Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.23

Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.23,

РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад – Веле Штилвелд

Олівер Роберт Мерф болісно чухався… Свербіло все, починаючи від триденної щетини… Причому, все те, що свербіло, якось і не співвідносилося з Олівером Робертом Мерфом… Він відчував себе якоюсь безмежною розхристаністю, величина якої усією сутністю наскрізь просякла цим досить босяцьким відчуттям і складалася у щось подібне з менших і найменших в собі босякі, аж одночасно до  найдрібніших складових!

Всією Повнотою Всього цього безупинного в собі тирим-бирима був саме і тільки він: Олівер Роберт Мерф – хоч і Не-Олівер, і Не-Роберт, і Не-Мерф ... А десь таке собі на загал, десь щось біля того ж самого... А те, що свербіло, усвідомлювалося, як дещо, вручене йому в тимчасове користування, з метою… 

«Щоб чухати оту чухотінь, чи що там іще з тим споріднене?» – і Олівер Роберт Мерф – він же і Не-Олівер Не-Роберт Не-Мерф почухався без жодного потоку свідомості… Бо не було ніякої поступальної послідовності думки – міріади усіх думок були одночасно… А тому абсолютно все в єдину мить було вже осмислено… Хоча, вибірково, до Думки, що сподобалася, можна було і прив'язатися: 

«Тупувате заняття… чухатися отак… Краще б помити та поголити б цей «секонд хенд» треба – він оглянув Північну полярну шапку, Південну полярну шапку: «Льод… водно-вуглекислий», – глянув на Сіртіс Мажор: «Ото ще один "фейс"!.. А ця - так-а... ніжна  чудасія… Ота «мірикла» в рисах "метелика"... Ще мабудь іє вінценосна особа! З усмішкою таємницею на вустах... на шкалт  Моноїдної Лізи з карнизу... Ех, марсіано, моя марсіано,в яких світах ти нині карму тягнеш сумну? Який же де Вінчі на рисах твоєї краси споконвічної?» 

Він кинув погляд ближче до екватора - Великий Марсіанський Каньйон Марінер: «Вода! Ого, да там хіба що не Міссісіпі?!

В силу глибини Каньйону, що сягала більше шести кілометрів – атмосферний тиск у самій низині досягав достатнього значення для підтримання води в рідкому стані. У Мерфа, ледь тремтіло бажання впасти у неї з хлюпотом справжньої колобані:

 «Фр-р-р-р... б-бль… б-бль… у-уп… фр-р-р… у-уп… буль буль» – заструмили бульбашкові гірлянди і забулькали від подиву, по звідусіль забулькали мінералізовані пухирці: «Уф-ф, який це справжній відтяг!..» – впало в кайф те, що злегка вибивши потік з берегів, піднялась каламуть прямо зі дна і, колихнувшись колами по воді, щось своє прошепотіло, судячи з усього, самому Оліверу Роберту Мерфу… точніше – якійсь його Похідній… 

Обтікаючий кайф потоку прополіскував і тулуб, і свідомість, і емоції з відчуттями: «Кайф!…» – кайфувалося, миттєво знаходить себе в собі, Інтегралом від Похідної від Олівера Роберта Мерфа: «Вода – найперший співтовариш собаці – другові його, дереву – колискці його…» – він виринув до поверхні, нарешті ковтнув розрядженного, але все ж таки повітря, і відкинувшись назад, зробив пару помахів руками - в розмоклому одязі щось не пливлось - ковтнув ще й ще й, знову пірнувши, глибоко видихнув: «Б-бль… Б-бль-оу-упп… фр -р-р…» – обтікаючий кайф потоку прополіскував тулуб, мізки, емоції: «Ще обрити б рило тверезому пасинку Всесвіту і Aquafre-е-еsh'ем по зубах!» - обкайфовавшись, Олівер Роберт Мерф, а при цьому схоже таки - він, ковзнув поглядом по берегах, примітив неподалік скелястий виступ, перемістив себе думкою туди, влаштувався, дістав з непромокаємого портсигара сигарету і, клацнувши влагонепрониклою за жигалкою, смачно прикурив. .. І вода, і і прилегла до неї місцина спровіщали про гарну погоду! 

Припікає… Пляжний сезон! «Багами!.. Канари!..» А ви на Марінерах були?!»

У щільнішій атмосфері дна каньйону, хоч і важко, але й дихалось і курилося. Безмірний, безумовно невизначений, і все-таки сущий екзистенційно, Олівер Роберт Мерф, яким він знаходив себе в силу фокусування «прожектора» своєї свідомості на собі, захоплено обтікав, обсихаючи на м'якому, ледь прохолодному вітерці, під злегка припікаючимсонцес, насолоджуючись граціозністю спадаючих зі скель потоків води, врівноваженістю стремнини і нічим не мотивованим самозадоволенням. Навіть самодостатністю якоюсь: «Ось де у них раки зимують... Тут же й спаровуються. Звучно так… Далеко чути! Не вимерли, мабуть… Бо напрочуд рухливі у їх буремному вияві», – мислити звичною манерою Оліверу Роберту Мерфу було, що ні кажи, було миліше, ніж бездумно мати абсолютну продуманість, однак і в новій іпостасі «Всея Усього» було смішно: «Тут якось не конає оте: зібрався-розібрався – конструктор якийсь "Зроби себе і  свою навколишність сам"! 

Втомився від психоделиків – Олівер Роберт Мерф! Втомився від себе Олівер Роберт Мерф –   складно визначити, чим стаєш… Членом якимось… Чогось Усього… Але безумовно «Відповідно до проявленого незвичного»… І на хрін той стіл реєстрацій актів громадянського стану, хай і на марсіанський манер! І правий, мабуть, той косміт, що безмовно про це теревенів... Та чи не без його чуйності вчулася в мені оця мрія повного ідіота!