Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.16

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.16

РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад - Веле Штилвелд

– Олівер Роберт Мерф марив… Давалося взнаки тривале кисневе голодування. Оте споконвічне на Марсі пресловуте апноє… Легкий лагідний вітерець жаркого марсіанського півдня тріпав його волосся та підлогу одягу. Сидонія сприймала його, як кумедний атрибут, він же її сприймати вже стомився ... Але вона зчитувала його, як невигадливий ієрогліф з "флоппа" і розцінювала диспозицію інакше - вона підносила йому ще один Ключ і...

Олівер Роберт Мерф прийшов до тями… 

Далекий виразний перекат низьких звукових частот у високі і назад хвилями накочував на нього з наростаючою інтенсивністю… Вельми нагадувало певну манеру терменвоксу, який колись залишив у душі Олівера Роберта Мерфа відбиток прямої паралелі… І він знайшов у собі сили сфокусувати зір.

Величезний, чудової роботи, найчистішого фіолетового кришталю, Череп здіймався в просторі в десятці ярдів від нього і футах за десять від поверхні. Він і витікав прошитий вогнем мелодійність, що привела Олівера Роберта Мерфа до тями. Втомлений чомусь дивуватися, Олівер Роберт Мерф миттєво відчув у собі наростаючі бадьорість тіла і окриленість духу, як найточніше попадання в Анахату тієї гармонійності співу Чуда і, інтуїтивно відчуваючи гіпнотизуючий ритм музики, широко розкинувши руки в наче в традиційному ритуальному танеці поєднання зі всесвітом на кшталт індіанських шаманів… Його свідомість перетворилася на Carte Blanche. Він уникав дурості «Бути єдино «Я»… Він входив у транс, втанцьовуваючись у стан «Аз' єсь То»… Всесвіт охоплювали його руки, а кожен па був то «Днем», то «Ніччю» Брами…

Розчиняючись, звуки починали втрачати індивідуальний сенс, поступаючись Єдиному Звуку загальної Світобудови… Не стало ні пам'яті, ні сприйняття – тільки «Аз' єсь То»! І Двері відчинилися…

ДОМІНАНТУ «26»

Аполлоній Апполікармієвич літав у яскраво-жовтогарячій аурі Іншого Світу… Чудовий, мелодійністю своєю, перекат низьких звукових частот у високі обертони і назад пронизував усе його єство, змучене давньою боротьбою… Істота… що до солодкості отупляла, пронизувала його тіло… І душа його рвалась на  контрасті... Якимось, невідомим йому раніше, дивним поривом... або натхненням... І політ цей, у яскраво-оранжевому мелосі, розчиняв Аполлонія Апполікармієвича на дрібні складові, на які тільки й поділені горішні світи, та він, на превеликий подив., не обтяжувався ніскілечки не обтяжнювався цим: 

«Катіони-аніони… Так от Ти яке – Щастя!» – беззлобно-нав'язливо крутилося в голові Аполлонія Апполікармієвича за всіма стрілками Рози Вітрів… Не схильний до поезії за своєю природою, він раптом почав наспівувати, проголошуючи миттєво оте дивне римування, і не зважаючи на  відсутность слуху та хоч якогось знання сольфеджіо, що мало супроводжувати його пісню, яка рвалася і розривалася на шматки - міріади дрібних «душ – аполлоніїв апполікармієвичів», щоб комплексним континуумом піднести Миру Вінець Творіння – Людини на ім'я Аполлоній Апполікармієвич…

Ось де він ширяв, насичуючись своєю Первозданою Радістю Буття! Він, окриляючись, співав... Він уперше, як здавалося, знаходив Істинного Себе і, нарешті, зірвавшись, перейшов на йодль, охопивши ним абрис своєї Пісні, в яку увібрав весь той яскраво-оранжевий Світ, наперекір усім зустрічним, та й попутним вітрам, що зміщував його по азимуту:

Коли розквітнуть Троянди Вітрів,

Коли заспіває свою пісню сопілка,

Безбарвні сутінки скрасять аларом Ельфи квітів,

Засвітять два вогні: камелію та сарсапарель.

Ти прокинешся від дзвону зірки, що впала,

Ти запитаєш мене про ціни на сталість,

Я бубу поруч і станупалити багаття

В ім'я твоє я грітиму вистилий простір...

І крізь фіриди скляного льоду

Ти уважно глянеш в вікно -

Туди, де у відкритому атласі неба

Парит Птиця Его…

Я – Ностальгія Всесвітнього Кохання…

Дозволь і мені погрітися біля цього вогнища,

Я знову ловлю аромат дивовижних фарб Зорі,

Але, Мій Боже, так звісно пахнуть Троянди Вітрів

Крізь фіриди скляного льоду,

Камінь, метал та скло.

І безумовно, в розкритому атласі неба,

Парит Птиця Его…

І Світ тріснув по дотичнішій… І аномалії вийшли з берегів… Задребезжало раптом Чудо Вселенського Мелоса, різко дисонуючими голками дивних раритетних заколок у мозку Аполлонія Апполікармієвича перекатами низьких звукових тонів у високі й назад до профундо… 

Наче прокручений м'ясорубкою отой дивний фарш катапультою викинуло зі ще не встигшого обдарувати собою Щастя на гострі піки в'язкого холодного сутінку Омута Миру, протрусивши своєю пекельною силою всі навколишні світи так, що перекосило їх на всі 23 з надлишком градуси ... «На 23 з надлишком градуси!» – тільки й сфотографував Аполлоній Апполікармієвич: «Все!.. 23 градуси!.. Все…»

Аполлоній Апполікармієвич, що не встиг згрупуватися, заблимав гальмами в біло-холодних відблисках, що стрімко промайнули повз крижані вогні, і, як був, досить не гречно  гепнувся в тугу мокру консистенцію...