Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь

Веле Штилвелд: Рок, фамільна розповідь

Сьогодні в черговий вересневий понеділок нового навчального року зателефонував до свого старого товариша…

– Вдалого тобі полювання, друже, в нашій безкрайній урбаністичній сельві, де кожен може стати і хижаком і жертвою…

– Вдалого й тобі коду, – побажав йому я.

– Код навіть у досвідченого програміста не може бути вдалим, тому що це схоже на «вічний двигун»… Це абсурд… Як втім і вдале полювання, адже ніколи заздалегідь не відомо, хто стане хижаком, а хто жертвою…

Він трохи подумав і додав:

– Все потрібно сприймати у життєвому контексті: і конкретний код, і конкретні визначники коду… А тим більше будь-яку ієрархію конкретних подій, адже цілком випадково може виявитися, що найбільша подія була десь у голові простого бомжа…

– А чому б і ні?

– Ні, не треба так перебільшувати. Бомж тут ні до чого… Просто найбільшу в житті подію можна знайти десь у себе, глибоко в голові. Там може бути прихований і весь наступний текст, і контекст… Веле, ти розумієш мене?

Безперечно, головний людський контекст – це щастя.

Дружина сміється:

– Учора, голосно розмовляючи, йшли парком дві бомжички. Одна – середніх літ, а друга вже не молода. І ось, що я чую, – каже стара молодій:

– Сенс життя – треба обов'язково для чогось жити на цій землі! Бо якщо мети в житті немає, то це вже не життя, а хуйня… І ніяке щастя вже цього не перекриє… Хоч ганчірки тобі дадуть, хоч жрачку, все це тимчасове, все це не справжнє…

То ж і справді, все потрібно сприймати у конкретному контексті – на будь-якому поверсі життя, за будь-яких обставин…

-.

Вчитель, Гуру, Сатхі... Це ніби моє... Але вже не моє... Вчитель не може бути озлоблений. До того ж десять років учительства у своєму житті розцінюю як спробу номер два – перекроїти в собі інтернатівського совкового учня. Ось така психокорекція. Завдовжки у  життя.

Десь залишалися вдячні учні, але були й ті, хто казав мені:

– Мордихай Аароновичу, чесслово, ви з одинадцятого виміру. Ви надмірно морально давите, але як учитель ви просто не маєте не це права...

Я їх слухав... І ховав. Час забрав скривджених у наркоші. А з цим шлях недовгий... Чорнобиль. Він переконав мене, що я не сатхі, але непоганий, хоч і ординарний учитель...

Потім настав час спробувати стати Архіваріусом, Охоронцем... І тут не зрослося... Як учитель, я скоріше віддавав, ніж збирав... Накопичувача з мене не вийшло, як і Гобсека... Як і Скупого лицаря... Хоча, у цьому теж є щось кардинальне, значуще... Але... й це не моє...

Провідник, Сталкер... Тут також не все так просто. Перш ніж вказувати доріжку іншим, слід знайти свою власну стежку і свій подальший на все життя шлях. У цьому сенсі мені був приємний образ Скальпіні... Я йшов Галактикою – з планети на планету, від піраміди до піраміди, і забивав на картушах Вічності імена правителів і корисливих царедворців, що завинили перед своїми людьми... Скальпіні все-таки – є Творець...

Потім намагався то Спостерігачем, то Прокурором. Тобто не суддею, а обвинувачем. Кармічним... І з цим справлявся... Але ж прикро для інших і собі на решту порожнеча...

Учнем за життя теж бути якось не виходило. Як єврейське спритне хлопчисько – я швидко вихоплював поверхневі знання, не поглиблюючи їх без особливої на те потреби, і цих знань мені зазвичай вистачало... Так, я вмів вимагати покарання, але ніколи не був карателем – не наполягав на тому, як деякі, по суті, біснуваті громадські організатори...

До релігії ставився складно. Приймав поетику релігійних структур, не копався в логіці – зазвичай вистачало: вірую, бо абсурдно, – і завжди пам'ятав, що в усьому цьому - в усьому цьому завжди був лише Другим. Ось чому завжди запрошував світ до діалогу – то як вчитель, то як архіваріус, то як спостерігач, то як алхімік, то як поет, то як прокурор, то як психолог... Я не став би ніколи ні депутатом, ні громадським діячем, ні служителем релігійного культу, ні тим більше фанатиком, зомбі.

І це вже гаразд. Із цього можна вистраждати згодом Книгу. А як з усім цим кармічним різноманіттям і складністю у вас... Розкажіть, а? Хіба що з цим у вас не так стрімко... Тоді вам ще жити і жити... Рано чи пізно навіть найзатятіші карткові шулери у результаті розкривають свої найскритіші карти...

То ж в чому він – ваш результат? Бо мені вам сказати нічого… Свій же я ще не підвів.

Життя забирає все раніше дане у вигляді фантазій та ілюзорних світів... Мрії, ілюзії, казки залишаються у минулому... Що ми їм, що нам від них... Це як завушна освіта... Начебто й заочник при кафедрі таких самих життєвих олухів, а що тобі від цієї освіти, а що світові від такої твоєї просвіти... Отож…

Про те, що Боги Ассирії були грибами – відомо давно… Але… Що і як – святці загублені. Хоча... Дискусії про божественне проникнення у підкорення Землі призводять до духовної каталепсії... Нас зжер величезний планетарний гриб! Та й час минув... забути, забити, заборонити в собі так і не затребуваний досвід горе-недофахівця в галузі зв'язку... Є просто певна система знань, сформована вишом, що за поріг хати не вийшов…

З дитинства збирав і абсорбував казки, а тепер і розповідати їх особливо нікому... Але залишається палітра... кольорів, квітів, суцвіть, і все тих же казок, які ще доведеться розповісти новим людям, життя яких тільки на старті, на тій першій смузі перешкод, яку без казкового покриття часом інколи так важко долати...

О ні, я так і не став казкарем... Я швидше ілюзорний провісник... Забезпечую передчуття там, де багато хто складається до життєвої обесточки всіма лапушками і крильцями... Так робити просто ніззя... Треба щось у собі постійно розкривати, як гарячий попкорн... Але не кукурудзяний, душевний... І ось тоді можна і в казку пірнати, навіть якщо згодом життя так і залишить і цю, і чергову вже не про це життя казку десь на узбіччі, як нездійсненне... Але зате озирнутися завжди буде куди... У тому і краса подібного вічно передбачуваного дивертисменту ілюзій... нової хвилини, нової години, нового дня - день за днем, місяць за місяцем, рік за роком... Колір соррі ... не вибачаючись не пропалювати, а процвітати за це життя, навіть без особливого життєвого процвітання...

Іноді стіни кричать. Про чужі нетутешні сутності, про перемісні, та й переметні речі та події, про Знання того, що вже безкоштовно не передати! Плата надмірна. Бо стіни просякнуті думко-формами древніх і привидами майбутнього. І ті, й інші вивільняються геть ночами...

Мій покійний батько палко і пристрасно любив слово «рок»!

– Він божевільний, – сумно казала мені мати.

– Вона їсть лише єврейські гриби. Ви, євреї, мешканці міські, і толку в грибах вам не відомий! А чайний гриб і викликає у вас огиду.

Я слухав батька, їв печеню з рижиків та сироїжок, але банка з чайним грибом викликала в мене одним своїм виглядом блювотну відразу.

– Його дядько, польський гусар, – казала мені бабуся Ганнушка, – застрелився через нерозділене кохання до Жоржет Кшишинської. А сама Жоржет черговому пристрасному залицяльнику вказівним пальцем раптово вибила око, та так і залишилася в дівках...

Вона дружила з Анною Ахматовою і викликала у тієї нездорові лесбійські почуття. Згодом поїхала до Варшави, де прожила до окупації. У німецьку окупацію вона грала п'єси Едварда Гріга у колись єврейському вар'єте і голодувала... Прийшли совєти та дали їй «десятку». Анна Ахматова допомогла їй у Воркуті стати костюмеркою в табірному театрі, де вона й померла за дивних обставин.

– А де закінчення цієї історії, бабусю?

– Такі історії не мають звичних закінчень. Просто вона теж, як ти, дуже любила грибну печеню!

– А чому ж про це не кричать твої стіни? Вони ж просякнуті Знанням давніх! Вони ж усього знають до біса!

– Вони беруть непомірну плату. Якось зрозумієш! І потім, навіщо їм – давнім, і крізь якісь стіни кричати: у Києві, Варшаві, Воркуті, Ленінграді, Пітері? Петрограді чи Москві? Ось і мовчать... Наче вимерли в 19-му столітті, звідки це колись і прийшло.

Як легенда про Полін Віардо... Бо без неї немає Тургенєва! Читайте про Полін Віардо... Багато... Про її дітей від іншого чоловіка, про її переїзди, про її сімейні проблеми, про Івана, який забував про те, що сам він великий і брав на себе вериги її сім'ї... Навіть не страждаючи...

Шкода, що про це зараз мало пам'ятають... Про дивну історію кохання Івана Тургенєва, який кинув північний Петербург і помчав до Парижа за чарівністю молодої актриси... Він став її довічний бранцем і  другом, бо він навіть стежив за здоров'ям її сім'ї, його дворецький служив у сім'ї Віардо – прибирав, готував, няньчив дітей... Стверджують, що це перше платонічний зв'язок-кохання нового часу. Коли Іван Сергійович помер, спеціально препарували та зважили його мозок. Він важив 1300 грам, тоді як звичайний 1800 ... Він першим з російських літераторів багато фотографувався, був франтом у Лондоні і в Парижі... Лондон вбивав Віардо, але після розлучення з чоловіком, чи того смерті - не пам'ятаю, вона віддала перевагу йому вічні густі тумани. Іван був з нею до останнього подиху. Вірші в прозі "Як гарні, як свіжі були троянди" він присвятив їй... У школі ми вчили їх напам’ять... Але в той час у мене - за самоідентифікацією єврея тупо вбили стільки ненависного мені на той час спотвореного імперським офіціозом Кобзаря, що милому велетню Тургенєву у ній не залишилося місця. Це обурило мою польську бабку-аристократку. Вона обожнювала Наполеона і Тургенєва... Вона годинами могла розповідати про тургенівських дівчат цих чудових чарівних світлих душ... Її двоюрідний братик-аристократ закохався в одну таку експресивну дурцю. При спробі поцілувати її в щічку, вона необережно вибила молодому польському гусарові око, після чого той застрелився...