Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.1

Веле Штилвелд: Сосна кольору: "Sorry... Good bay", ч.1

Карл Зухтер був відомий як тихий міський художник-пейзажник: зазвичай він підбирав своє кучеряве волосся у потиличну хвостовку, яка додавала йому особливої альпійської екстравагантності творчої екзальтованої людини, яка носила  до того високу криласту шляпу, що зовні нагадувала дебело гіпертрофічного метелика…

Час від часу його полотна були виставлені в міському центрі мистецтва та викликали суперечливо складні почуття серед численних глядачів та шанувальників його таланту. Згідно з сюжетами тих дивних картинами інколи здавалося, що Карл був давнім пророчим друїдом і запам'ятовував усілякі події, речі та образи, яких, в нинішній реальності безумовно вже не було.

Одного разу одним лише мастихіном він намалював неймовірної силу величезну реліктову сосну з дивовижним багатогранним хаосом кольорів. Це соснове дерево було вкрито тільки корою,  без жодної зеленої голки і розрізало простір так, ніби розтинало безмежжя чарівних піщаних дюн, нескінченно віддалених, але які назавжди, здавалося б, залишалися на вигляд досить близькими.

Сосна, здавалось, з’являлась прямісінько з самого центру цього полотна і запрошувала вас увійти в той неперевершено нездоровий ландшафт, який виглядав  само так, як колись, ніби на землі не пройшло п’яти тисяч років. Глядачів нескінченних вернісажів Карла Зухтера ця обставина дратувала: аудиторія хотіла не тільки повірити в цю нескінченно закручену сосну, але й торкнутися  в реальності в це дивне сплетіння того покруча через гущавину, що складалася з цього ж самого розкладеного релікту,надто  гарного як на полотні цього чудового дерева. Бо здавалося, ніби воно просочилося через якийсь непереборний бар'єр – але при тому ніби хтось навмисно заборонив їм усім мати право вступити в реальності у контакт з тим неперевершеним  деревом...

Бо ніде в природі не було того певного місця, яке б змогли ідентифікувати і відчути у цьому маленькому альпійському місті величезна купа людей, що складалася з цінувальників, які не завжди жили тут, та туристів, які завжди довіряли своїй особистій природі, яка завжди шукала і відвідувала своє реально суто індивідуальне єднання з зовнішньою природою, і якщо їм здавалося, що ця Сосна було справжньою, то вони хотіли по-справжньому бачити це, щоб зав'язати її з тим обожнюванням, яке заставляло всіх їх радіти її насправді рідкісній величі...

Вони б інакше просто не змогли б зрозуміти – звідки воно взялося в предальпійському місті: – бо ця реліктова, майже бурштинова сосна справляла на вихлопі дуже великий спектр не локальних відчуттів та почуттів... Бо так акуратно вписана міським художником у певній мірі дійсно допустимий навколишній світ – вона ніби була чи то полонянкою уяви художника, чи то вірнопідданою своїх Альп… Але вона, безумовно, дала їй що завгодно. Хоч ії насправді і не було… крім незліченних полотен Карла Зухтера, який усе малював і намалював її, ніби на цій Сосні, весь світ для нього постійно сходився клином.

Від чого і сам художник, здавалося, злився з цим неймовірним деревом, і в кожному новому місті, де відтоді провадився Вернісаж, він демонстрував кілька нових картин все більшої якості, з зовсім непередбачуваних кутів зору все цієї ж облудливої сосни. Уважні спостерігачі навіть вже мали справжній макет цього напевно  «соснового» місце, і на кожному новому полотні вони вже впізнали це один ракурс сосни, ніби дивилися на те дерево з усіх можливих сторін, а іноді навіть відчували його запах, але так безпосередньо торкаютися цього стародавнього релікти ніхто ніколи так і не наважився...

Тонкі міські естети стогнали, бо щось собі зрозуміли і щось прийняли для себе у вигляді  найсучаснішої психоаналітики, на шталт «соснового» гештальту,  але і вони не досягли успіху у спілкуванні з тією сосною ...

Напевне всі вони зрозуміли, що відчувають від того соснового спілкування щось ефемерне, але, як водиться, їжачки кололися і продовжували страждати, тому я вже засуджую лише Зухтера за його творчу зарозумілість... 

але як скільки не під'їжджали вони до Зухтера, скільки вони не бігали навколо  нього, і скільки не дорікали його, сам Карл Зухтер, як наполегливий і завзятий художник виступав проти їх реагування на його численні полотна, і вони не змогли пробитися до його совісті, ніби той Зухтер заздалегідь готувався до їх словесних атак, і тому це було так, ніби він навчився відмахуватися від численних своїх опонентів усілякими  жартами та побрехеньками, які ще більше дратували  тих, хто ладен був казати йому: «Ти бачив – докажи! Не бачив – хай тобі повилазить», що призводило до росту  його симпатиків і знецінення забаганок тих, хто був  авторах тих колючок. Так  минали роки...

–.