Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь, ч.4

Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь, ч.4

Пішла озвучка перших розділів моєї майбутньої книги: прислухаючись до неї, я почав розуміти, про що, власне, буде вона. Справа не в тому, що мій батько любив вживати слово рок. Саме так пишномовно називав і визначав він долю, повіряючи словом рок те, у що навколишнє людство раптом втягнулося у двадцяті роки нового двадцять першого століття. І з того часу мені доводиться промокати його фатальні танці та ракурси з тривожних табул смартфону.

Тому що рок це лише тривожний ракурс долі. А долі бувають різні... Сьогодні, наприклад, промайнуло повідомлення, що в давнину в одному королівстві один королівський ловчий виростив сокола, після того, як той випав ще пташеням із батьківського гнізда.

І все було б нічого й банально, та тільки цей сокіл більше не побажав відірватися від тієї гілки, куди його було посаджено ще при порятунку. Довго думали царедворці, як відірвати цінного птаха від гілки і перетворити на справжнього хижака... І разом з ними думав весь королівський двір, і все королівство... Але, на жаль... Як не думали, не робили, виходу не знаходили...

Та ось якось знайшовся один селянин, який за покликом правителя просто прийшов і відрубав гілку, на якій змалечку сидів птах, і тоді сокіл розправив крила і полетів! Всі ми тримаємось у світі за якісь гілки, які вибачають манеру нашої поведінки, але чи розумно всі ці гілки ламати? Адже ми так ніколи і не виростимо дивовижного заповітного саду, який такий значущий і необхідний у світі людей.

Ось для чого дуже часто потрібні просто дозорні і наглядачі – прикордонні охоронці вже існуючого в всесвіті світу, і тільки небагато хто, кому це за долею було призначено, зриваються з гілок, що занепали, у свій стрімкий та дальній політ… Ось чому долі бувають різними, та не завжди фатальними… Бо кому належить втопитися, той не помре на пожежі.

Іноді ж ті, під ким по долі має поламатися гілка, починають поспішно грішити на свою долю: мовляв, це – рок, і при цьому гірко нарікати, від чого багато хто з них падає і розбивається... Але ті, хто вчасно випурхнув із гнізда, летять назустріч новій долі, і стають справжніми людьми просто в польоті!

Бо людству властиво зміни: будь-який застій згубний для нього, і віл цього в багатьох людей виникає депресія... Правда, мало хто знає, що сама депресія це найбільший атавізм часу неандертальців, оскільки в кожній сучасній людині присутня від двох до п'яти відсотків генів неандертальців, і ось ці гени відповідають у нашому організмі за почуття депресії.

Але хіба можна допускати щоб майже 100% нових людських організмів залежали від настільки від дивних атавістичних генів… Депресія не переносить ні яскравих образів, ні соковитих фарб, ні чудових вражень… Ось чому для того, щоб боротися з депресією, достатньо триматися за найяскравіші вішки навколишнього життя... 

Коли я для себе це визначив, то відразу подивився у вікно...

За вікном була сіра проливна неприваблива осінь. Але раптом десь на горизонті я звернув увагу на маленький парковий лунопарк з дитячим колесом огляду і з величезною великою кількістю сплетених у гірлянди старих електричних лампочок, розфарбованих зеленими, синіми, жовтими і червоними тонами, і в мене раптом увійшло дивне осяяння... Я знайшов, за що мені триматися... І коли до мене з Ізраїлю зателефонувала донька, я відразу поділився з нею цією несподіваною радістю, мовляв, знайшов для себе дивну точку опори, на що донька мені відразу відповіла, що для неї такою вічно миттєвою точкою опору є Середземне море, яке стало їй рідним, в його ізраїльській каботажній прибережній зоні, і що вона приходить до нього регулярно, незважаючи на те, що у неї велика сім'я – четверо дітей і планетарно значимий чоловік. Все це ніби чудово, але душа знаходить натхнення і відпочинок тільки на березі моря, і не важливо, що зараз це море штормить, – все одно це її море, і воно несе в собі релаксацію...

Щоправда, помітила донька, це не твої блазенські лампочки та паркові кибитки явно для перевдягнених. Хоча, мабуть, і тобі без них було б не в переливки. Так, погоджуюсь я, ось чому навіть затіявся писати осінній роман, де є і рок, і поріг, за який я так і не зумів вийти. Але. мабуть, я усвідомив це тільки нещодавно, зате в тому світі, де я вже існую, саме цього мені завжди не вистачало.

І це при тому, що в мене накопичилося багато зв'язків, переплетень і почуттів, які роблять мене людиною. І це дає мені сили на подальше життя з його різнокольоровими кибитками, які кудись все їдуть та їдуть, ніби й поруч, хоч і в чужі, паралельні мені світи.

Потрапляєш в один із таких світів просто при пробудженні, і відразу починаєш сам же собі пояснювати, чому ти так дотепер мучишся. І кажеш, кажеш, кажеш, поки все з себе не дістанеш, до останньої краплі. І коли вже всередині нічого не залишається, коли слова закінчилися – ти дивишся на своє відображення, і в тебе залишається лише одне запитання:

"Чи переконав ти самого себе у правильності своїх дій чи ні?".

І ось якщо ти зміг переконати в собі цього нещасного кролика, що живе з іншого боку дзеркала, що всі ці муки варті того, що це правильно – тоді, мабуть, варто продовжувати таку поведінку. Але, пояснити собі, навіщо ти сам себе мучиш – набагато складніше, коли це доводиться говорити в обличчя. Нехай і собі. А ще іноді, ночами, засмикуєш штори, вимикаєш світло і в тиші нервово підсумовуєш розумників… Хоча мама колись вчила тебе не підсумовувати а ні розумників, а ні дурнів! Та й де їх усіх взяти в найближчому нічному оточенні, і за які крузейро?

Оскільки діє кармінна сімейна, чи ні, навіть родова заборона – ніколи не пропагувати цей фарт, і не вдаватися до спокуси депресивного підрахунку розумників… Без будь-яких «а може, якщо робити це частіше, то питань накопичуватиметься менше і процедура усіляких порівнянь буде не такою спустошливою?» Адже спустошує не кількість питань – їх у мене завжди буквально одно-два, а глибина в них занурення. Ти мене зараз засмієш, але в мене виникло дурне питання.

Як далі жити і в ім'я чогось... То вже таке… Який час – такі й пісні... Чоловік пограбував жінку тому, що йому "підказав" рефлекс. Росія оголосила спецоперацію. Україна не мовчала. Українські жінки  помідорними банками збивали російські дрони, а доброзичливі бабусі труїли російських окупантів дріжджовими пиріжками з яблучним повидлом і щурячою отрутою… Українські пенсіонерки не виявилися японськими пенсіонерами…

Зробивши підпал,

тішуся з диму.

Сільщина.

Про юність одного західного письменника якось інший західний оглядач сказав: «Перепробувавши низку занять, став віце-президентом нафтової компанії»… – Чандлер не написав розв'язку для чергового фанерного сценарію, і відповідно до договору з Хаусманом продюсер Джон та Чендлер домовилися завершити сценарій тільки якщо той буде п'яний, з чим вимушено погодився і Хаусман. Сценарій Чандлера виборов другу номінацію академії на премію за сценарій... Чоловік хотів пограбувати киянку тому, що йому "підказав" рефлекс... Чавунна сковорідка вирівняла шанси обох... Винесення тіла, завіса... Тільки не питайте, чийого?

Флорізель ловить муху. Заради цієї мети кішечка вже спробувала збити пару горщиків з квітами, здійснити потрійне сальто назад у стрибку, залізти по вертикальній стіні під стелю і стрибнути на хитку скляну етажерку. Нарешті муха спіймана, кішечка робить рівно три рухи лівою лапою і в зневірі сідає поруч ... Напів-дохла комаха тремтить лапками і не дзижчить, нах воно таке треба. Мені це нагадує черговий чийсь фінал із приземленими дронами, розбитими помідорними банками та щурячими пиріжками… І лише з однією сторінкою із щоденника окупанта:

Періодично на мене знаходить моторошна іпохондрія і, здається, що життя скоро скінчиться – дивись Джером Кей (клапка) Джером "Троє в човні". Човни та Темзи у мене немає, зате маю свіжі результати повного клінічного обстеження. Коли стає зовсім несила, я знову їх перечитую. Там написано приблизно таке: «Трахатися і служити ТИ ЗДОРОВИЙ. Жирний тільки, худій давай»... Ну, от я і худну, – ок!, І марширую на бодібілдинг... Відразу після зали виглядати в дзеркалі – одне задоволення: все напружилося, сорочка тісна, ще ось руки якщо правильно підняти, то взагалі бетмен виходжу. Вранці, коли зуби чищу, чомусь такого ефекту немає... Але трепету душевного від ситої нажертості і прокачування заліза в мене теж немає... Навколо такі ж, як і я, качки, що отупіли, за бандитськими абонементами... І жодного театру... Ну, хіба що черговий театр дворового абсурду… Знову ні в рило, ні в лико кладуть облицювання на парковій сцені… Знову тухло, гівняно, прораховано з метою цього разу відібрати у піплів і без того крихітний парк, доки захисники імперських благ екологічно мляво будуть тупо гойдатися…

А що до троєщинських ромів, то не пийте з ними ні в дурницю, ні в брухт циганську горілку... Коли ром ставить пляшку, він виливає з себе всі свої біди життєві, і вони переходять до п'ючої питної купелі, загрожуючи з часом обернутися на повний Армагеддець... починаючи з пам'яті про гірке минуле і закінчуючи неодмінно перекошеним майбутнім… Усі ми – жителі вторинних світів…І тому за подальше право бути таким пекельним непотребом нас кличуть до армії дурисвітів і найманих вбивць…