Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.2

Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.2

-.

Толик зупинився, не наважуючись іти далі, справедливо побоюючись, що вічно голодні тварюки просто-напросто зжеруть його тут живцем в цьому Богом забутому місці і кісток не залишать. Але раптом щури миттєво, як за чиєюсь незримою командою, сховалися у своїх норах.

Толик одразу не зрозумів, що сталося. Але потім шум води, що наближався з усіх трьох труб, змусив його самого метикувати про план втечі. Швидко озирнувшись, він побачив, що під стелею бетонної труби були металеві скоби невідомого призначення. Вони йшли одна за одною на кшталт горизонтальних сходів. Недовго думаючи, Толик підстрибнув і, схопившись обома руками за найближчу скобу, повис на ній. Тільки він встиг зробити це, як ціла гірська річка завирувала і зашуміла в нього під ногами, змітаючи все на своєму шляху.

Вода швидко затопила бордюри, на яких тільки-но стрибали щури, захопивши велику частину тунелю, так що Толику, який висів над бурхливою річкою, доводилося ще й підтягувати ноги, щоб не занурювати їх у  воду.

Йому було важко так висіти. Він ще раз озирнувся довкола. Дороги назад вже не було: вузькі тунелі, по яких він міг вийти нагору, були майже повністю затоплені водою. Залишалася тільки одна єдина дорога – вперед іржавими металевими скобами. І Толик, як мавпа, розгойдуючись, поперемінно то на одній, то на другій руці, чіпляючись за скоби, став повільно пробиратися вперед.

Він тягнув себе на руках близько півгодини і дуже втомився. Давалася взнаки відсутність у нього відповідної фізичної підготовки і систематичне побутове пияцтво. Руки почали німіти, пальці дерев'яніли. З кожною хвилиною йому було все важче триматися. Здавалося, ось-ось пальці розіжмуться, і він зірветься в бурхливу водну стихію, що не на жарт розігралася.

Толик подумки лаяв себе за те, що поліз у це прокляте місце. Коли він зовсім знесилів, і затеклі пальці перестали слухатися, нелюдськими зусиллями йому таки вдалося якось підтягнутися на руках і, закинувши ноги, пропустити їх у скобу, а потім просунути в іншу скобу руки. Вийшло щось на кшталт привалу для відпочинку під стелею ринви. Вируюча річка внизу ніяк не хотіла вичерпуватися, і здавалося, що нема їй ні кінця, ані краю.

Трохи відпочивши, Толик раптом відчув, що з ним сталося щось незрозуміле, а коли збагнув, що саме, не повірив своїм очам. Раніше він знаходився в горизонтальній площині по відношенню до води, тепер же, після того, як він поміняв положення свого тіла, труба, ніби підлаштовуючись під нього, теж поміняла своє положення в просторі з горизонтального на вертикальне, і тепер він міг, упираючись ногами, підніматися нею вже вгору чи спускатися униз.

Це відкриття настільки вразило Толика, що він деякий час не міг прийти до тями, перебуваючи в якомусь внутрішньому ступорі, що не давав ворушитися, настільки нереальними здалися йому події, що відбувалися в цю мить.

Трохи відійшовши від шоку і згадавши те, що нещодавна відбулися з ним, він списав все на страх, перенесений під час втечі від повені.

"Найімовірніше, я з самого початку піднімався, як і зараз, вгору", - думав Толик, намагаючись не звертати уваги на вируючу за спиною воду, яка всупереч усім фізичним законам лилася по трубі вгору, а не вниз.

Поміркувавши трохи, він вирішив продовжити рух уперед по ходу  течії води, піднімаючись уже вгору сходами. Тепер, допомагаючи собі ногами та руками, підніматися нагору стало зовсім легко. І хоча вода текла по жолобу вгору, Толик зовсім не почувався перевернутим з ніг на голову. Намагаючись поки що не думати про дивну метаморфозу, що сталася з трубою, він став поволі пробиратися нагору.

-.

З труби Толік потрапив у простору залу з незвично високою для цих місць стелею. Тут зібралося багато людей. Чоловіки були одягнені у строгі костюми, жінки у чорні сукні та жалобні чорні хустки. Багато хто з них плакав. Дві – молода і літня –  надривалися найголосніше. Вони раз у раз хапали за руки ошатно одягненого молодика, що яскраво виділявся на загальному тлі, намагаючись утримати його, але він наполегливо, як міг, виривався з їхніх чіпких рук. "Він напевно бажає уникнути цих людей, а вони не хочуть цього. Зібралися тут усім світом, щоб просити його залишитися", –  вирішив Толик, який декілька хвилин спостерігав за цими подіями.

–  Ой, і на кого ж ти нас покидаєш, кровиночко ти наша?! Та навіщо ти так рано кидаєш нас?! – страшно голосила літня.

– Навіщо?.. – тихо надривно питала молода, намагаючись зазирнути у його прикриті від сорому очі.

–  Та як ми житимемо тут тепер без тебе?! –  запитували в один голос обидві жінки.

– Та як-як ... Не знаю я як... Але –  ви зрозумійте – мені дійсно потрібно йти! – виправдовувався юнак.

– Ох, краще би я була на твоєму місці! Адже тут прожив так мало. Дружина одна залишається! – не бажаючи чути виправдання, продовжувала голосити літня.

– Та я ж скільки разів уже пропонував вам піти звідси разом! І зараз пропоную – підемо?

– Ох, та як жити тут тепер без тебе будемо? – Нічого не чуючи продовжувала охати стара, молода ж просто відвернула заплакане обличчя вбік, цілком віддаючись своєму безмірному горю.

– Ну от, не хочете! Я вам пропонував? От і нарікайте тепер на себе! – розлютився молодик.

– Ой, годувальнику ти наш! Як житимемо тепер? – вбивалася літня, слова закінчилися – залишилися одні крики та завивання.

– Неправда, мамо, ти нас завжди годувала! – спробував нагадати молодий чоловік. Потім, втрачаючи терпіння, заблагав:

– Ви зрозумійте мене! Я все одно не можу залишитися тут! Не можу... Зрозумійте... – його слова і терпіння були майже вже на нулі, – Ну я спочатку листи вам звідти писатиму. А потім, дивишся, і ви наважитеся до мене перебратися. Дізнаєтеся, як там добре, і вам захочеться до мене...

– Ой, горе ж бо яке! – обірвала його стара.

– Горе-горе! Все, набридло!! – вибухнув мало було не розчулений  молодик, і, вивільнившись із чіпких жіночих обіймів, швидким кроком рішуче попрямував до виходу, поки ті не схаменулися.

Тут же, ніби по чийсь незримій команді, оркестр, що невідомо звідки взявся, заграв жалобний марш. Неспішно рушила з місця печальна процесія з людей, які його проводжали. Слідом за молодиком полетіли квіти. Хтось сказав прощальну промову.

Молодий чоловік був так зайнятий втечею, що не помітив біля виходу Толика і з усього розмаху налетів на нього в напівтемряві коридору, мало не збивши того з ніг.

– Хто тут? – злякано спитав хлопець.

– Вибачте, я не хотів вас налякати, – вибачився Толик.

– Та нічого страшного – це ви вибачте мені.

– Ви збираєтеся нагору? – після обміну люб'язностями поцікавився Толик.

– Так. А ви нещодавно звідти? – уважно подивившись на нього, спитав хлопець.

– Звідки ви знаєте? – здивувався проникливості молодика Толик.

– Відразу видно, – знизав плечима хлопець.

– За якими це ознаками?

– Все дуже просто. Зараз я перебуваю... у проміжній формі попередньої переходу з цього в той світ. Вони мене бачать, але почути, коли я з ними розмовляю не можуть...

– А я вас чую...

– Тому я і зрозумів, що ви прийшли звідти. Адже ви чуєте мене, бо можете бачити мою духовну нематеріальну сутність...

– То ви знали, що вони вас не почують, чому ви тоді з ними цілу  годину розмовляли?

– Та тому що, по-перше, вони мені не байдужі, а по-друге... адже вони, за бажання, можуть почути мене...

– Але не хочуть...

– Ні, не те, щоб не хочуть, – пояснив хлопець, – а правильніше сказати, доки не розуміють, як можна мене почути.

– А звідки ви це все знаєте?

– Усі хто стає на Шлях, йдучи звідси, прозрівають.

– А що змусило вас стати на цей шлях?

– Не знаю... само собою якось все сталося. Мабуть, просто прийшов мій час.

– А чому тоді вони так не хочуть вас відпускати?

– Люблять, напевно...

– А з вами чому тоді не йдуть?

– Я ж говорю, час їх ще не настав. Влаштовує поки що їх це життя.

– А вас не влаштовує?

– Не влаштовує, – юнак обернувся, мабуть, перевіряючи – чи нема за ним погоні.

– А що це таке у вас? – здивувався Толик, помітивши, що зі спини у хлопця стирчала блискуча відполірована рукоятка ножа.

– А... це... – зніяковів молодик, – це так... довелося для переконливості імпровізувати...

– Імпровізувати? – не зрозумів Толик.

– Ви розумієте, це щоб мені благополучно піти звідси, довелося так хитрувати. Адже, щоб мене випустили звідси, потрібна вагома причина. Мені здається, це вагома причина, – він виразно кивнув головою собі за спину, – Коли вийду нагору – викину, а поки що тут унизу – хожу з ним. Раптом потягнуть назад, а з цим у мене залізна відмазка.

– Що ж!

– А ви чому не йдете назад? Що вам тут робити, не розумію? Адже ви ж знаєте що ТАМ краще, а чогось сюди приперлися!

– Не знаю… хочу зрозуміти, мабуть, для чого все це створено… – Толик обвів рукою тунель.

– Не валяйте дурня! Ходімо разом. Зараз дорогу мені ТУДИ покажете.

– А ви хіба не знаєте дороги?

– Знав колись, та забув...

– Скільки ж ви тут часу?

– Довго. Нормальний рахунок часу вже втратив.

– А що є ненормальний?

– Є, але це справи не стосується.

– Чому ж ви раніше не пішли?

– Та підеш тут із ними... – сказав, а потім, довірливо схиливши до Толика голову, зізнався:  – Взагалі, чесно сказати, спочатку думав і тут жити можна... Сім'я. Знову ж таки, рідні знайшлися. Та й пішло-поїхало.

– А вам що, тепер уже рідних не шкода кидати? Адже вони он як за вас переживають!

– У тому й справа, якби не вони, хіба я тут просидів стільки часу? А скільки ж я їх умовляв разом піти... Та ні... От і довелося вигадувати дурницю цю... – він з неприязнью покосився за свою спину.

– Ну, і як жити там тепер будете без них?

– Важко, звичайно, але рано чи пізно вони обов'язково до мене прийдуть, -–впевнено сказав молодик.

– Чи прозріють, як і ви?

– Звісно! Усі рано чи пізно туди йдуть.

– Але ж я прийшов, – спробував заперечити Толик.

Молодий чоловік втомлено подивився на нього, мабуть, у нього вже не залишилося ані сил, ані бажання на суперечки і пояснення, і він коротко запитав:

– Ну, то що, ви йдете?

– Ви вибачте, але я поки що не готовий звідси йти, – зізнався Толик.

– Ну, як знаєте... – стомлено погодився молодий чоловік, – тільки поясніть мені, як звідси швидше вийти.

Посилання на повний текст на титульній сторінці ютуб-каналу: victor54k