Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.12

КОЛИ ТРАГЕДІЯ МАЄ ПРИЧИНУ

Європо, ти забула сформульовану твоїми дітьми аксіому – домовляючись зі злом, ти заохочуєш його діяльність. Від себе додамо: домовляючись зі злом, ти стаєш його наповненням.

Ти ніяк цього не хотіла втямити, навіть побачивши, що в Україні за твій прапор гинуть люди. Для тебе наша Небесна Сотня, як щось вельми незручне. Але не трагедія.

Тепер, Європо, ти вже маєш свої Небесні Сотні. Аж три. І це – трагедія.

Убиті в літаку 17 липня цього року – не випадок. Це жертва. Наслідок твоєї нерозумної поведінки. Європо, не забудь: ті три Небесні Сотні убиті зброєю, що зроблена за твої гроші.

Ти вже дві тисячі років говориш, що гроші не пахнуть. Гроші справді не пахнуть, але смерть, яка надто часто супроводжує ті гроші, пахне страхітливо.

Так, це акт терору. Акт нелюдів, з якими ти наполягала вести переговори. Замість того, щоб дати знекровленій українській армії зброю – а ти знала, що робили з нашою армією ставленики Москви, – ти змушувала нашу владу вести з недолюдками перемови. Тобі здавалося, так буде спокійніше.

Європо, коли політики заради зиску готові жертвувати своєю совістю, а цієї совісті у них уже нема, тоді вони свідомо чи не свідомо жертвують тими, у кого є ця совість.

Три твої Небесні Сотні можуть пробудити почуття відповідальності та провини, а можуть залишитись не вшанованими – від тебе всього можна чекати…

Постав, Європо, пам’ятник загиблим. То не нещасний випадок. Загиблі – жертви війни зі злом. Війни, якої ти демонстративно не хотіла зрозуміти. Ті жертви – наступники нашої Небесної Сотні. Вони герої. Герої навіть немовлята й діти. Вони ж бо допомогли здерти маску з лиця потвори. Правда, ти бачити того лиця не хочеш. Вперто не хочеш. А раптом це зашкодить крамарям.

Тільки убитих тепер уже не сотні. Якщо узяти всіх убитих на нашій землі зброєю, що зроблена за твої гроші, то уже буде Небесний Полк.

Постав, Європо, пам’ятник Небесному Полку. Бажано, аби там були імена убитих, спалених, замучених. І підпиши: «Це жертви наших помилок».

Може, колись пробачиться тобі…

А тим, що загинули в літаку на українському полі, на місці трагедії світ поставить пам’ятник… Як тільки впевниться, що саме вони запобігли великій війні…

Європу можна зрозуміти – вона вперше в історії наїлася в останній третині ХХ століття. Але вибачити – ні. Сильному не пробачається відсутність мудрості.

Й хоча вона довела, що може виходити гідно з кризи, що може вирішувати глобальні проблеми, але нерозуміння природи ординської Москви, може обійтися їй – та й усім нам – надто дорого.

Криза в Європі – це європейська криза, й вона, як показує досвід, вирішується; однак, кризи, які перманентно по всьому світі створює Москва, європейська цивілізація не може ні передбачити, ні виходити з них. Не тому, що це неможливо – тому, що для цього потрібна політична воля.

Є закономірність – як тільки падають світові ціни на нафту, відразу десь у проблемних районах світу починаються кроваві конфлікти.

Важко повірити, що розвідки цього не відстежують. І відстежують, і встановлюють усіх фігурантів. Розуміють також, що це така політика Москви – держава вампір інакше не може. Вона мусить робити все, щоб ціни на нафту були високими.

Зниження ціни на нафту – потужний фактор розвитку економіки в усьому світі. Крім Росії.

Парадокс, але світ допустив, аби Москва визначала розвиток навіть у культурних країнах. Більше – ці країни дозволяють, щоб Москва тримала їхню економіку у хронічній лихоманці.

Та найдивовижніше інше. За ту свистопляску, яку перманентно влаштовує Москва у світі, від розвинених країн – у даному контексті не хочеться говорити «цивілізованих» – до Росії щоденно надходить мільярд доларів. Мільярд! Щоденно!

Це називається «європейська політика».

Замість того, щоб виробити такий політичний механізм, який не дозволив би Москві тероризувати світ, політики вважають, що краще вдовольнити дикунські претензії ординців. Менше шуму.

І це навіть не конформізм. Це політичний мазохізм, який матиме дуже негативні наслідки. Якраз для Європи.

Ми мусимо ще раз нагадати, що сучасний безлад в Україні не випадковий. І це –  не тому, що Україна не спроможна впоратися з проблемами. Десятиліттями гебешна наволоч навмисне робить хаос. Приклад – армія, СБУ, «Беркут», зруйнована економіка, наука, здичавілий чиновник. А тепер ще й війна.

Крім того, у нас постійно винищувались ініціативні та ділові люди. Особливо ті, які могли б керувати державою. Убиті Гетьман, Щербань, Кирпа, Чорновіл, чудом врятувався Ющенко. А скільки загинуло журналістів, бізнесменів! Вони навіть свого (Кушнарьова) застрелили просто за те, що не хотів бути для когось маріонеткою.

Захід відгукувався співчуттям… і продовжував гнати в Росію щоденно мільярд доларів.

Ці слова не для того, щоб дорікати комусь чи звинувачувати когось. Бізнес є бізнес. Просто ми повинні розуміти, в яких умовах народжується Україна. Зі Сходу ворог, з Заходу – лицемірство.

Але мусимо бути об’єктивні – багато західних політиків таки допомагає Україні. Уже точно знаємо, що без допомоги західних держав президентські вибори 2014 року не відбулися б. Ми їм дякуємо. А ще більше віддячить історія, яка нащадкам скаже, що батьки й діди їхні жили в гідності і честі.

А у двадцять першому столітті гідність і честь стануть найвагомішими категоріями, найціннішим капіталом. Так буде, бо лише опираючись на високі принципи, людство зможе вижити.

Гідність і честь, оті універсальні архетипи кожної цивілізованої нації, які були потоптані у ХХ столітті, стануть однією з підвалин філософії людини, а далі – творення цивілізації розуму.

Якщо говорити про філософію людини, то найперше треба розуміти основу її культури. Будь-яка культура зароджувалась і розвивалась спочатку у певних групах, потім ареали розширювались і цілісну форму той чи інший взірець набував уже в нації. Культура творила націю, нація пестила її. Іноді – руйнувала.

Коли говорять про пробудження національної свідомості українців, то це не зовсім так. Національна свідомість ніколи і не згасала. Просто в різний період вона по різному проявлялася.

Сьогодні, після століть політики денаціоналізації, ми починаємо відкривати красу і мудрий зміст духовного надбання предків. Нас вражає гармонія кольорів вишиванок, логіка закодованих рисунків писанок, дивна краса пісень, нерозгаданий світ надзвичайно високохудожніх казок, у яких за кожною сюжетною лінією –  величний і незбагненний світ прабатьків наших.

Все це – прекрасно.

Але.

Писанка і вишиванка – це дитинство нації. Пісня й казка – її мудрість.

Зрілість нації – це Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Тарас Шевченко, Артемій Ведель, Василь Стус, Катерина Білокур, Олександр Архипенко, Степан Бандера...

Писанок і вишиванок має бути у сотні разів більше. Це так, як ми дихаємо, їмо, говоримо. Пісні й казки повинні складати вагомий зміст у формуванні родинної філософії. 

Та це ознаки культури етносу.

А етнос не творить державу, державу творить нація. А зріла нація плекає високі зразки літератури й мистецтва, має високо розвинену науку, технології, грамотних військових діячів, юристів, відповідальних моральних політиків, дипломатів.

В СССР це розуміли. Саме тому там сильно підтримувалась художня самодіяльність. Доярка мала можливість виступати на першій сцені країни, а таких, як Володимир Івасюк, просто знищували; літературу КГБ пресував так, що живій думці годі було вижити.

Крім того, ця організація вказувала нації, хто в неї герой, а хто зрадник.

Це вже зрозуміло давно, і можна б і не згадувати, якби… якби це не продовжувалося до сьогодні.

Ніхто не має права вказувати нації, хто герой, а хто нікчема! Вона сама визначає, кого вшановувати.

Своїх велетів шанує лише здорова нація.

Також вона впускає у свій духовний світ визначних особистостей інших культур. Але нація не впустить тих, хто не поважає її культуру… Тим більше – намагається її принизити, заперечити чи, навіть, витіснити.

Україно, впізнаєш себе?!

Отут роботи нам – і владі, і суспільству – ще непочатий край…

Чи зрозуміє то влада? Чи зможе знайти механізми, щоб виправити ситуацію? Чи зрозуміє суспільство? Чи здатне воно вплинути на владу, аби та взялася за гуманітарний простір держави? Чи здатні митці й філософи організувати й провести кваліфіковані дискусії, чи й надалі ретранслюватимуть московські брехні?

Питання. Питання. Питання.

Чи можна на них не звертати увагу?

Ні. То питання творення держави. І її захисту.

Влада, при найактивнішій підтримці нації, повинна створювати сприятливі умови для формування діяльної частини своїх громадян, ростити особистостей великого масштабу і доручити їм керувати всіма ключовими позиціями в державі. А також керувати державою.

Кумівство, кон’юнктура, корупція – сьогодні це просто роз’їдає державу – мають бути поставлені поза законом і знищені, як небезпечна хвороба.

Нація ніколи не дозволить, щоб нею керували люди, які вороже ставляться до неї самої, до її культури, могил, пам’яті предків. А Україною протягом століть керують саме такі. Якісь там наперсточники.

Вже після проголошення незалежності ці наперсточники зуміли захопити всі ключові позиції в державі, ресурси, і за наші гроші стали оббріхувати нас, зводити наклепи, шельмувати пам'ять предків, плюндрувати могили. Навіть змушували нас вивчати нашу історію за фальсифікованим варіантом Москви.

Дійшло до абсурду – долю українського народу став вирішувати якийсь геолог з Калуги. Геолог, який ненавидить українців і не здатен вивчити якихось двісті-триста українських слів. Відповідь проста. Постгеноцидна нація не спромоглася виростити достатньо лідерів, які змогли б долю народу взяти під свою відповідальність.

Так, у нас є сила тих, хто готовий життя віддати за Україну. Але Україні потрібні живі герої. Живі! Хай гине ворог! Мертвих, убитих, замучених українців надто багато.

А ЧАС БІЖИТЬ…

Сьогодні лідерів творить Майдан і деякі університети, та реалізуватись вони зможуть тільки при активній підтримці тисяч.

Нація мусить то усвідомити.

Разом з тим ми всі повинні розуміти, звідки ми вийшли. Таж наша Верховна Рада (зразка 2013 р.) – то це мерці, привиди й телята. Є декілька голодних баранів. А ще – потвори, що наче вилізли із картин Босха. (На щастя, є (була) пара-друга мужчин).

Діяльність цієї Ради ляже ганьбою на націю. До кінця днів. Хіба що всіх зрадників і злочинців покарають колись, що непросто зробити, враховуючи їхню кількість.

Вони діють і сьогодні. І не збираються зупинятись. У потвори одне завдання – скалічити якомога більше життів, отруїти якомога більше мрій.

Вони нав’язують обговорення питання, що важливіше – держава чи права людини, відтак це мусується у ЗМІ. Їх не бентежить, що та розмова – це дитяче белькотіння. Точніше, вони знають. І усвідомлюють, що то чиста провокація. Бо права людини може забезпечити тільки держава.

Гірко признаватись, але значна частина українців ненавидить потвор не тому, що вони потвори, а тому, що вони високо стоять, мають багатства, владу, втручаються в життя інших людей.

Потвору можна викреслити з літопису держави, але сподіватись виключно на якесь диво можуть тільки наївні.

Потвору необхідно зупинити!

Та для цього потрібна воля і праця. Велика праця. Праця діяльних, розумних, чесних.

Потвора ж бо активна, і в підпілля не збирається. Вона гниє, і гниль розповзається.

Як зупинити все це?

Це можна зробити, якщо візьмуться тисячі.

Питання, куди подінуться примари, що звикли жити у свідомості пригніченого, закомплексованого та обкраденого українця (на сьогодні, 25.07.2014 р., понад третина українців – а разом з байдужими 40% – вважає Росію дружньою державою), не риторичне...

У ЗМІ зустрічається фраза «оновлення країни».

А хто візьметься за таке оновлення, якщо політики цього оновлення навіть не бачать? Їхня мета – влада. Влада, як абсолютна цінність. Усі без винятку в основу популяризації своїх програм ставлять звинувачення. Суперників, ідеологічних супротивників або просто всіх підряд.

А де програми оновлення? Методики, механізми? Зрозуміло, війна. Це не жарти. Але війна закінчиться. А далі? Знову красти?

Найлегше звинуватити когось. Тоді наче нема вини твоєї.

Та, хочемо чи ні, а маємо усвідомити і свою провину. Адже нерішучість кожного з нас, заздрість до більш успішного ближнього, душевні лінощі, пиха і боягузливість щоденно творили почвар, які по-хамськи виганяли нас з нашого життєвого простору.

Тепер скривджені прагнуть помсти. І це прагнення справедливе.

Та виникає ще питання. А що, як сліпа помста візьме гору? Не один прекрасно розуміє, що його виштовхували з його життєвого простору, забирали бізнес, заробітки, звужували той простір до крапки. Ще й насміхалися.

У цьому контексті ми не впевнені, що кожен скривджений спитає себе: чи сам я винен у своїм злощастю? А далі: що зробити, аби дітям і внукам не було соромно за мене?

І найважливіше – чи зможе розкріпачений народ виплекати в собі мудрість і відповідальність, і розділити де кара, а де помста?

А час біжить. Швидко. І те, що ми сьогодні хочемо легковажно назвати помилкою, слабкістю, наші діти назвуть непростимим знущанням над гідністю, родом, державою.

Крім всього, нація мусить відродити свій генетичний код.

А чужорідний елемент, який долучився до злочину проти України, вигнати. Вигнати не тільки з рідної землі, а й з власної свідомості.

Ще нам необхідно осмислити, що державою повинен керувати справжній муж. Не базікало, не баламут, що розпатякує гарно, а муж. Той, хто зло і помсту зуміє зупинити на собі.

І цей державний муж зобов’язаний скерувати суспільство таким шляхом, щоб у народу не було бажання чинити зло.

Та найсуттєвіше інше – грамотна і чесна влада повинна зробити так, щоб за розквіт держави, нації гордився кожен громадянин і щоби всякий знав точно: держава розвивається добре тільки тому, що він, конкретний громадянин, все робить для цього; що саме його дії сприяють процвітанню держави.

А всім нам разом треба нарешті стати відповідальнішими, сміливішими, навчитись мислити масштабно.

(чекайте на продовження)