Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.7

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.7

 РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор, масло, 

Переклад - Веле Штилвелд

Ефект був… Він – ефект – ще якийсь час висів у просторі, коли вже й двері за Аполлонієм Апполікармієвичем зачинилися. Нарешті, тітка-Наташу пробив резонне питання:

– А що він першу і п'ятнадцяту залишив?

– Тож анехдоте, – скинув заціпеніння Микола, – Перша завжди погано йде, а остання завжди зайва.

– Хм... І що тільки не побачиш... Треба ж, живий анекдот заходив!..

Аполлонія Апполікармієвича потихеньку повело вже на тридцятому кроці. Ще кроків за тридцять він тихо затягнув:

– Гей, ямщ-ик!, повертай до біса!.. – на мелодію «Степ та степ навколо», але так і не заспівавши чогось суттєвого, за незнанням інших рядків, вирішив Аполлоній Апполікармієвич зазирнути у лавку, на предмет «чогось повечеряти»…Якось розминувшись у дверях із якоюсь не за віком живенькою старенькою:«Уже так нейметься їй в гості до чорта? Та прихопила хоч би півлітру! - на деякий внутрішній подив, здивувався з себе Аполлоній Апполікармієвич чомусь вже в ощадній касі... 

– Хм... – зорієнтувавшись і замруживши одне око, з метою покращення візуалізації, Аполлоній Апполікармієвич сухо считав із барвистого плакату:

Грай та вигравай!

Національна лотерея 6 із 39!

200 000 гривень, а може й більше!

Збагачуйтесь, панове!

Перспективою «збагачення» Апполоній Аполлінарійович перейнявся... Вичепивши, з деякими труднощами, зі стопки ігрових карток одну і нашаривши в кишені авторучку, він вирахував в умі з п'ятнадцяти «першу» і «останню», замислився, перевірив віднімання додаванням, знову відняв і впевнено закреслив «13»... На думку Аполлонія Апполікармієвича, число було чудове. Чортове число! 

Натхненний, він ще раз напружився, але... десь думки тицьнулися в стопор... Зав'язли думки... Не крутив більше "лототрон" у голові Аполлонія Апполікармієвича ані кульки. Потинявшись в арифметичних прикидах і не знайшовши нічого у душі, Аполлоній Апполікармієвич, все ж задоволений початком, сунув картку з авторучкою в кишеню і з думкою:«А ч-чортівськи-таки затишніше у будинку з холодильником!» – рушив до виходу…

-.

Спека сіпнулася і атмосфера зайнялася плавною пульсацією. Раптовий простріл вітру збив хвилю, що пестила, і встромив у небо Сидонії густо-зелені хмари. Звис розсіяний, танучий, не торкаючись землі, аерозольний марсіанський дощ, і пристрасть згасла… Разом з тим, прийшла ясність і усвідомлення триразової легкості надихнуло Олівера Роберта Мерфа. Повхнула в ньому, закрутилася в хребті примарна тінь таємничої Кундаліні і, немов у синематографі, зміщення реальностей кинуло на магічний екран дощу жваві картинки епох, що канули в Лету... 

Оліверу Роберту Мерфу стало ніяково: бо ні за яку синематографію він не платив, тому мабуть втрапив на благодійне шоу: Unlimited Freak Out… І тому, в Олівера Роберта Мерфа не здригнувся жоден член… У душі він вилаявся на адресу Вселенського казусу, але всією своєю масою зробив спробу активної адаптації до того, що відбувалося…

Нав'язливо роздруковувався інтим історії… Проявлене і непроявлене, дане у відчуттях і уявне, параноїдальне та побутове… Загальна історія Іншого Світу, в якій, на власне подив та заклопотаність, Олівер Роберт Мерф вбачав навідні паралелі на особисту…

«Інфузорія тухфелька!», – Вилаявся він:«Маргінальний вірус підтримує в ній особисту історію, відтиснуту на долонях – Культ Відбитка!» – Олівер Роберт Мерф спробував підрахувати можливу кількість відбитків у охопленому Нею просторово-часовому континуумі, але прийшовши до тяжкої для себе констатації, на самому початку підприємства, прохопився уголос: 

– Я б ... – Дихання сперло апноє. Олівер Роберт Мерф сплюнув і про себе засумував: «У мене інша організація самості: 

Шкандибав Ель Греко через річку… 

Подивився, бач – у річці на рак… 

Так і повелося, у водичці

в кожній річці розум неборак…

Хоч Ель Греки, хоч якийсь чувак…» – марсіани останніх днів уважно дивилися йому в очі.

Олівер Роберт Мерф зніяковів. Німі сцени зачіпали його за щось, йому самому недоступне. Олівер Роберт Мерф був упертим, як баран. Марсіани – з зовсім іншою організацією мислення, як Олухи Царя Небесного. Тож консенсусу не досягали: марсіани міражували, Лівер був вкрай реальний до самого останнього:«Аз' єсмь!»

Олівер Роберт Мерф набув гідного вигляду, втягнувши живіт і розвернувшись анфас, і, усвідомивши на собі тягар відповідальності дипломатичного повіреного, зовсім не до місця випалив: 

– І ось я, земне сторення, що переміщається в просторі всесвітньої маячні, на ім'я Олівер Роберт Мерф ... – Дихання знову сперло апноє. Олівер Роберт Мерф ще раз плюнув. Марсіани не моргали. Плювок досяг поверхні. «Чого це вони не моргають?» – подумав Олівер Роберт Мерф і згадав англійський варіант відомої пісні "І хто ж його знає, що в нього з тим оком"...