Веле Штилвелд: Зустріч на Єлисейських полях, ч.1, (інтерв'ю в Переднебессі)

Веле Штилвелд: Зустріч на Єлисейських полях, ч.1

(інтерв'ю в Переднебессі)

© Ірина Діденко: Грішний янгол

Якось трапилося бути мені на Єлисейських полях. Та тільки не Паризьких, а Переднебесних. Зустрівся мені тамтешній вівчар-інструктор – увесь у дранті, і над головою його геть дірявий, промоклий наскрізь німб навскоси, як кашкет у вояка термінової служби дембельного періоду. І голосить той вівчар-інструктор у всю свою піднебесну горлянку, немов Ієрихонська труба.

Я спантеличений, зупинився, відрекомендувався... Відвернув переднебожителя від лементів Єгипетських, завів мову про хиткі життєві тонкощі. Так і познайомились. Вівчаря звали, природно, Пан, щоправда, з вигляду не козлоногий, а за переднебесною ієрархією – Янгольський.

– Ну, тоді я, – кажу, – нібито добродій Київський... Бо пан – то що добродій, що товариш. Виходить, і ви – добродій Янгольський.

– Ну, гусак свині – не товариш, але й насправді вигляд у мене хоча і переднебесний, але далеко не панський, – одним словом, згодився Пан янгольський добродієм Янгольським величатися.

– Чого блукаєш довчасно в Переднебессі? – запитує в мене добродій Янгольський зацікавлено.

– Та от, немовби на екскурсії тут, строго за синусоїдою попутного сновиду. А все через те, що янголи стали до мене у сни з’являтися. Ось і вибрався розібратися, що воно до чого та й як.

– Ну тоді ти потрапив чітко за призначенням. Але особливо розбиратися тобі тут ні в чому. Розумієш, всі ці душі небесні, що на Землі янголами звуться, вельми нематеріальні. Але, бач ти, до земних вибриків охочі. І з мене, древнього, всіляко глузують, оскільки через суцільні турботи в Переднебессі, немає і не може в мене бути особливих поглядів на Землю матеріальну, тоді як вони будь-якими хитрощами так і намагаються гепнутись прямісінько на твердь земну, щоби куди як більше грішити, ніж у минулі часи. Для таких відчайдушних осіб на астроплані сім днів – як сім років, а, бач ти, дельтапланів у Переднебессі для забаганок тих спритників зроду не водилося. От і вистрибують швидесенько гуртами, анічогісінько не тямлячи. І тут же розбиваються. І таке  тут дуже часто трапляється. Поінколи закипають пристрасті від невгамовних янголів і янголиць, але ледь тільки вони вибрикнуть в Переднебессі, як одразу на землю – зоряним каменепадом. Немовби і переліченні душі, а на обездушене каміння обертаються. А ви там у себе на землі волаєте:

– Метеорити, боліди, астероїди!..

Брехня! Це все ті, хто без мене, вівчаря-інструктора з Переднебесся, до земної юдолі завітати вирішив: багато хто відразу з астроплана, ще і від гріхів минулих як слід не відмившись. Їм слово, а вони тобі три, і вже через короткий термін знов подавай їм твердь земну обітовану для всіляких гірших за колишні мерзотностей, а там вже і без них, сам розумієш... І звичайно ж, про ніякі переднебесні амортизатори і ремені безпеки вони і сном-духом не знають. Так замало того, що самі на камені обертаються, вони ще і інші живі душі собою ж гублять.

Влучить такий камінь у тім’ячко – і з’явиться на астроплані душа янгольска від чергового небіжчика. А люди не чебуреки, їм аби дозріти до смерті – тоді і в отарі переднебесній вели б себе гідно, а не блазнювали б тупо зі споконвічно дурепним “Даєш!..”

А то ще ухекає когось такий, із дозволу сказати, камінь, і пробачення не попросить, і залишиться на землі хатка на три латки, а душа без крилатки покине Землю завчасно і навіть заблукає на міжзоряному шляху. Тому що не всяку душу деякий вівчар встигне забрати до отари померлих, і буде ся горопашна душа блукати вздовж Чумацького шляху, доки не приб’ється до таких же нетямущих, і не кинеться в переднебесну революцію.

Знову ж, у небесній отарі янголів не вистачає, а мені догана за це в круту від самого Старого, бо саме я поставлений навчати переднебесні раті не просто з небес вниз головою стрибати, а вертатися на Землю вкрай ніжно, по-божому, і в людській подобі на землі проявлятися. Покірні навчаються довго, і, як належить, бездоганно; спішні ж – хоч і не камінням на землю геп-геп, а все одно прагнуть не людьми вислизнути. Ти такому тисячу раз торочиш:

– Ніжненько, дурна твоя макітра небесна, через лоно жіноче, через лоно, теплими водами оповите, – а він тобі на те з Переднебесся буц-туц... Та вже не людиною, а вороною.

Де й обличчям прямо об камені чиркнеться, ще й недолюдським, янгольським, і обдере те обличчя, і зітре його до потилично-черепних кісточок – і на тому край. У такому вигляді ніхто його в люди не випустить.

Або от ще: ледь лиш від життєдайного патрубку в пуповинні повітря ковтне, як зараз же тобі поспішно і закряче. А йому ж сказано було, дурню, що в плаценті материнській не крячуть, а осягають ауру людську через лоно материнське. Ось і хапаєш таких башибузуків, і витрушуєш із людських подоб.