Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.1

Веле Штилвелд: Легенди землепланетного тору, ч.1

Присвячується дитинству...

© Ірина Діденко: Легенди землепланетного тору

Частина перша: КАОРІ

– Каорі, ми маємо йти, – м'яким голосом говорить бабуся Дениза. – Ти готова, дівчинко, прошепотіти деревам свої чарівні казки?

– Готова, бабусю. Я навіть придумала дві нові. Вони містять ще більше добра, більше світла.

– Ото й не хвилюйся, онученько. Саме час відправлятися грибними доріжками в далекі урочища Зеленого бору. Туди, де колись жила Гармонія.

– А хто вона є, бабусю?

– Вона, дитинко, – любов, краса, радість. Вона, внученько, твоя рідна сестра.

– Так не буває, бабусю, навіть у казках. Гармонія – то дочка Природи, а я дочка земних батьків і твоя онука.

Вони рушають у путь. Десь поруч біжить струмок. Ліс усмоктує в себе його прохолодний та й до того свіженький бриз. У тихому надвечір'ї дерева чекають уже не пташиного щебету, а переконливих слів маленької лісової обхідниці Каорі. Бо ця дивна дівчинка навіть знає, яка гілка сьогодні найбільше потребує її уваги...

Там пройшли дроворуби, отут побували туристи, а осьдечки заблудлі бурлаки. Начебто ніхто і не кривдив ці дерева, але десь там, у далеких урочищах, дроворуби тягли міцні стовбури, бурлаки палили чудодійні мохи, а приблудні городяни обламували суки древніх священних юк, майже кряжів.

Усім їм здавалося, що вони прийшли до лісу по своїх потребах, але надвечір ліс відчув перевтому.

Сама ж стара Дениза колись теж рятувала від зайвого тягаря людського цей стародавній ліс. Але тепер сили стали зраджувати стареньку. Не ті вже стали сили у неї... Нагнув Денизу час, згорнув особливим рогаликом людським, та так і залишив із ключкою у руці та ще при онучці Каорі, призначеної до древної чарівниці поводирем.

Справа начебто необразлива, але потребує від дівчинки самовідданості – бо відтоді ні батька, ні матері, ні сестер старших, ні братика єдиного ані бачити, ані знати більше вона вже не могла. З тих пір у них було своє життя, а у Каорі з бабусею Денизою досить дивне своє... Одне на двох…

– У кожного струмочка своя особлива казка. А в нашого – Безіменного – навіть не казка, а казочка... Кажуть, біжиш ти, струмочку, від самого джерела Древньої височини, від самого її витоку... – говорить струмочку Каорі.

– Біжу, – дзюрчить струмочок, пробиваючись по слизьких окатишах та мохам почорнілим, та листю опалому, та по суглинку болотному та по паперовим відвалам...