Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.2

Веле Штилвелд: Викрадач звуків, ч.2

© Ірина Діденко:  Скрипка, графіка

Після цього з притулку виходив лише один Падоліні. На простягнутих руках він охайно ніс інструмент – Гварнері, чи Страдіварі – єдино. Хтось із слуг виносив з порожнього притулку спис, і вся процесія прямувала до замку, ніколи не задаючи питання: а де ж виконавець? Все, що за цим відбувалося, не дивувало нікого, як і те, що кінець спису ніскільки не був закривавленим...

У Потойбіччі відчули катастрофу. Через сто років зі всієї Землі повинні були зникнути всі великі інструменти, а разом із ними і всі найвидатніші віртуози–виконавці…

Тепер про блакитну Венеціанську затоку: щороку по ній пливли на мікрокаравелах у вічність великі безголосі інструменти. Там, в італійських Альпах, у високогірному притулку всі вони назавжди позбавлялися свого геніального голосу.

Бо здавалось, що музика, що виходила від будь-якого смичкового інструменту - від тятиви стрілецького луку до скрипки Страдіварі - зривала з давно вже омертвілої душі старечого Падоліні непрбивну закаркулу скоринку і на якийсь час болісно повертала його до життя, і  цієї нестепної муки Падоліні їй не прощав, прирікаючи великі інструменти на особливу сакральну смерть.

І тоді було у Потойбіччі було прийняте рішення: відрядити до Падоліні мене під виглядом нового віртуоза. Ідея ніби-то проста, але відчайдушна у своєму намірі і майже нездійсненна. Я вам хіба не розповів, що ще до народження слон мені туго настав на вухо? Тільки не питайте, на яке! Повірте, він неабияк потоптався по обидвох, а тому для мене що реп, що сіртаки...

Але, як видно, це і було необхідною умовою. У Потойбіччі я не те, що на нашій грішній Землі, де мені всі з тугою говорять: “Мало того, що ти розумний, так ти ще і поганкуватий з лиця”. І, знаєте, потрібно погоджуватися. А от у Потойбіччі – я просто красунчик.

Словом, клюнув на мене Падоліні і навіть належно пообіцяв новому віртуальному виконавцю – альт Страдіварі. Я від розчулення навіть обцілував його срібну манішку. Тут все і почалось: і фейерверк, і бал-маскарад при свічках, і ніжно-голоса італійка з півночі, дівчата з півдня мені не впали у вічі, а серйозних промахів у виборі фей за мною не водилося, так що ніч була гідна найчуттєвіших описів.

Та навіщо вони вам? Ви, я бачу, на цій справі теж знаєтесь, а значить, прямо перейдемо до пізнього морозного ранку.

Особисто мене зворушив вівчаний кожушок. Він ніби приріс до плечей – сторіччя не знімав би. А тут ще моя палка красуня за процесією вгрузлася. Чудно те, що Падоліні не заперечував. І на її плечики шубейку знайшов. Певно, був продуманий ним і такий варіант…

А високогірний притулок виявився ледве чи не порушеним сарайчиком, що стоїть на семи гірських вітрах. Тільки утрьох ми до нього ввійшли. Особисто я – з трепетом. А спробуй не трепетати, коли за чотири сотні років жоден віртуоз із цієї хібари назад не вийшов.

Але хібара всередині виявилася сучасним концертним залом, з подіумом для виконавця, з розкішною лоджею для єдиного слухача. Ліліт і та мала просто стояти. Я відчинив коштовний футляр, вийняв із нього альт, взяв його на хвилиночку до рук... та так і застовбів.

З глибини величезного залу на мене дивилися чотириста виконавців, захованих у нішу Часу, замкнену на ключ, що висів тепер на срібно-золотій лівреї викрадача Звуків. Я знову поклав альт у футляр. Мара зникла.

Я поклав, але не змогла б цього зробити людина одержима, ось чому всі вони просто не усвідомили своєї пастки, вважаючи, що їм примарились численні уболівальники... Я так більш не вважав.

Тепер я заглянув у очі Ліліт. Наші погляди розказали нам, що ми тут обидва не випадкові люди, а однодумці, і тоді я заявив цьому фруктові, цій химерній людині, що ніякий я не віртуоз.

– Прокляття! – заволав Падоліні, – та чи знаєте ви, що сьогодні єдиний день, коли в цьому залі можна надпрекрасно грати?! Але хто це зробить, якщо не ви?! Хто, Боже мій, хто?! Як же і з чим піде нова каравела?! Що за люди, що за часи, коли всі брешуть там, де досі вмів брехати тільки я... Але навіть і це не головне. Адже сьогодні день обітниці! Я обіцяв... Я обіцяв відбирати у Людства Звуки...

– От і чудово, – заступилась за всіх нас Ліліт. – Ви обіцяли, а ми ні... Адже ми нічого нікому нібито не винні... Але якщо за гостинність треба сплатити, ми з найвидатнішою повагою вислухаємо вас, метре Падоліні. Грайте, а може чотириста років вас так і не навчили тримати в руках цей божественний інструмент?!

– Що це ти таке верзеш, мерзотнице! Я – найвидатніший виконавець всіх часів і народів! Я – сам інструмент, я – справжні ефи, що виточують найсолодші звуки, про які ви й не чули... Але якщо я зіграю, я піду до них!.. А я хочу жити!

– Що ж, якщо ви не зіграєте, бути вам клятвовідступником, а це вам не вибачать...

– Але ж я пристрасно хочу жити!

– А вони не хотіли? Грайте, Бартоломео!.. Ваш час настав. Доведіть, що і ви жили для чогось. Ми з Духовним слідчим ваші спадкоємці. Віддайте йому спис, а мені ключ, вони вам більше не знадобляться...