Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.3

Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.3

-.

– Ну, як знаєте... – стомлено погодився молодий чоловік, – тільки поясніть мені, як звідси швидше вийти.

– Взагалі-то я потрапив сюди по цій широкій трубі, але тільки ви повинні повзти по ній, ніби піднімаючись вгору, вірніше, це я піднімався, а вам треба спускатися вниз.

– Щось я не зрозумів... Вони ж, сходи ці, під стелею знаходяться... Значить, праворуч треба повзти?

– Ні. Хоча спочатку я повз, як ви кажете, а потім щось сталося, я сам не зрозумів як, але труба змінила своє положення у просторі з горизонтального на вертикальне... Це важко пояснити. Якийсь складний процес...

– Тепер я розумію, чому ви не хочете йти зі мною.

– Та ні, я цілком нормальний...

– Гаразд – не ображайтеся… – примирливо посміхнувся хлопець. – Я сам знайду дорогу. Якщо сам колись сюди прийшов, то, значить, і дорогу назад знайду самостійно. Прощавайте.

– До побачення. Удачі вам, – попрощався Толик, дивлячись услід хлопцеві і думаючи: "Якщо він зрозумів, що треба йти, значить, і дорогу знайде сам, але шлях в нього, впевнений, буде не такий, як мій".

З чим була пов'язана така впевненість щодо хлопця, Толик не знав, але повністю був переконаний у своїй правоті.

-.

Тепер тунель став із круглого – прямокутної форми. На його стінах з'явилися товсті запилені дроти з бляшаними бирками, на яких були вибиті якісь номери. Дроти, певно, давали струм у  місто, що знаходилося нагорі. Ці місця були в ще більшому запустінні, аніж усі ті, що Толику доводилося бачити тут раніше. Він дійшов до тупика, що завершився металевими дверима, на яких був намальований білою фарбою череп з наскрізь пронизуючою його блискавкою. Напис під ним зловісно попереджав: "Не влізай – уб'є!"

Проводи тут проходили прямо крізь стіну і ховалися за залізними дверима. З-за дверей чулися незрозумілі, приглушені монотонним гулом трансформаторної будки віддалені голоси.

Толик, дивлячись на череп, який вперився у нього своїми лякаючими порожніми чорними очницями, нерішуче постукав у двері.

Голоси за дверима замовкли. Йому довго не відчиняли. Нарешті почулися неквапливі кроки, клацнув замок, і двері відчинилися.

З-за дверей виглянула голова мужика в помаранчевій шахтарській касці, що тріснула посередині, з працюючим ліхтарем. Обличчя його не можна було роздивитись через яскраве світло, яке лилося просто в очі, Толик розібрав тільки, що у чоловіка була густа сива борода і вуса.

– Тобі чого, хлопче? – запитала голова.

– Та мені… – зам'явся Толік, – до вас треба...

– Ну проходь ... проходь раз потрібно ... – дозволив чоловік і, відчинивши двері, пропустив Толика всередину. За дверима виявився довгий порожній коридор з безліччю інших дверей, освітлений тільки його ліхтарем. Толик так і не роздивився до пуття чоловіка, помітив тільки, що той був невеликого зросту в пошарпаному довгому, ледь не до п'ят, зеленому брезентовому плащі, мав маленьку голову із  волоссям, що вибивалося клаптями з-під каски, та тонку шию.

– То що тобі від мене треба? – поцікавився чоловік.

– Нічого… просто туди пройти… – вказав уперед Толик.

– Куди це туди?

– Вперед... Бо там, – він указав назад, – я вже був.

– А навіщо тобі ТУДИ потрібно?

– Щоб зрозуміти...

– Що зрозуміти?

– Навіщо все це потрібно.

– Так ти шукаєш… – визначив мужик, – Тепер зрозуміло. Давненько вас тут не було.

– А що, хтось і до мене сюди приходив? – здивувався Толик.

– Звичайно, приходили.

– А що це за двері тут? Що за ними? – побачивши, що той  попрямував до одних із дверей, спитав Толик.

– Що-що, – без злості передражнив мужик. – Багато чого, а точніше – все!

– Це як?

– Довго пояснювати. Та й важко... Але ти не засмучуйся – скоро сам усе зрозумієш. До тебе всі, хто сюди приходили, потім розуміли...

– Коли ж я все зрозумію?

– Коли пройдеш до кінця.

– До кінця чого?

– Труби звичайно... цієї труби.

Тут він відчинив одну з дверей, із якої вдарило у Толикові вічі, засліпивши, неймовірно яскраве світло, в якому Толик ледве розрізняв розмиту постать чоловіка.

– Іди прямо і нікуди не звертай, – сказав мужик і зник у сяйві виходу.

За мить двері зачинилися, все знову занурилося в темряву, її розтинав тільки ліхтар на касці, важкість якої Толик відчув на своїй голові відразу після того, як зник мужик.

Толик давно вже перестав дивуватися і тут же пішов уперед, подарований ліхтар освітлював йому шлях.

Ішов довго, поки не дійшов до місця, де труба знову стала круглою, як на початку його шляху. Її просвіт був такий самий вузький, і Толику довелося знову нагинатися, щоб не зачіпати стелі головою. Водостоків тут не було, тому єдиним джерелом освітлення був так до речі подарований йому ліхтар.

Незабаром Толик дістався люка, такого самого, через який він проник у каналізаційну трубу. Недовго думаючи, він підняв важку чавунну кришку над головою і анітрохи не здивувався, коли з-під неї пробилося денне світло. Він відсунув кришку вбік і, підтягнувшись на руках, виліз із труби.

Він опинився на тій самій вулиці, звідки й починав свій шлях трубою. Тільки тепер синьо-білі будинки набули золотаво-червоних відтінків. Сонце хилилося до заходу і, перебуваючи над самими дахами будинків, золотило знизу підсвічені червоним сяйвом хмари. Був теплий літній вечір.

Толик вийшов на якийсь невеликий міст, і тут щось змусило його зупинитися та підняти голову й подивитися на небо. Воно раптом різко почало змінюватися в кольорі, спочатку ставши рожевим, а потім - насичуючись соковитим фіолетовим відтінком. Серце в Толика від чогось мимоволі стиснулося в грудях, і він відчув незрозумілий страх. Тільки все небо налилося фіолетом, як по ньому полетіли яскраво-білі, ніби зіткані з хмар, друковані літери з дуже чіткими гострими кутами:

ХАЙ ЖИВЕ ТОЛИК!

А слідом за літерами – насичений  ріжучими очі фарбами якийсь ніколи небачений ніким до цього моменту – різнобарвний прапор на півнеба.

Зрештою все зникло, а згодом  повторилося, ще і з такою ж силою і шаленою енергією, що знову змусило Толика здригнутися всім тілом і відчути незрозуміле хвилювання, змішане з неприродним якимось приємно-хтивим страхом.

Йому здалося, що небо на кілька хвилин перетворилося на гігантський кіноекран, на якому показували патріотичний ролик про долю Толика та його Батьківщини. І найприємніше в цьому було для Анатолія те, що за сценарієм цього ролика його доля і доля його Батьківщини були єдині, та непросто єдині – і це було по-справжньому цінно для нього – але і нерозривні настільки, що виходячи з побаченого, він зробив висновок: що і Батьківщини цієї без нього не було б зовсім на світі.

Приголомшений побаченим, Толик спустився з мосту і побрів вулицею вздовж будинків. Назустріч йому виїхав і проїхав повз немислимої форми, схожий на старовинний, автомобіль якогось неприродно-яскравого люмінесцентного кольору. Толику здалося, що його гладко відполірована поверхня є якимось невідомим нікому знов до цього моменту автономним джерелом вічної енергії, яку він щедро, не шкодуючи, всім роздаровував, випромінюючи її всією своєю фарбою, що світиться неземним світлом.

За кермом сидів юнак у стильній бежевій кепці. Обличчя його здалося Толикові знайомим. Йому здалося навіть потім, коли цей чудовий автомобіль зник за поворотом, що за кермом він бачив самого себе, тільки перебільшено красивого, якогось прикрашеного, насправді в житті він виглядав не так розкішно, як той його двійник за кермом того шикарного автомобіля.

"Можливо, мені все це тільки сниться?" – ущипнув себе Толик.

-.

За квартал він вийшов до школи, в якій колись навчався, але чомусь вона знаходилася зовсім не на тій вулиці, на якій була раніше. Майже біля даху будівлі, висунувшись з вікон, стояли на підвіконнях діти, в руках вони тримали великі шматки картону більше метра завдовжки. На картонках було щось написано, але, що саме, не можна було розібрати через велику відстань до них. Один із підлітків, закріпивши свій шматок картону мотузкою, намотав її собі на  шиї, раптом, ухопившись обома руками за картонку, повис на ній у повітрі. І тут Толик  побачив, що все небо над його головою усіяне дітьми, що ширяють над землею. У кожного на спині був свій шматок картону, вони трималися за руки, підтримуючи один одного, витягнувшись у кілька рядів і утворюючи своїми тілами якусь подобу трикутника з усіченою верхівкою, основа якого впиралася в стіну школи.

Від кожної картонки до школи тяглася майже невидима тонка мотузка, що не давала трикутнику, що утворився з дитячих тіл, відлетіти вгору.

Толик почав вдивлятися в обличчя дітей, що ширяли над ним, всі вони виглядали неживими і не виявляли ніяких почуттів, крім байдужості до того, що відбувається. Дивлячись на них, складалося враження, що вони виконують звичну виконувану сотні разів і вже набридлу роботу.

Деякі діти летіли, заплющивши очі – може, дрімали, а, може, мріяли про щось своє.

Незважаючи на те, що всі вони були живі і здорові, мотузки, туго намотані на їхніх шиях, переконливо говорили, що заочно вони вже мертві, малюючи в уяві Толика невтішні картини їхньої швидкої загибелі. Хлопчик, якого Толик бачив спочатку, вже встиг протиснутися зі своєю картонкою між іншими дітьми, і, знайшовши своє місце в нижньому ряду дитячих тіл, набув загального відчуженого вигляду, щоб ширяти з усіма над землею.

Толику стало шкода цих напівзадушених дітей і чомусь він особливо пожалів цього новоприбулого, що тільки-но повис у небі. Їм опанувало непоборне бажання звільнити їх. Толик, підкоряючись поклику  серця, недовго думаючи, поспішив до входу школи.

Біля входу, як завжди, чергувала незмінна стара вахтерка, яка ніколи нікого без крайньої потреби не впускала і не випускала. Раніше, в дитинстві, Толик дуже боявся цієї маленької невиправдано злісної жінки, але зараз, коли він став дорослим і сильним, вона вже не справляла на нього такого сильного враження. Помітивши, що хтось має намір проникнути на довірений їй об'єкт, жінка поспішила закрити вхідні двері, вставивши між ручок першу річ, що потрапила під руку – віник.