Веле Штилвелд: © Янголи з нетрів – Грай гармошка, ч.1
© Ірина Діденко, душа Мусі, графіка
Люди… Я беруся розповідати про втрачені дитинства... У кожного свої нюанси, але принцип один... Політично-олігархічній нації не потрібні українські діти... Ось це страшно: якщо вони не твої, то чужі... І виростають тоді з них тітушки, повії, алконавти, та ще ті, що обкурилися травки-миршавки... Кожен п'ятий, можливо сьомий українець пізнав сутінки сирітства ще від народження... Я саме тільки про це найболючіше, що трапляється з усіма нами – сирітами і ненавмисними спостерігачами того страшного сирітства...
Ось на кшталт як все це відбувається...
Хто і нащо заподіяв це дітям – ніхто з тих бевзів не знає. Мали намір перетворити Україну на рашку, але самі вже в черзі на перетин кордону в напрямі Ростов-Магадан. Чи у пекельну споконвічність до планети До побачення…
А в Києві не рідкі зливи і потужні веселки. Їх фотографують молоденькі панянки і політики, військові й поетки… То таке…
У тролейбусі зграйка дев’ятирічних хлопчаків у фірмових кофтинках… Їх четверо. На кожному така собі спортивна фірмова фуфайка. Кажуть до ЖЕКів передають такі комплекти для дітлахів продовольчі оператори: Біла, Фуршет, Велика кишеня, Перехресток, Городок і таке інше. А якщо ж і не передають із своїх гребаних статків у цю тяжку воєнну пору, то досить неїстівні куки… Ще й які куки…
Але не про них. До тролейбусу заходить зграйка таких собі командних хлопчаків. Починається жвава бесіда…
– Якщо тренер спитає запитає, чому запізнилися…
– Скажемо, що нас затримала оця веселка… Вона ж така кремезна, а ми ж малі…
Сміються…
– Тренер не зважатиме на це блаблабла, бо не повірить… Нажаль…
– А от скажіть, люди, звертається один хлопчина до інших. – Чи хто бачив дощ, який не вщухав ні в день ні в ночі… І лив, не вщухаючи без перепину денощно…
– Так не буває…
– А от бабуня казали, що колись такий дощ не вщухав три-чотири доби…
– Мабуть чотири, як нас зараз…
– А чого знаєш?
– Бо, я колись був твоїм дідусем. А вже потім жив у тій великій веселці.
– Люди, так не можна брехати… тож не чесно…
– Але цікаво… Ось дивись, дідусь твій гостинчика передав, – і один хлопчик простягає іншому чи то солодкого півника на паличці, чи чупа-чупса… Півника, чупа-чупса, півника-рівника, чупринного пупса прямо з веселкового всесвіту… Та раптом о тролейбуса заходять дітлахи ніби із іншого світу… Дівчинка-гармоніст і при ній два білявеньких хлопця з простягнутими блейзерами для милостині…
Ієрархія авторитетів... Ну, немає і в мене грошей ... А у когось просто немає гармошки... Зате є авторитет... Зональний ... Ні, йдеться не про Зону ... А про те, що робити, якщо у вас немає з ранку у роті ні крихти, а до того ані таланту, ані простої гармошки, яку можна здати хоча б в оренду... дитині... своїй або безпритульній, майже циганській або циганочці з ім'ям Муся, що легко запам'ятовується.
Стояла собі така Муся, вірніше сиділа на табуретці на розі вулиці Будівельників біля станції метро «Дарниця». Ішли дев'яності... Підходили до свого сумного логічного кінця...
Муся грала зворушливо і очі її сяяли в спеку і холод ... Я кидав їй по 25 копійок, як тільки траплявся у цьому метропорталі столичного Лівобережжя. Вона завжди дивилася з легкою докором маленької пташки, яка клює по зернятку… Гармошка була у Мусі дуже маленькою, якоюсь зовсім дитячою, але вітчим у Мусі пив… Міцно пив й регулярно… На людях, природно, дитину не обирав, але одного разу просто взяв і продав гармошку. І стала Муся простою київською жебрачкою…
А тут і літо минуло. І білі мухи зіщулили Мусину фігурку на нікому не потрібному вже табуретці, і дівчинка вирішила не повертатися додому. Вона просто поставила собі за мету: знайти в листопаді місце, де можна було зігрітися.
Потім зібрала копійку до копієчки, з вдихом перерахувала всі п’ятдесят три копійчинки та на п’ятдесят з них купила талончик метро.
У метро сіла вона стрімко-підйомной на лавці, біля оглядового дорожнього дзеркала у напрямку до міста, і несподівано для себе потрапила на циганську біржу.
– Що вмієш, малявко? – Запитала її тут же дев'ятнадцятирічна ромська куратора Ольга.
– Грати на гармошці…
– А гармошка де?
– Вітчим ії пропив.
– А їла що?
– Зранку?
– Зрозуміло…
– Мамко де?
– Виїхала до Чорнобаївки, під Одесу…
– З собою не кликала?
– Ні, бо у мене ж була гармошка, і мені було добре.
– Так, гармошку я зараз тобі не знайду… А вмієш молитися?
– Отче наш, що єси на Небесі, та святитися твоє ім'я… – тоненьким голоском пробурмотіла Маруся…
– Гаразд... Воші є?
– Воші? Вітчим каже, що від собак їх набралася, але вони мене не кусають.
– Покажи, ручки, ніжки… волосся… Є! Гаразд, бублик їстимеш?
– Буду!
– Їж…
– Підеш до нас жити?
– Піду…
– Добре, зараз гаврик із Лівобережки приїде… З ним працюватимеш….– Що робити, тіточко?
– Молитися… Тільки не голосно і не дуже… Гаврик братиме голосом, а ти лагідністю. Тільки волосики зачешу…
– То я ж з вошами…
– А я їх тобі пальцями приберу а пальці потім обітру, а хоч би об плащ он тієї дурбецки… Бач як вона нахабно входить у вагон…
Комментариев нет:
Отправить комментарий