«Горе всім люблячим, у яких немає більш високої
вершини, аніж співчуття до них!» ©Фрідріх Ніцше
1.
Включення синього і білого придавали Толику впевненості у тому, що він на правильному шляху. У каналізаційному проваллі не було ані синього, ані білого, та він чомусь саме туди і поліз.
У вузькій вонючій трубі, крім нього, було ще двоє, виглядом схожих на бомжів. Вони сиділи один біля одного навколішки, настільки однаково витягнувшись, наскільки це було можливо у малому діаметрі труби.Толик мовчки усівся трохи на віддаленні. Поступово очі його звикли до тьмяності круглого коридору, в якому вони знаходилися. Світ сюди проникав тільки скрізь металеві решіточки водостоків, розташованих на великій відстані одне від одного по всій довжині труби. Під однією з таких решіток вони зараз якраз і знаходилися.
Люди, що сиділи поруч, не проявляли ніяких проявів життя і нагадували кам’яні статуї. Спочатку вони лякали Толика своєю нерухомістю. Потом він і сам уже став думати, що ті і, направду, окочурились. Йому стало жаль цих нещасних.
«Було би повідомити куди слід, – подумав Толик. – Поховати їх треба ж по-людськи».
Раптом зверху стрімко впав червоний вогник. Один із тих, хто сидів ближче до Толика, різко викинув уперед руку і на льоту упіймав блискітку, підніс її до свого обличчя. Вогник виявився кинутим кимось недопалком. Чоловік жадібно затягнувся, але не встиг схаменутися, як у нього вже швидко відібрали цей трофей. Судячи з тонкого верескливого голосу, забрала жінка. Заволодівши недопалком, вона докурила його, випустивши густий клуб диму, і згаслим бичком відшбурнула його. Згодом спокійним рівним тоном спитала:
– Пробачте, у вас випадково немає з собою сигарет?
Толик зніяковіло відповів:
– Вибачте, не смалю...
Його незвично гучний голос озвався відлунням по всій довжині коридору.
– Я теж раніше не смалила... – зізналася жінка.
– І я не смалив, – подав голос чоловік, – поки сюди не потрапив, – точно не смалив...
– Та від такого життя не тільки засмалиш! – констатувала жінка.
– Можеш запропонувати щось краще? – оживився чоловік.
Жінка проігнорувала його питання і, занурившись у свої приватні думки, замовкла.
Толик, скориставшись павзою у розмові, підповз ближче і запитав:
– Пробачте за нескромне запитання... А що ви тут робите?
– А якраз те саме, що і ви, – блиснувши у темряві очима, відповів чоловік.
– І що я тут роблю? – із щирою цікавістю запитав його Толик. Щиро кажучи, він справді не знав відповіді на це запитання.
– Нічого – як і усі ми!.. – впевнено пояснив більш балакучий суб'єкт.
– Ні, мені здається, ми тут знаходимося не просто так… – спробував заперечити йому Толик, і трохи подумавши, додав: – Якщо ми сюди прийшли, значить, це для чогось потрібно...
– Ну, і для чого? – з усмішкою запитав чоловік. Жінка з цікавістю визирнула з-за його плеча, намагаючись збагнути суть їхньої розмови.
– Ну, я ж сказав, що ще не знаю... Поки не знаю... — задумливо відповів Толик.
– І ніколи вже не дізнаєшся! – відрізав чоловік.
– Чому це?
– Та тому, що тут нічого дізнаватися!
– Як це?
– А ось так – нічого і все тут! – з кожною фразою чоловік все більше розпалювався. – Ну що ти можеш дізнатися в цій смердючій трубі, в якій ми стільки часу вже стирчемо, за винятком того, що тут смердить?! Більше нічого й не впізнаєш! Нічого!
Толик, принюхуючись, недовірливо промовчав. Навколо справді сильно смерділо.
– Ось! Бачиш? – чоловік переможно підняв вгору вказівний палець, показуючи на решітку водостоку. – Там справжнє життя! Там! Ми звідти прийшли, і потім колись назад туди ж і повернемося!
– Але навіщо тоді нам взагалі треба було сюди приходити? Жили б собі ТАМ і не тужили?
Чоловік помітно притих.
– Я й сам іноді ставлю собі це питання... – видно було, що це збентежило його. – Справді, якого біса нас сюди занесло? Абсолютний ідіотизм!
– А як же я? – раптом подала жалібний голос жінка. – Адже ти сам мені казав, що якби ми сюди з тобою не потрапили, то, може, так ніколи й не зустрілися….
У напівтемряві не було видно її обличчя, але Толик чомусь ясно уявив собі, як ображено надулися її губи, а на очі навернулися сльози від обурення, що переповнювало її.
– Так, напевно, ти маєш рацію ... – швидко погодився чоловік, але було зрозуміло, що він це зробив тільки для того, аби заспокоїти свою подругу, і тим самим уникнути скандалу.
– Сам же мені казав: "Головне, що ми разом", а де – це вже не має значення! Головне - це наші стосунки!" – не вгамовувалась скривджена жінка. Хоча в її образі відчувалась якась незрозуміла, ледь вловима Толиком фальш. Йому здалося навіть, що для неї ця образа, швидше за все, була своєрідною маскою, під якою вона намагалася приховати ті самі почуття, що мучили її, так само як і чоловіка, що зводилися до думки про доцільність їхнього перебування в цьому дивному місці.
"Якщо вже чесно, – подумала вона, – навіщо мені все це потрібно... Так, не потрібно зовсім! Там, наверху, чистий, можна сказати, навіть – гарний світ... Все, що тут мене оточує, не варто і сотої частки його!.."
– Чому ж, якщо ви такі впевнені, що ніякого сенсу у вашому перебування тут немає, ви просто не підете звідси назад – нагору, РАЗОМ? – наважився спитати у них проникливий Толик. У відповідь була тиша.
– Адже в цьому випадку ви нічого не втрачаєте – залишаєтеся разом. Живете якось там, де вам подобається. І вам буде там обом добре.
– Ну, взагалі-то ми вже думали над цим питанням... – почав чоловік.
– Звичайно, це було б чудово!.. – мрійливо вигукнула жінка.
– Але тут є свої нюанси… – похмуро перебив її чоловік.
– Які ж? – перепитав Толик.
– Почнемо з того, що ми вже багато часу знаходимося тут. Ми відвикли від того життя, і про нас уже встигли забути там – нагорі, а якщо й не забули… Там у нас у кожного свої турботи… своє життя. Мені здається, там у нас не буде часу один для одного... Все, що нас тут пов'язує – це ТРУБА... Загальна наша безпросвітна ТРУБА...
– І взагалі, мені здається, – продовжила розпочату чоловіком думку жінка, – якщо ми звідси вийдемо, то не зможемо жити там – тим старим, нормальним життям... ТРУБА з'єднала нас, зробила іншими людьми, і тепер ми не такі, якими були раніше – до того, як потрапили сюди, і ці зміни для нас, боюся, вже незворотні...
– Так, – погодився чоловік. – Адже тут ми звикли до поневірянь і горя... ТРУБА стала невід'ємною частиною нашого життя. Мені здається, що ми не зможемо вже без неї існувати... Дуже ми вже звикли до нашої ТРУБИ...
– І що ви все своє життя збираєтеся просидіти в цій, як ви самі щойно висловилися, смердючій трубі?! – скрикнув обурений їх рабською філософією Толік.
– Ні, – несміливо відповів чоловік. – Поки що, як це не дивно звучить, нам тут буде краще, ніж там... Зате потім, коли...
– Так, коли зруйнується кордон між цим і тим світом, тоді ми заживемо справжнім життям!.. – урочисто закінчила за нього жінка.
– Так-так, ось цього ми і чекаємо, – охоче підтвердив чоловік.
– Але ж це утопія! – вигукнув Толик. – Того, про що ви говорите, ніколи не станеться!
– Чому це? – з викликом дивлячись на нього, запитали обидва.
– Та тому, що якщо, як ви сказали, зруйнується кордон між цим і тим світом, то тоді цей світ завоняє своїм довбаним сморідом все, що знаходиться нагорі!.. Ви про це подумали?!
– Подумали! – зло відповів чоловік. – Коли зруйнується кордон між світами – цей довбаний сморід зникне взагалі!
– Так, зникне! – мляво підтвердила жінка.
– Тоді дайте мені відповідь на одне єдине останнє запитання: а звідки взагалі береться цей сморід?.. Як він сюди потрапив? Не через ці ось ґрати над вашими головами, на які ви так милуєтесь і молитеся?!
…
Чоловік і жінка з неприхованою злістю та обуренням мовчки дивилися на свого опонента. Толик зрозумів, що їм нічого більше йому сказати. Повертатися нагору він поки що не хотів. Хоч дуже вже й гидко було знаходитися в цьому неприємному місці з цими дивними людьми, але він твердо вирішив розібратися все-таки у всьому, що відбувається тут, до кінця.
Посидівши ще деякий час у повному мовчанні зі своїми новими знайомими, Толик наважився пройти вглиб тунелю, щоб подивитися, що там знаходиться далі.
Він неквапом підвівся, ніби боячись потурбувати людей, що сиділи пліч-о-пліч, пригнувся, бо розігнутися заважав вузький просвіт труби, і повільно побрів уперед, раз у раз, спотикаючись об купи наваленого під ногами сміття. Пройшовши метрів п'ятдесят, він помітив, що труба починає повертати вбік. Обернувся, щоб востаннє подивитися на тих, що залишилися позаду і до яких відчував легкі докори совісті, через те, що завдав їм своїми словами біль. Чоловік із жінкою так само нерухомо сиділи на тому ж місці, де він їх залишив. Нагорі пішов дощ, і вода лавиною полилася на них, ковзаючи крізь ґрати водозабірника, під якими вони сиділи. Але на обох ця обставина ніяк не вплинула, не викликала жодної реакції, вони навіть не ворухнулися, щоб хоча б трохи відсунутися від потоків брудної води, що скидається ним на голови, тільки щільніше притиснулися один до одного своїми задубілими мокрими тілами.
2.
Толик повернув по ходу вигину труби і, пройшовши по ній, зігнувшись, ще метрів сто, дійшов до місця, де кілька подібних труб сходилися, утворюючи одну широку. За час цієї подорожі Толик доволі промок. Йому довелося йти по щиколотки в холодній воді струмком каналізаційного ходу. До того ж кілька разів він перескакував через водоспади, що лилися зверху крізь грати.
У широкій трубі, у самій її середині знаходився спеціально зроблений для води глибокий прямокутний жолоб, краї якого утворювали бордюри, якими могла вільно ходити людина. На цих бордюрах Толик помітив якийсь метушливий рух. Коли він підійшов ближче, то побачив, що вони заповнені величезними сірими щурами з довгими закрученими золотими іклами.
З появою Толика щури дуже пожвавішали. Деякі навіть піднялися на задні лапи і стали жадібно принюхуватися в його бік своїми гострими вусатими мордами.
Толик зупинився, не наважуючись іти далі, справедливо побоюючись, що вічно голодні тварюки просто-напросто зжеруть його тут живцем в цьому Богом забутому місці і кісток не залишать. Але раптом щури миттєво, як за чиєюсь незримою командою, сховалися у своїх норах.
Толик одразу не зрозумів, що сталося. Але потім шум води, що наближався з усіх трьох труб, змусив його самого метикувати про план втечі. Швидко озирнувшись, він побачив, що під стелею бетонної труби були металеві скоби невідомого призначення. Вони йшли одна за одною на кшталт горизонтальних сходів. Недовго думаючи, Толик підстрибнув і, схопившись обома руками за найближчу скобу, повис на ній. Тільки він встиг зробити це, як ціла гірська річка завирувала і зашуміла в нього під ногами, змітаючи все на своєму шляху.
Вода швидко затопила бордюри, на яких тільки-но стрибали щури, захопивши велику частину тунелю, так що Толику, який висів над бурхливою річкою, доводилося ще й підтягувати ноги, щоб не занурювати їх у воду.
Йому було важко так висіти. Він ще раз озирнувся довкола. Дороги назад вже не було: вузькі тунелі, по яких він міг вийти нагору, були майже повністю затоплені водою. Залишалася тільки одна єдина дорога – вперед іржавими металевими скобами. І Толик, як мавпа, розгойдуючись, поперемінно то на одній, то на другій руці, чіпляючись за скоби, став повільно пробиратися вперед.
Він тягнув себе на руках близько півгодини і дуже втомився. Давалася взнаки відсутність у нього відповідної фізичної підготовки і систематичне побутове пияцтво. Руки почали німіти, пальці дерев'яніли. З кожною хвилиною йому було все важче триматися. Здавалося, ось-ось пальці розіжмуться, і він зірветься в бурхливу водну стихію, що не на жарт розігралася.
Толик подумки лаяв себе за те, що поліз у це прокляте місце. Коли він зовсім знесилів, і затеклі пальці перестали слухатися, нелюдськими зусиллями йому таки вдалося якось підтягнутися на руках і, закинувши ноги, пропустити їх у скобу, а потім просунути в іншу скобу руки. Вийшло щось на кшталт привалу для відпочинку під стелею ринви. Вируюча річка внизу ніяк не хотіла вичерпуватися, і здавалося, що нема їй ні кінця, ані краю.
Трохи відпочивши, Толик раптом відчув, що з ним сталося щось незрозуміле, а коли збагнув, що саме, не повірив своїм очам. Раніше він знаходився в горизонтальній площині по відношенню до води, тепер же, після того, як він поміняв положення свого тіла, труба, ніби підлаштовуючись під нього, теж поміняла своє положення в просторі з горизонтального на вертикальне, і тепер він міг, упираючись ногами, підніматися нею вже вгору чи спускатися униз.
Це відкриття настільки вразило Толика, що він деякий час не міг прийти до тями, перебуваючи в якомусь внутрішньому ступорі, що не давав ворушитися, настільки нереальними здалися йому події, що відбувалися в цю мить.
Трохи відійшовши від шоку і згадавши те, що нещодавна відбулися з ним, він списав все на страх, перенесений під час втечі від повені.
"Найімовірніше, я з самого початку піднімався, як і зараз, вгору", - думав Толик, намагаючись не звертати уваги на вируючу за спиною воду, яка всупереч усім фізичним законам лилася по трубі вгору, а не вниз.
Поміркувавши трохи, він вирішив продовжити рух уперед по ходу течії води, піднімаючись уже вгору сходами. Тепер, допомагаючи собі ногами та руками, підніматися нагору стало зовсім легко. І хоча вода текла по жолобу вгору, Толик зовсім не почувався перевернутим з ніг на голову. Намагаючись поки що не думати про дивну метаморфозу, що сталася з трубою, він став поволі пробиратися нагору.
Комментариев нет:
Отправить комментарий