Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.6

Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.6

За вхідними дверима починалися величезні застелені вишуканим перським килимом сходи. Перед неми з Толика послужливо зняли пальто, і він став неквапливо підніматися нагору.

Нагорі знаходилася величезна овальна зала, в яку вело багато дверей. Посеред зали стояв довгий сервірований безліччю приладів стіл. Мабуть, Толика вже чекали і заздалегідь приготувалися до його приїзду.

Молода людина з навушником у вусі, що була тут, являла собою точну копію тих двох знизу. "Прямо "матриця "якась" – подумав Толик, коли той люб'язно відсунув перед ним стілець, запрошуючи господаря сісти на чолі столу.

– Дякую, – сівши за стіл і ввічливо подякувавши близнюку за його старання, Толик подумав: “Ну й порядки тут у них – тільки приїхав з дороги, одразу за стіл, ні прийняти душ тобі, ані перевдягнутися!.. Хоч би руки дали помити! Почувайтесь, як удома!"

– Кого сьогодні їстимете? - інтимно схилившись над Толиком, поцікавився близнюк.

– Як це кого? – перепитав Толик. – Ви хотіли запитати, що я їстиму?

– Зрозумів – для вас вони вже істоти неживі! – змовницьки підморгнув йому близнюк. – І так, ЩО ви сьогодні їстимете?

Бачачи збентеження Толика, який відчув у всьому,  що відбувається якийсь підступ, близнюк сам люб'язно запропонував йому:

– Може, чергову страву?

– Ну, давайте чергову, – обережно погодився і справді зголоднілий за цілий день Толик.

Близнюк гучно плеснув у долоні, і тут же вийшли з-за якихось дверей четверо мулатів у білих пов'язках на стегнах. Вони несли щось подібне до великої коробки, вміст якої приховував шматок червоного шовку, накинутий на неї.

Толик запитливо глянув на близнюка, що стояв поруч по стійці смирно. Той і бровою не повів, поки мулати не піднесли до протилежного кінця столу і поставили на нього свою коробку. Він витримав довгу театральну паузу і лише після всіх ретельних приготувань, пов'язаних із встановленням коробки урочисто оголосив:

– Сьогодні у нас чергова страва… – він зробив знак і один із мулатів скинув покривало з коробки. – Ваш ворог номер один на сьогодні! Прошу любити і шанувати – Аркадій Веніамінович Неважкий!

Толик похолов від жаху. Справді, перед ним у квадратній тісній клітці сидів зовсім голий його лютий ворог ще зі шкільної лави Аркадій Неважкий.

Побачивши Толика, що сидів на чолі столу, він з плачем кинувся до прутів клітки і, пускаючи слиняві бульбашки, заблагав:

– Толя-ня! То-оляня, друже! Вибач!.. вибач мені за все!.. я не вино-ватий! Я не хотів! Воно саме якось та-ак по-по-лучалося-я!.. Пробач мені грішного! І то-оді!.. Вона ж сама прийшла-а! Толяня!! До скон віку життям буду зобов'язаний! Озолочу! Не загуби – і рідний!!

Онімілий Толик запитливо подивився на близнюка і тут же у відразі різко відсахнувся від нього. У того замість обличчя зяяла якась чорна бездонна порожнеча. Потім голова почала швидко рости, набуваючи свинських рис баченого ним у трубі ікластого борова.

– Ну то що... хр-р... Анатолій Євгенович – їсти бу чи не бу? Якщо останнє, запевняю вас, це поганий вибір, х-р! – зловісно прохрюкав боров і клацнув своїми сальвадорськими іклами. Тут же поруч з ним з'явився величезний на зріст кат у червоному балахоні з вузькими прорізами для очей. В руках він стискав жахливу сокиру з вищербленим і потемнілим від запеклої крові лезом.

– Толя-ян!.. Анатолій Євген-іч! - звився вугрем на розпеченій сковорідці і без того переляканий Аркаша. – Пощади! Богом клянусь! Не буду більше! Що хочеш бери – тільки відпусти ти мою грішну душу на покаяння!

– Ну так я чекаю на ваше рішення, – нагадав боров. – Будемо сьогодні вечеряти, чи так без вечері ляжемо сьогодні спати? Подумайте. Гарненько подумайте! Я настійно рекомендую вам подумати перед хр-р ... остаточною відповіддю!

– А якщо я відмовлюся від вашої вечері, що тоді? – з викликом дивлячись на борова, запитав Толик.

– Що тоді?.. Хр-р-р! Гарне питання Анатолій Євгенович! Ви знаєте, що питати!.. – боров страшно витріщив свої маленькі злі очі, знову голосно клацнув іклами, і 

Тепер уже він сидів у тій самій клітці, в якій щойно знаходився Аркаша, а Аркаша в свою чергу сидів за столом на його місці в його костюмі, з його годинником із діамантами і з його чудовим перстнем зі смарагдом.

– Ну так що, тепер зрозуміли, дорогий ви наш Анатолій Євгенович, що буде, якщо ви відмовитеся грати за нашими правилами?! –  вискалившись, запитав боров. – Отже, як бачите, вибір у вас один. А точніше, у вас немає вибору, хр-р! Якщо ви не погодитеся працювати на мене – Аркаша погодиться! Правда, Аркадій Веніамінович?

– А то! – охоче підтвердив Аркаша, з цікавістю, оглядаючись навколо і поступово входячи в нову для себе роль.

– І що, ви справді готові з'їсти свого друга з усіма тельбухами?

– Просто! – хижо дивлячись на Толика, підтвердив Аркаша. – Як два пальці!

– І не гидуватимете?

– Та ні в жодному разі! Хоч щодня готовий його їсти на перше, на друге та на третє!

Видавши цю тираду, Аркаша з багатозначним виглядом подув на смарагд і любовно витер його об лацкан свого нового піджака.

– А що – це ідея! Щодня на сніданок, на обід та на вечерю! Який негідник, а? – підхопив зачарований скотством Аркаші боров. – Який негідник! Ви погоджуєтесь з таким вирішенням вашого питання, Анатолію Євгеновичу?

– Та пішли ви обоє! – огризнувся в безсилій злості Толик, якому було не так холодно, як соромно сидіти голим у клітці на столі в цій розкішній залі,  наче звірові.

– Е, та я бачу ви не цілком адекватно сприймаєте ситуацію, хр-р! – розлючений завзятістю Толика прохрюкав крізь ікла боров.

– Так! – підтакнув йому Аркаша.

– А ти чого підгавкуєш там, гівно таке! – виплеснув на Нескладного всю накипілу за останній час образу Толик.

Не встиг Толік закінчити фразу, а Аркаша вже став обростати вовною, перетворюючись на собаку.

– Браво-браво! Адже можете! Можете, якщо захочете! – схвально поплескав йому своїми копитами боров. – Адже можете бути злим! Ви природжений руйнівник людських доль! Я вас одразу розкусив! Ви мені потрібні і тільки ви, Анатолію, вас мені не замінить і трильйон Нескладних! Ви незамінні – розумієте? У вас є якась непереможна сила! Харизма, так би мовити, горезвісного слов'янського духу! Разом ми наведемо тут лад! Я хочу,  щоб ви не розмінювали цей свій дорогоцінний дар по дрібницях з цим будівельником-доглядачем старого замизканого світу, який давно вже час викинути на звалище історії і забути про нього, як про страшний сон! Я хочу, щоб ви все правильно зрозуміли. Для мене це дуже важливо, повірте мені на слово, я хочу, щоб ви дійсно все зрозуміли. Отже, дивіться...

В одну мить все довкола зникло, і Толика на якийсь час огорнула тьмяна темрява. Потім він озирнувся навколо, і йому здалося, що десь вдалині пробивається до нього тонкий промінь світла, що невідомо звідки взявся. Маленька світла плямка почала збільшуватися і незабаром перетворилася на гігантське скупчення великих і малих зірок.

Перед Толиком розкинувся нікому до нього невідомий всесвіт.

– Це невеликий,  якщо можна так висловитися, всесвіт, – голосом професора Капіци з програми "Очевидне-неймовірне" почав пояснювати боров, що перестав хрюкати, – адже, як ви знаєте, всесвіт нескінченний, але і він, як бачите, має свої межі. Я хочу зробити вас тут своїм намісником, своєю правою рукою. Господарем. Розумієте? Ви будете господарем усього цього величезного світу! Ви володітимете всім цим, тільки ви, і ніхто інший, розумієте?

– Навіщо? – прямо спитав Толик.

– Як навіщо? Як навіщо? – захвилювався голос професора за кадром. – Для того, щоб одного прекрасного дня мати задоволення зруйнувати його! Хіба не зрозуміло? Адже це так просто! Розрушити! Дивіться!

Перед очима здивованого Толика замиготіли то затухаючи, то знову з'являючись, мільйони різних образів: якісь дивні, небачені ніким до цього моменту істини, галактики, комети, зірки, планети, астероїди, океани, моря, річки, озера, материки, гори, пустелі, поля; почулись  якісь звуки, голоси, крики, плач, сміх, виття; проносилися повз згустки енергії, запахи, істоти, тварини, люди, міста, механізми - все це змішалося в голові Толика в шаленому хаотичному танку, від чого він знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, голос борова-професора продовжував ще щось доводити вже в цілковитій темряві.

Толик, зібравшись із силами, відчайдушно крикнув у порожнечу:

– Навіщо вам треба все це знищити?

– Хіба ти не бачив щойно того убожества, яке ВІН так невміло створив?! Хіба я не правий, руйнуючи ці ЙОГО жалюгідні безглузді світки?!

– Який сенс руйнувати те, що з такими труднощами було створено?! Це безглуздо! Просто безглуздо!

– Ти, нажаль, так нічого і не зрозумів. Зрозумій, що я, руйнуючи ці ЙОГО дурниці, виконую загальносвітову програму!

– Загальновселенську програму погроблення всього?!

– Ні, не всього, а лише сміття космічного масштабу! Я, якщо хочеш знати, щось на кшталт санітара всесвіту!

– Як благородно! Та ви просто хворий! Одержимий жагою до вбивства маніяк космічного масштабу – ось ви хто! Вам потрібно лікуватися! Дай вам волю – ви нічого не залишите!

– Правильно, – нічого! А навіщо цьому всьому бути? Це не варто існування! Цього я і домагаюся, і рано чи пізно доб'юся – знищу геть-чисто все це безглуздя! Це і є мета мого життя, як не пишномовно це зараз тут звучить!

– Не пишномовно, а дурно звучить! У вас виходить просто якась найнатуральніша, вибачте за грубість, мрія ідіота! Ну, припустимо - зруйнуєте ви все, а насамкінець себе, і що далі?! Сенс який у всьому цьому?! Ну, і що ви мені зараз заперечите? Скажіть, що краще вже нехай нічого не буде, ніж цей, як ви висловилися, убогий світ існуватиме?! Ви так думаєте?

– Ні.

– А як тоді по-вашому?

– Не зараз... Я потім поясню! Мій час минув... – із темряви проявилася перебільшено величезна харя борова, його ікласта паща була хижо вискалена, – А поки я тебе просто-напросто з'їм, хр-р!..

– Та відвали ти, свиня! Що вас не годують тут? Тільки й знаєте: зруйную та з'їм! – відсахнувся від пащі Толик.

– Ти так нічого і не зрозумів, хр-р! А, шкода... хр-р-р...

Толик подумки попрощався з життям, коли побачив розгорнуту над ним бездонну криваво-червону пащу.