грізній Нані, що як вона дивиться на те, що він забирає на літо свою любу Надю у весільну подорож до Закарпаття, на що Нана якось негрізно видала їм дорожні двадцять баксів.

– Митяя я залишу собі… Хай біля мене  зростає… Але щоб ви, шатропа, подалися не в один тільки кінець, бо з-під землі найду!.. То ж через місяць чекатиму в Києві… А до Мусі підселимо Йошку і… – тут вона дістала з-під столу зі шкіряним хутром справжню гармошку…

Від несподіваності Муся затамувала подих…

Йошка виявився прищавим хлопчиськом із перекривленим ротом та обвареною ступнею лівої ноги. Зовні вона нагадувала розпарену рачу клешню, але самому Йошці анітрохи жити не заважала. Довелося вже Мусі стати в їхньому світі за старшу і стежити за тим, щоб Йошка не пропивав кровнозароблених і приносив їжу і їй, і бабусі, і передавав через ходоків Нані положене…

Ні Надійка, ні гаврик раніше за вересень у Києві не знайшлися. До того ж у Йошки трапився апендицит, і бабуся, проклинаючи непоміркованість малолітнього алкоголіка, викликала йому швидку, а Мусі порадила забратися кудись подалі разом з гармошкою… Так Муся опинилася на Гідропарку. Нана поставилася до того, що Муся пішла у літні намети позитивно. Гроші та передавала справно, та ще й підібрала на Гідропарку двох маленьких жебраків, і їхнє тріо стало дуже популярним на перегоні від станції метро Чернігівська до Гідропарку.

Йошка пролежав у лікарні два місяці. За ним приїхала вагітна від закарпатського красеня-цигана Ольга, назвалася сестрою і відвезла кудись до хлопчиків, де тепер верховодив гаврик, що за літо змужнів. А Надійка повернулася піклуватися за Митяйком.

Муся спершу навіть зраділа, що спекалася надто керівничої Ольги, бо сама вже звикла до вольниці, та й нових подружок безголосих своїх Світланку та Люську втрачати не хотіла.

– Добре, – вже перед дорогою дозволила всій трійці Ольга. – В одному сезонному кафе від жовтня і аж до травня заб'ю на вас на великий горщик… Кафе зачиняняться на усю зиму, то ж зможете там пожити. Є там і печурка… Беретеся оте кахфе стерегти?

– Так! – заволали подружки і перетворилися з часом  на справжнісіньких нічних розбійниць. Вони не шугали клієнтуру питних закладів, але ночами крали все від дров до овочів, від хліба до м'яса. А що до сиріт подорожніх, то їх навіть опікували перед тим як передати Нані. Спали втрьох на одному фірмовому дивані, куталися кошлаті пледи для відвідувачів, але одного разу не помітили, як обморозилася Світланка. Люська порадила сестричці «здаватися», тобто піти до волонтерів з соціальної опіки, і Муся знову залишилася одна, але тепер вже зі справжньою трирядкою…

Валентина Чорних везла сина Вовку на здибанку з київською професурою… Жила Валентина в одній із тих численних Чорнобайків, що так густо розкиданих по півднію країни, що сказати точно в якій, я тут не наважувався б, тим більше що й сама Валентина Чорних була прописана відразу за двома адресами, де її знали під різними іменами. Валентина, вона ж Алевтина Чорних мала паспорт і на Лазько, але вже не на Одещині, а у черкаській Чорнобаївці, що й було більше схоже на правду…

Але в обох Чорнобаївках поперемінно працювала вона музкерівником одразу і в школі і в колгоспному дитсадку … Професія у неї була рідкісна, гармоніст, за що її дуже шановали в обох колгоспних колись селах… Але потім почалося розпаювання земель – і в обох селах Валентина (Алевтіна), як мати-одинока хутко продала свої земельні паї – і як Лазько, і як Чорних, і, прихопивши з собою музичного дванадцятирічного сина Вовку, поїхала до Києва.