Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.9

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.9

РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад - Веле Штилвелд

Дощ розтанув і вщух. Зважена аерозоль асимілювалася в посушливому повітрі настільки миттєво і начисто, що Олівер Роберт Мерф навіть відчув легкий дзвін від раптової прозорості простору... І заіскрилося сліпуче-скупе марсіанське сонце на вологих площинах. Сидонія потішила, обнадіяла яскравістю і дивною, аж до «ніх собі маєш», комунікабельністю… 

Недомовленість перерваного синематографа розлягалася незримо навколо, наче то було щось невимовне, але влучно виражене емоційно. Легкий вітерець двоокису вуглецю художньо заклубив незайманий вологою червонуватий, без ознак органіки, пил, зганяючи його в русло давно пересохлої, але колись багатоводною «матіньки»-річки. Сидонія «тріумфувала»... 

Сонце, давно перевалило за полудень, і дійшло до умовної позначки у five'o'clock, відскакуючи променями від пірамідальних форм монументальної мудрості, що так пригнічували убогий людський інтелект тією підступною незбагненністю, яка і провокувала ривок людського розуму до знань...

Десь на межі сприйняття сяяли підзачепленими хмари ікла вершин в камуфляжних плямах льоду, які переходили на самій лінії горизонту у гірські ланцюги, гіпнотично провокуючи палке уяву ландшафтної витонченістю, що виточує свої візирунки, плавно перетікаючи з фіолетового у рожеве мерехтіння. Зеніт млосно мовчав, доводячи процес сприйняття реальності до повного гальма… Рух Світу встав…

Від несподіваної прострації Олівер Роберт Мерф гикнув: «Я не той Магомет! Якщо гора не йде до Магомета, то й Магомет не піде до гори! Я не той Магомет... Мені і тут - що з Нею, що без Неї. Навіщо такі запеклі спроби щось вправити в непризначені для того рамки? Чекати… Біля моря погоди… 

Так, погоди на Марсі стоять дивовижні – оті марсіанські погоди! Та море пересохло… А Вона і в правду, як справний каталізатор псі-патології… Пролунала в розумі, Кадуцеєм мозок викрутила – як півкулями не хлюпай, та куди так там подінешся від таких палких обійм!»

Ледве вловимий, схожий на саундтрек до еротичної сцени, палкоемоційний звук відволік його від себе: Що це за звуки такі? Шлюбний сезон, чи що? Цікаво, хто? Хоч одна сутність тут подасть ознаки присутності? – але жодний вичкур ознак присутності не подав… 

Хто ж так імпульсивно спарюється? Розвелитут бедлам! Не відповідний до розуму? Чи вони вщент вимерли? А може й не вимерли… Сусдрупли ті, мабуть, досі паскудять загальний інтер'єр простору – астероїди довбають… Хоча, хто їх бачив? Невроз якийсь, а не Близький Космос! От і не дихаю навіть – нічим. Хочу, та щось не виходить… Та ще ця дірка у свідомості – якась елінська апорія… Туди дуй – звідти муй… Еолова арфа, а не свідомість… Протяг! Ледве зазакляк - вжи-ік! – переляк… і все це кохання... 

А без самогоріння – все це до одного місця дверцята з усіма конвульсіями нездісннними... Ось чому на Марсі немає дверей! А на який хрін тут вони? А протяг, він від хитромудрих асоціацій, від фантазій на задану тему… Ех, так занудьгувати за 70 мільйонами кілометрів, на рідній планеті, де ти вже сам собі чуйний і добрий лікар-психіатр. Може й сльозу пустив би – та занудьгував… Уся душа наскрізь болить… А я тут яблуні на Марсі виглядаю, якусь дірку у свідомості латаю – про це я і до чого веду… Стоп! Проблема! Я веду тільки про істоту!»

Роздумуючи над обраним, Олівер Роберт Мерф не відчув переходу на химерну і не по-земному організовану форму мислення з радикальною своєрідністю асоціацій і несподіванною кінцевою констатацією. Непристосованість черепної коробки до засвоєння нових категорій, що раптом народилася у душі, вказувала на неспроможність ні середньої, ні вищої шкіл, ні дружніх компаній з западенським портвейном, ні коханих дівчаток-недоліків до розвитку в Олівері Роберті Мерфі, що опановував тут і зараз новітній ментального досвіду, до якого тягнувся з малечку кілька десятків років, з чим високоінтелектуально тинявся по поверхні рідної планети, безуспішно підставляючись під приціл «променя світла в темному царстві»… 

Олівер Роберт Мерф, як сполучна сама з собою судина, культивував перетікання у собі продуктів роботи мозку по дуже хитромудрим і дивовижним каналам потоку свідомості, тріпаючи мізками, як верблюд перед верблюжою колючкою... 

До того ж він почав усвідомлювати градацію людства на психотиків і анальних особистостей, ніяк в тому самого себе не відстежуючи... Параноя з ним зблизилася настільки, що схиляла до збочених форм: 

Та чи виявляє він оті анальні якості? Аналізуючи себе на марсіанський манер, Олівер Роберт Мерф ще відчував слабкість, але проводити самоаналіз по-земному тут було якось нетактовно: «Ні психотики, ні особистості витримані анально, зважаючи на все, прерогативи в подібному каналізуванні не присутні», - Who is absent? They are missing підсумував він і стрепенувся: «Шоу «Де краби зимують», при висохлих морях, це щось на кшталт Пісні Першого Кохання замість аборту…