Олег Мартинов:ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.19
РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,
Переклад – Веле Штилвелд
Спочатку було відчуття провалу – резерв тертя вичерпався і Вона вислизнула з-під ніг.Повільно,ліниво розгойдуючись,попливла убік – Прокляття,що лежить на ній,було вічним,як був вічним і її замкнутий еліпс:«Поїхали!»
Його тормашки судомно шукали орієнтир:вгору – убік – вниз – убік…Обертони-профундо-і сто чортів на додачу!
Він поляризувався і кинув тривожний погляд назад:
– Ау-у-га!
Але тільки істеричний регіт свістів на відлунні:
– Та ти тільки поглянь на себе!
Але дивитися,взагалі-то,було не нащо,хоч він і вдивлявся так,що димилися мозкові інтерфейси,та нічого не відбувалося ...
А десь там йшов дощ… І так і не закінчивши свій нескінченний танець,Хтось збудував найвитонченішу гримасу,бо славний він був цей хлопець,Хтось… Але йшов дощ і,перебираючи його струни,він ніяк не міг збагнути:«Звідки такий лютий дисонанс? Втім,хто налаштовував той дощ?
– Звиняйте, але ніякого індивідуалізму ми в цьому не визнаємо! Ось горщик пустий – він предмет простий! То класик сказав?
– Начебто,– я не був впевнений і,валяючи дурня,ковзав поглядом по довкіллю.
Зіґгі накручував радіани очима,ще не вникнувши в свою провину,про яку класик сказав:«Але якщо кожен візьме провину на себе,то на всіх не вистачить провини!» Гуру кинув у мене сигарету:
– Сарданапал – підступний азіат? Теж класик сказав?
– Так!
– З Нею чи без з Неї! Так?
– З ним чи на ньому,– несміливо поправив Зіґгі.Гуру зніяковів:
– Так,та це не важливо! Головне,що ніякого індивідуалізму,– він пронизав сигаретою височінь,– бо цього ми не потерпимо!
І вже усі присутні усім своїм виглядом висловлювали крайню нетерпимість до індивідуалізму.Але Гуру нервувався і темнів.Темнів і курив.Курив і цитував назовні:
– Високо в горах,де гірські орли нападають на рейсові автобуси,мешкав один Старий.Він виписував газету "Правда",тихо ненавидів програму "Погляд" і говорив на сімдесяти семи мовах та діалектах народів гір,що проте у тій місцині траплялось нерідко,одначе!
Згідно з героїчним епосом народів гір,«коли пророк Каннілінг вибирався,нарешті,з чайхана,він не ловив шайтан-арба,тому що грошей у його кишенях уже не було».Старий це інтерпретував так:«Грошей у його пророківських кишенях ніколи не було,але зазвичай,коли він вибирався з чайхани,то грошей у його кишенях,зрозуміло,взагалі не було!» Це наводило Старого на деякі роздуми… Про Пророка,його кишені,товарно-грошові відносини епохи програми «Погляд»,про самого себе,свій вік,спадковість і схильність до… Треба розібратися,бо тих схильностей у Старого було чимало…
То ж головне – схильності! Бо той Старий багато до чого був схильний! Відверто кажучи,за межами свого гливкого мозку Старий не бував,та й,що приховувати,останнім часом він і в межах мозку бував не часто і без особливого задоволення,але ця окрема вишукана,ця єдино вивірена і ця в край відточена схильність була для Старого піттою,яку можна було наповнювати через край, хоча Старий вже давно забув до чого робити,коли йому вже вистачало і самої пісної пітти,немов опрісноку ...Володіючи,немов шашкою наголо,цієї схильністью ніколи не наповнювати пітту аби якимось смоколиком,Старий мав такий шляхетний вигляд,що не гріх було й голову оголити:
Який Манер! Яке Мистецтво Володіння! Яка Витонченість! А головне – Ритм! Такий вибуховий і виснажливий,що подібний до стихійної кантати камерного біг-бенду двадцяти двох там-тамів і однієї волинки! Він манерно жонглював тим витвором цим усного передчуття,від якого у всіляких спостерігачів аж слюни текли…
Да-а...бувало колись,коли Пророк Каннілінг ступав по берегу Річки поєднанних Трьох Берегів,і руки його були порожні,то ноги його залишали сліди...Звичайно,Писання – справа свята:коли співають солов'ї – риби мовчать! Це у риб за Правило! Але Старий знемагав:«Справа в Семи Святих Парадоксах!» Не давало йому спокою його,старече сумління,сповнене невідповідністю Моральному Кодексу Каннілінгіста:«Коли Пророк Каннілінг казав – за усі обставини Річка Трьох Берегів має продовжувати текти!»
Як не можна було двічі увійти в ту саму річку – так само можна було вийти двічі на той самий берег… Тому Старий і не тинявся по тих берегах,бо ж сказано – він жив високо в горах…
Де тільки гірські орли продовжували нападати на рейсові автобуси з послідовниками прописів Пророка Каннілінга,що б тіі собі не шукали зайвого берега.Бо як казав мудрий високогірний старий:– Не наївшись,не насерешся…
-.
Свіжість пориву волого-прохолодного північного вітру окотила Олівера Роберта Мерфа від чого йо пересмикнув плечима - легка зябь взяла.Відкотила задушливість і увійшла ясність у свідомість:Сидонія… Все та ж Сидонія – Колоси і якесь незрозуміле важке відчуття Батьківщини… «Оце – життя!» – з усмішкою подумав Олівер Роберт Мерф:"Як не вп'єшся в пабі,так в якусь "засідку втрапиш"...І все буде якось буденно – навіть Марс,і той вже не в тих...Ну,а в яких?" - вислизало із памяті...Він,раптом,почав нервово посміюватися,але,об'єктивність ситуації посміхнулася йому в обличчя:"Евона,як лібідо людинонці дошкуляє!"
Комментариев нет:
Отправить комментарий