Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.13

Олег Мартинов: ДАЖДЬ НАМ ДНЕСЬ,ч.13,

РОМАН-АХІНЕЯ,Ілюстрація автор,масло,

Переклад - Веле Штилвелд

Хто ти там за всесвітнього мізкаправа? Чи не вклонитись мені сумі квадратів катетів? Виходить ... - Олівер Роберт Мерф збився в думках від розчарування.

Вся та немислимість, що нашептала йому Сидонією і нашвидкоруч підкреслена фаетом, зводила нанівець не тільки вироблені за усе його тягуче життя поняття, настанови та тенденції до пошуку ходу, вона зводила на марне самого Олівера Роберта Мерфа – чого він, через честолюбство, ніяк не міг пробачити отійий Суті, яка так жахливо прокотила його хвилями ілюзій, використовуючи його інтимне надбання, як дрібну монету для гри у Велику Космічну Треньку…

Роздратований, він запитливо глянув на косміту… Той, почекавши штиля в його емоціях, продовжив:

— Не вір реальності минулого і майбутнього, бо звідки й виникає ота різниця між явью і навью, як не з вади розуму?

- Повторіть, я записую, - сказав Олівер Роберт Мерф і сплюнув: «Що воно мені отут белькоче дизграндо? Або я насправді останній тупак, чи той зоряний промінчик мені просто до дупи? Та щй й перед світанняму марсіанській фіолетовій багряниці. Це ж як справжній чиряк на причинному причандаллі»

Вдруге косміт витлумачив прохання ширше:

- Далечінь минулого і майбутнього незрозумілі і погано розрізняються у часово-просторовому континуумі... Бо у кожного ж щось своє на умі, гідне тільки його внутрішньому погляду - в теперішньому!

-Так, що ж це, взагалі... - "декомпресія" було м'яким словом до стану Олівера Роберта Мерфа... Обанальнений, він видавив, з інерційною вікторіальністю:

- Дозвольте додати і своє пантеляпасе…

Косміт, мабуть, зрозумів це буквально і, не маючи поняття, як теє штукиндеять земні Олівери Роберти Мерфи (чи не на кшталт великої рогатої худоби?) , мимоволі зітхнув:

- Сам Тут пасешся... вжене панське теля…

Олівер Роберт Мерф, оцінивши гру понять, раптово охолонув і спробував щось прояснити:

- То що живе через мене? Чи ти вже від зачаття в мені?

-Ти!.. - Добірним бовдуром почував себе Олівер Роберт Мерф,

- Може почнемо з початку?

Очевидно, сусдрупл у таких примітивних категоріях мислити не вмів і, розцінивши «початок» якось по-своєму, немигаючи подивився на Олівера Роберта Мерфа комахами очей, які блимнули як дві потойбічні викрутки… Від чого, незбагненним якимось чином, він аж закляк, бо нічого до глузду не просікав.

Олівер Роберт Мерф, у відповідь, подивився кришталево чистими, але вже позбавленими ознак здорового розуму, довірливими арійськими очима, кольору ні то мрії, ні то посередності і жадав одного:

«До палеоконтактної бабусі всі ці самоколупання! Усю безмежну картину Миру, в дусі обкуреного Босха, та Близькі Контакти Третього Роду! Назад! В Європу! До рідної стійки в пабі! Бітте айн гросе бір міт цвайн допель шнапс унд фюр зіх - І тут він остаточно засмутився: "Але як?" Як отой шворінь пропустить у себе біленьку?

Та раптом сусдрупл ожив, мабуть, відпрацювавши в розумовому агрегаті щось для себе складне. Ніби й насправді дринькнув, і, піднявши погляд над Олівером Робертом Мерфом, заговорив.

ДОМІНАНТУ «26»

Аполлоній Апполікармієвич боровся з простором… На усякий там час він уже плюнув… Боротися з часом було безглуздо – бо той сприймався суто індивідуально-егоїстично … Не відбувалося щось з цим у Аполлонія Апполікармієвича з часом консенсусу… А ось на стосунки з простором ві ще мав таку собі надію … У всякому разі, він ще знаходив себе у просторі, хоч та орієнтація і піддавалася Аполлонію Аполікармієвичу туго… Тут найкрутішим було якесь непередбачуване подовження цього самого простору:

«Який біса його так розтягнув?» - До зубного болю знайома дорога від "розливайки" типу "Шашлики" до будинку перешла в тяжку роботу, яку приходилося робити, ледь пересуваючи ноги: "Штормове попередження!!." – простір смикнувся, уперто вискакуючи з-під ніг Аполлонія Апполікармієвича: «К-куди ж його ч-чорти тягнуть?» - Він жахнувся, представивши свій тулуб поза звичної даністі, але сили вичерпалися і "боротьба не на життя, а на хто - кого" поступово ставала переходити не на користь "Вопіющего в просторі" ...

Якоїсь миті Аполлоній Апполікармієвич розлучився з собою, а возз'єднавшись, виявив себе в якомусь «нуль-переході», де об'єктивна реальність охопила його настільки щільно, що він, «закінчивши дебати», так і уснув, стоячи над прірвою просторового контінуума,у якому час бу відсутнім.

…Яскраве сонце… Розмальовані обличчя… Посмішки… «Я називав її Полуничкою…» І ми бовталися на хвилях компресії тугої біт-секції ритм'н'блюзу… Яскраве сонце… Розмальовані обличчя… Наша справа – молитва! Аум!