Денис Боженок: Труба або ніцшианські мотиви, маленька повість, ч.7
Через мить темрява, як за помахом чарівної палички, розвіялася, і Толик знову опинився за брудним столом у задушливій підземній обителі Доглядача.
– Рідний ви мій!.. Спасителе! – кинувся обійматися Толик, побачивши добре знайоме до болю в серці обличчя Доглядача. – А, я повірите, вже з життям встиг попрощатися! Як вчасно ви встигли!
– Та не встигав я... – соромлячись і ховаючи очі, зізнався Доглядач.
– Як! Та ви мене від смерті щойно врятували!.. Ви не уявляєте, тут таке зі мною було, не повірите, якщо розповім! Мені було б погано, якби ви не повернулися!
– Та не уходив я нікуди!.. – похмуро відповів Доглядач.
– Як, вас же не було?
– Та був...
– Не може бути! – жахнувся здогадці Толик.
– Так воно і є, синку!
– О, запара!! Просто доктор Джекіл і містер Хайд якийсь!
– Тихіше, не лайся...
– Так, ні я вже в нормі. Але як же так сталося?
– Я на початку, вибач, посоромився тобі правду сказати...
– І як вам живеться ТАК?
– Та так і живеться – то так, то сяк...
– Ось чому в містах таке свавілля!
– Ну не таке вже...
– Та повна ж ТРУБА!
– Не лайся.
– Значить, коли ви в тілі – все у нас добре, а як тільки він з'являється, все – пиши пропало! Руйнує все поспіль! Санітар х...в!
– Так, точно... Угамувати його неможливо! Останнім часом зовсім безконтрольним став – звірюга товсторожа! Свиня, вона свиня і є!
– Тепер зрозуміло, коли війни та муть всяка, тоді він, а коли тиша та гладь, тоді ви...
– Так і є...
– А... вилікуватися якось ви від нього не пробували?
– Та це ж не хвороба...
– А що тоді?
– Це як у фізиці. Щось на кшталт двох різнорядних полюсів. І я, і він маємо однакове право на існування.
– Зрозуміло... інь і янь, китайці про це ще в давнину знали.
– Ну, скажімо, у китайців теж не все так гладко, не дивлячись на їх знання в аспектах устрою світобудови. Назвемо їх швидше реалістами...
– Я ніяк не зрозумію, де і ким у цьому ланцюжку допущено прокол?.. Хоча, мені здається...
Доглядач пожурився і поспіхом, перебивши Толика, сказав:
– Малий ти ще думати про такі складні речі!
– Та як же не думати! Справа неабияка! Тут загальносвітова катастрофа назріває! Потрібно ж діяти! Чуєте? Це ваш борг!
– Ось був би на моєму місці, я подивився б тоді на тебе! Розумник знайшовся! Вчитиме мене ще!
– Вибачте... Просто як подумав про можливі наслідки!
– А я про це не думаю? Я не думаю?! Ех, шмаркачу! Тільки прийшов і одразу вже вчити! І КОГО!
– Не ображайтеся.
– Та ображайся, не ображайся, а робити щось і справді треба. – Доглядач на якийсь час задумався.
– Скоро я віддам тобі свою сакральну владу... – видав він після роздумів.
– Як це? – не зрозумів Толик.
– Будеш замість мене! Ти молодий! Може, тобі вдасться з ним упоратися?
– А як же ви?
– За мене можеш не турбуватися. Мені вже давно час на спокій...
– Ви що! Ви що… вмирати зібралися! Викиньте ці дурні думки з голови. Просто ви втомилися – це з усіма буває, навіть із Доглядачами, відпочинете, і все само собою утрясеться. А я вам допомагатиму.
– Я не можу вмерти. Просто перейду у простішу форму існування. Моя місія підходить до свого логічного завершення. Але про це згодом. У мене тут ще залишилися деякі справи, які мені потрібно довести до кінця... До зустрічі…
-.
Частина друга
-.
Так казав мені одного разу диявол:
"Навіть у Бога є своє пекло –
це любов його до людей. "
© Фрідріх Нітше
-.
– Привіт!
– І ти тут! Привіт!
– Ну, як тобі тут?
– Знаєш, я чекав більшого!
– Шкодуєш, що пішов тоді?
– Шкодую...
– Пишеш своїм?
– Пишу.
– Коли збираються до тебе?
– Куди? Сюди? У дурдом?
– Не в дурдом. Взагалі.
– Та в мене тут уже є...
– Як так? На два фронти працюєш?
– Та ні! Розумієш, ці нові точні копії тих моїх!
– Так у тебе вони і тут, і там?
– Ага.
– Нічого собі!
– Ось такі справи.
– А чому тут?
– Відпочиваю.
– А, ніж витяг.
– Так, але не викинув.
– Думаєш знову?!
– Пробував уже... Чого, ти думаєш, мене тут за гарні очі тримають?
– Ну ти шаман!
– А що робити, якщо ніде людині спокою немає!
– Мені здається, тобі треба у друге місто.
– А де це? Під каналізацією.
– А я, дурень, сюди приперся!
– Ні, ти там жити не зможеш. Ти там тільки виправити своє життя можеш.
– Як це?
– Довго пояснювати. Якщо дістанешся туди, то все зрозумієш.
– А ти – коли там був – чого собі не підправив? Чого тут сидиш?
– Я чекаю...
– Чого?
– Так треба. Я обраний, і чекаю свого часу.
– Обраний?..
У палату увійшов, перервавши їхню розмову, санітар.
– Толик тебе професор викликає, – сказав він.
Вони пройшли довгим похмурим коридором і зупинилися біля відчиненого кабінету професора. Санітар шанобливо постукав у двері і пропустив Толика до кабінету.
– Присядьте, – вказав на стілець маленький бадьоренький професор. – Як поживаєте?
– Добре.
– Це добре, що добре, – схвально кивнув професор, дістаючи з ящика столу пошарпану картонну папку з паперами. Розклавши її на столі, він сказав:
– Почнемо працювати. І так... Авто є у вас?
– Так.
– Страхи не долають вас, голубчику, коли за кермо сідаєте? Чи немає нав'язливих ідей щодо можливих, але не існуючих поломок автомобіля?
– Ні.
– А ось, наприклад, ідеї про самогубство вас відвідують?
– Ні.
– А як у вас у чоловічому плані?
– Все нормально. У мене, знаєте, професоре, інша проблема...
– Я вас слухаю.
– Справа в тому, що іноді йду я по вулиці, і таке раптом погане відчуття з'являється, наче, вибачте, остопудився, або ніби мені плюнув хтось нишком на спину...
– Дуже цікаво! Ось про це, будь ласка, розкажіть детальніше! Це справді цікаво!
– Я знаю, професоре...
Професор тим часом підвівся зі свого крісла і, вправно стрибнувши на письмовий стіл, став старанно відбивати на ньому чечітку. Толик спокійно дивився на професора, що збожеволів.
-.
– А я вже не професор! – зістрибнувши зі столу, зізнався лже-професор. Потім він сів у своє крісло і набув колишнього суворого вигляду.
– Я ж обіцяв тобі, що повернуся. Ти знаєш, я хотів тобі сказати, що минулого разу я тебе обдурив...
– Коли саме?
– Коли говорив про те, що хочу, щоб ти став таким, як я. Я взагалі тимчасове явище. Всі ці його слова про те, що життя – це боротьба протилежностей, нісенітниця! Нісенітниця, придумана їм для відведення очей. Якби він усе робив, як того вимагає закон загальної гармонії – ніхто його не чіпав би. Та й мене взагалі не було б. Але він уперся, як осел, із цією своєю любов'ю до цих своїх творінь! – лже–професор гидливо взявшись кінчиками пальців за засалену папку, що лежала на столі, кинув її на підлогу. – Тут стільки непотребу! Для чого? Я хочу, щоб ти побудував щось легше й вільніше від цих набридлих умовностей. Скоро ти станеш на його місце. Він до останнього моменту відтягував цей момент істини. І якби не я, він ніколи не пішов би звідси добровільно. Ти тільки подивися на мене, та й на себе теж - це він називає вінцем свого творіння! Ти вважаєш, що це гідно існувати? Мені все це й у страшному сні не наснилося б! Він просто блаженний. Носиться зі своїми творіннями! Та не творіннями, а правильніше сказати - творами! Він же навіть щасливими їх не в змозі зробити, і себе, і вас мучить... І мене... Бачив спочатку, що не те щось вийшло. Так візьми цих, прибери та зроби інших, покращених! Ні, каже, шкода мені їх... Рука на них не підніметься. А те, що вони щодня самі дохнуть, як мухи, це для нього нічого? Нехай, каже, хоч і коротке і важке в них життя, але мені їх шкода – нехай живуть, скільки зможуть, я люблю їх такими, якими вони є. Він нагадує мені жалісливих батьків, які доглядають дитину, яка страждає на ідіотію від народження, тільки в нього їх кілька мільярдів, і він не може дати їм належного догляду, а вбити їх йому шкода!
– Ви мене переконали. Але я розумію його. Я теж не можу зруйнувати того, що їм збудовано, тому що в цьому світі залишаються мої рідні, друзі, все близьке моєму серцю.
– Та ти зрозумій, ставши на його місце, ти можеш за бажання зробити все набагато краще, так, як завжди хотів, щоб було, але ніколи до цього не виходило. Твоє завдання - стати не доглядачем, який зберігає старі безнадійно застарілі традиції, а Творцем нового світу! Не на словах, а на ділі!
– Я хочу поговорити з ним.
– Не наговорився ще?
…
– Що він тобі тут ще наговорив?
– Ви знаєте, що...
– Чого ти хочеш?
– Запитати.
– Запитуй.
– Чому ви не зробите світ кращим?
– Я працюю над його удосконаленням! Латаю за ним дірки, які він прожирає!
– Але ж ви розумієте, що потрібно не латати дірки, а міняти все докорінно! Адже ви – Творець! Чому ви не хочете створювати нового?
– Пам'ятаєш, ти питав мене колись про те, як я починав, прийшовши в Трубу! Так ось, із моїм попередником у мене була така сама історія, як і в нас зараз із тобою. Спочатку я, як і ти, був сповнений ілюзій щодо перебудови світу. Але не забувай, що всі ми творіння цього ж світу... Все, що мені вдалося - так це зберегти і трохи вдосконалити те, що було дорого мені в минулому і створено до мене. Щоб побудувати зовсім нове – потрібно спочатку забути минуле. Я не зміг себе перебороти і залишився на тому ж місці, звідки і починав свій шлях колись...
– І що, зовсім нічого не можна зробити?
– Я не зміг… Ось тепер ти прийшов мені на зміну… Пробуй!
Толик сидів за столом у професорському кріслі, а перед ним на стільці сидів теж він, вірніше, його тілесна оболонка, в якій тепер знаходився професор, що тепер уже не знав, що він професор, а знав, що він пацієнт Толик.
"Недобре! Треба по справедливості", – вирішив Толик і, дбайливо повернувши тіло – професору, а своє тіло – Толику-психу, розчинився в світі, що належив тепер йому.
КІНЕЦЬ
Вересень – жовтень 2003 року
Комментариев нет:
Отправить комментарий