Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.5

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.5

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору

Очі Йорга здивовано відкрилися. Він побачив, як майже біля самої поверхні фіолетові кристали раптово організувалися в досить щільний “плащ”, самонапилюваний, що плавав у просторі доти, поки його похмурої щільності не вистачало, щоб накинутися на папороть, що перейшла з меж Землі-21. І тоді молода поросль цієї чарівної рослини, що дарує світу надію, міцно перекрита фіолетовим кольором опадів, миттєво починала мертвіти, поступово обвуглюючись доти, поки не перетворилася в справжнісіньке кам'яне вугілля з сумним візерунком, що смутно нагадувало про недавнє живе цвітіння…

Ліловий “плащ” знищив його пажеський одяг, і залишив Йорга в лахмітті...

– А тепер біжи! – раптово прогорлав на вухо Йоргу Торсон. – Малинові “плащі” по наші з тобою душі! Це, маля, перевірено! Так що біжи з усіх ніг, і усе буде гаразд!..

Плем'я обшарпанців вискочило з напівскам'янілого лісу і понеслося пересіченою місцевістю. Хтось не встигав... І тоді малинові “плащі” обволікали відсталих, сковували їхні рухи і це значило, що за цим піде скам'яніння.

– Тим, хто не встиг, вже ніщо не загрожує, – тяжко видихнув захеканий Мисливець. – відтепер усі вони формене вугіллячко: і за формою, і за змістом. Ти тільки, хлопчиську, пильно спостерігай. Ще недавно це були дійсно люди. А тепер – антрацит! – переконливо резюмував він.

Йорг тільки зітхнув. Такого обороту припускати він не міг.

Йоргу захотілося довідатися: через що все це відбувається. Він так і запитав:

– Чому дотепер усі ви отут ще живі?

– Гарне питання, хлопчиську! Намагаємося. Відбивати таких от, як ти, дурнів від зустрічників. Це особливі фрукти! От, подивися, що вони будуть  витинати з цими обвугленими молодцями.

– І подивлюся, – похмуро відповів Йорг. Зверхній стиль спілкування із собою він важко переносив.

Але те, що йому довелося побачити, не залишало сумніву, Мисливець його явно й посилено опікував, за що Йорг повинен був Торсону бути вдячний.

Йорг подивився убік, куди вказав Мисливець. Туди ж були спрямовані погляди обшарпанців, що уникли долі аутсайдерів. З кам'яних заростей вийшли натуральні списники, але ще не середньовічні ланхснети, а скоріше  схожі на римських легіонерів. 

Невдовзі вони підійшли до першої скам'янілої статуї й обступили її щільним кільцем.

– От  кляті створення, бо саме зараз вони почнуть ритуалити, – незворушно прокоментував Торсон. Губи його щільно стислися й набули майже попелястого забарвлення. Було видно, що Мисливець переживав.

Списники націлили свої списи в одну єдину точку свіжоохололої статуї і вдарили одночасно в те місце, де згідно легенді жила душа. Скам’яніла статуя розкололася і з її відчинених надр вирвався сіро-малиновий згусток, що безвільно завис над уламками недавнього тіла.

Один із списників доторкнувся до згустку кінчиком свого багроподібного спису і безвладна душа приречено зависла на ньому.

– Тепер у той самий же спосіб вони вчинять і з іншими.

– Вони усі загинули через мене?

– Ну, не зовсім. Ти тільки, хлопчиську, не засмучуйся!

– Йорг я, Йорг! Розумієш?

– Розумію... Ну то добре, Йоргу, гинуть вони звичайно, через свою упертість, тобто через бажання проникнути на суміжні Землі під час висилки до нас тебе, чи ще кого іншого з таких же засланих. Чистих альтруїстів тут немає, чи майже нема, – поправив самого себе Торсон.

– А якби мене зустріли ці, котрі зараз ритуалять?..

– Зустрічники?! Було б ні добре, ні погано. Тривале посилене тренування в рекрутських таборах і висилка в далекий космос у маршові легіони твого кривавого тезка – Йорга-завойовника.

– Пробач мене, Мисливцю, за відвертість. Але саме я несу в собі пам'ять Йорга-завойовника. Буцімто, то – це я.

– Я знаю, хлопчиську. Тому й опікую тебе. Але ти – це не він. І чим менше тебе будуть тут називати Йоргом, тим менше в тобі збережеться в майбутньому озлоблення до того часу, коли ми, можливо, вирвемося звідси.

– Куди?

– У невідомість, Молодшак!

Вони спустилися з пагорка, крадькома пройшли переліском і вийшли на гречане поле. Заповідний Зелений бір із величезною чорною окам'янілою опалиною залишився десь за спиною. Поруч із ними ступали такі ж заслані, що обрали для себе долю виживати поза рекрутськими таборами.

– Гей, шарпаки! – Гукнув Мисливець людей, що йшли за ними з боку переліска. – Прошу любити й шанувати: перед вами Молодшак.

– Відкіля гусеня? – запитав у Йорка довготелесий розв'язний малий з великим кадиком і носом із горбочком.

– Сам ти гусак!

– Усі ми тут залітні гусаки. Але говоримо начебто однією мовою. Та чи не уточнити нам: хто тут із чим і відкіля?

– Із себе і почни, – звично огризнувся Мисливець. – А сам я з Непрухи-7, Старшак із Зеленухи-21...

– А я з Толстухи-залепухи-1...

Представилися й інші. Перемещенці з Землі-12,17 і 26, на яких зі своїми злочинцями й відщепенцями не чикалися, а от із Землі-1 і 2 приречених на висилку уже викрадали. І тільки з Землі-15 і 21, приречені на висилку переходили “рубікон” самостійно, усвідомлюючи свою генетичну й духовну інородність.