Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.10

  

РИНОК: ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ, ПАСТКИ

ЧИ ПЕРСПЕКТИВИ?

Розірвати коло звичок, знайомств, стосунків не завжди легко.

Але значно складніше розірвати те замкнуте коло, з якого не може виборсатись людство при ринковій економіці.

Часто суперечки про ринкову чи планову економіку нагадують суперечки євнухів про знади гарему. І наче б то розуміються, але що з того…

Вже не потрібно доводити, що вивчити потреби суспільства і задовольнити їх може тільки ринок. Хоча б тому, що ринок безперервно прагне знайти нішу, у якій людина змогла б реалізуватись, а також – зробити те, що можна продати. Жодна, навіть найдосконаліша планова економіка на таке не спроможна. Ринок вивчає попит і пропонує, планова – нав’язує те, що виробляє згідно попереднього задуму. Без ринку не було б сучасних технологій, дизайну, моди, кіно, архітектури, інженерних рішень, медицини.

Спільне у плановій та ринковій економіці є те, що ні та, ні та не здатна сформувати людину вільну. Планова економіка продукує серійну людину з рефлексами «де що дістати», ринок – примітивного, нерідко розбещеного, споживача. І не завжди чесного. Всі учасники ринку, щоб більше отримати, прагнуть когось піддурити, обійти, обманути. Частенько – вкрасти. Учасники ринку є стовідсотковими споживачами.

Колись «американська мрія» була прогресивною – спонукала людину до праці. Але до того часу, доки вона не наїлася. З досягненням «мрії» людина перетворюється на досконалий механізм переробки продуктів і товарів на відходи і сміття. Можна не погоджуватись з цим, але тоді потрібно відповісти на питання, чому людина так брутально вбиває ліси, землю, воду, повітря. І себе морального…

Ринок удосконалив цивілізацію споживання, вона ж – породила парадокс, не розв’язавши який, людство буде перманентно перебувати у кризах і ніколи не зможе вийти з них.

Для прикладу візьмімо фармакологію.

Фармакологічна бізнесова еліта, яка продукує і продає ліки, не зацікавлена, щоб людство було здорове – здорові люди не стануть купувати їхній продукт. Ми не говоримо про порядних учених, які дійсно зацікавлені у тому, щоб плід їхньої праці приносив людству якнайбільше користі, ми говоримо про фармакологію, як активного учасника ринку.

Якщо бізнес-еліту цікавить не так здоров’я людей, як їхні хвороби, то вона дивиться на людину, як на щось тимчасове, як на засіб, з допомогою якого можна отримати добрі прибутки… Тут честь, мораль і не ночувала…

А от якби людство навчилося розглядати людину, як суб’єкт безсмертя, тоді навіть фармакологічна еліта провадила б іншу політику.

Вона б організовувала інституції, які, крім лікування людей, розробляли б методики, як запобігати хворобам. І разом з владою знаходила б способи зацікавити громадян використовувати ці методики. До речі, від цього теж був би зиск.

Та це ще не все. Фізичне здоров’я не значить здоров’я духовне. Треба мати на увазі, що духовне здоров’я – це, крім поваги до духовного досвіду предків і шаноби до їхніх могил, розуміння ваги слова, відчуття гармонії, прагнення пізнати Закони Творця, готовності робити вибір у складній ситуації і вміння відповідати за цей вибір, – також здатність людини до самозцілення.

Шкода, але ми не готові навіть то осмислити. Людство й не підступилося до розуміння проблеми. Ринок не дозволяє – ринок фармакології зацікавлений, щоб люди хворіли. Такі – його, ринку, – закони.

І якщо в основі філософії людини має бути її фізичне, психічне й духовне здоров’я, то, зрозуміло, ринок фармакології не зацікавлений у розвитку такої філософії.

У її розвитку не зацікавлені також психіатри, криміналісти, певна категорія юристів. І звичайно ж – політики. Ті, що низького ґатунку.

Апологети планової економіки говорять, що радянська система не була зацікавлена у хворобах людей. Так, дійсно та система не була зацікавлена у хворобах людей. Тільки не тому, що шанувала їх, а винятково з економічної доцільності. Адже при радянській економіці все, що вироблялося, належало державі. Особистого не передбачалося, передбачалася винагорода. (Якщо десятиліттям люди працювали практично безплатно, то у вісімдесятих роках за роботу уже платили. Так, аби не вмерти. Правда, найбільш відданим надавалися певні преференції. Іноді великі. У залежності від рівня відданості системі. І конкретному персонажу).

При ринковій економіці особисте і суспільне чітко розмежоване. І ніхто не має права посягнути на особисте, бо його захищає закон. Зрозуміло, де закон працює. В Україні зразка 2013 року закон – і міліція з «Беркутом» – обороняє тільки певну категорію громадян та їхні капітали. Власність всіх інших попросту можуть забрати мародери. При активній підтримці тих, хто мав би захищати цю власність.

Новація України в тому, що, теревенячи про ринок, влада й не підступилася до його творення.

Про якийсь ринок у нас навіть з натяжкою говорити не можна. У нас нема мотивації як для того, щоб щось зробити, так і для того, щоб продати. Якщо при радянській економіці все контролювала держава, то сьогодні все намагається контролювати чиновник, який зацікавлений тільки в одному – отримати свою долю. Зрозуміло, незаконно. Цього чиновника не цікавить ні держава, ні її авторитет серед інших народів, ні економіка, ні культура. Його цікавить тільки одне – хабар.

Тепер питання: чи відрізняється наш чиновник (від найвищого посадовця до найпримітивнішого депутата сільради) від мародера? Відповідь не потрібна… Додамо, що в цієї групи приматів сильно розвинутий тільки хапальний рефлекс. Як у мавпи. Правда, ходить він уже на двох і рівно… (Тут варто нагадати, що у критичні моменти мародерів страчували. У всі часи і у всіх народів).

Маємо бути справедливі: є у нас і порядні чиновники, і порядні депутати. Але як винятки. Немає критичної маси порядності серед владного стану.

Економіка має розвиватися, не опираючись на примхи влади, а на власну закономірність.

Якщо на зорі ринкових відносин продукт міг випускатися десятиліттям – а перевиробництво й відсутність доброго маркетингу часто-густо вели до трагедій, – то зараз деякі різновиди того чи іншого продукту змінюються протягом кількох місяців. Кожна зміна різновиду відбувається з двох причин – доцільності й попиту. Оскільки маркетингові служби вже майже досконалі, то така зміна робиться на загальне схвалення потенційних покупців і не викликає негативних наслідків. Ні у виробника, ні в продавця, ні у покупця, ні в банків.

Ринок уже навчився уникати проблем, які створювало колись перевиробництво.

Це позитивний його бік. Але актуальною залишається проблема прагнення надприбутків. Таке прагнення культивує в учасника ринку негативи. Брехливість, жадібність, заздрість, бажання скомпрометувати конкурента.

І хоча конкуренція є потужною мотивацією у підвищенні продуктивності, вона також несе в собі крайній негатив – пробуджує низькі інстинкти.

На жаль, поняття «чесний багатий» не сприймається ніким. У всякому разі – в Україні. Успішні скажуть «багатий дурень», заздрісники шукатимуть якісь підкилимні механізми його багатства.

Ці стереотипи дуже шкідливі. Вони вбивають у людей віру в чесну працю. А невіра у чесну працю – це оправдання власних комплексів. І… власної глупоти.

А проблема вирішується дуже просто. Досить збагнути, що вдалий бізнес не тоді, коли ти заробив багато, а коли, продаючи товар, ідеї послуги, ти не продав душу, а зберіг її чистою для синів, онуків, нащадків. І для свого чесного імені. Треба зрозуміти, що єдина ознака, яка відрізняє живий бізнес від мертвого – наявність чистої (непродажної) душі.

Є тимчасова вигода (обманув – ухопив), а є вигода довгострокова. Таку вигоду може дати лише добре ім’я. А добре ім’я твориться не за один день. Якщо, скажімо, суб’єкт обміну зарекомендував себе чесною, принциповою людиною, то він, окрім грошей, отримав ще й незримий, але безцінний капітал – людську довіру. Такому жодна криза, жодні соціальні потрясіння не страшні. Навіть утративши все, він зможе піднятися на ноги за допомогою таких же, як він, порядних людей.

Та все це стосується нижнього сегменту ринку.

Але там, де обертаються великі гроші – де природні ресурси перетворюють на валюту, – закони ринку втрачають свою силу, значення та актуальність. Там взагалі не діють ніякі закони, окрім волі фінансово-політичних лобістів. А саме вони на початок ХХІ століття визначають розвиток (скоріше – занепад) цивілізації. Їхні дії схожі на дії звичайних наперсточників. Для них таких абстракцій, як честь, сумління не існує взагалі. Вони ставлять своїх президентів, законодавців – в окремих державах це називається виборами, – визначають місце «за столом» тим країнам, які не здатні добре розпоряджатись власними ресурсами.

Зрозуміло, у тих державах дотримуються прав людини, там дійсно свобода слова захищається законом. Але все це тому, що ніяке слово вже не здатне зашкодити отим кланово-корпоративним групам, які розпоряджаються фінансами і природними ресурсами.

Вони щедро фінансують науку. Але тільки ту, яка не стане конкуренцією їхнім інтересам. Якби хтось захотів продавати – уявімо гіпотетично – універсальні медичні препарати, фармакологічний ринок його знищить (якщо не зможе купити), якщо хтось з науковців винайде альтернативу нафті, нафтовий ринок його вб’є.

І нічия репутація не постраждає.

У тому світі репутація – поняття суперечливе. Гарну репутацію там має не той, хто дійсно дотримується законів, моралі, а той, хто добре приховує свої гріхи і навіть злочини.

Та не варто на них показувати пальцем. І в нас людину, яка дійсно не робить ганебних вчинків, суспільство сприймає з недовірою. Іноді – з насмішкою.

А в давнину добре ім’я було синонімом свободи від злочину.

Треба розуміти, що даремно закликати до совісті оті кланово-корпоративні групи – вони у діалог не вступають і чужа точка зору для них не існує взагалі.

Та є один фактор, який міг би змусити їх звернути увагу на суспільну думку. Інтелектуали, громадські об’єднання, організації, різні інституції повинні дати народам зрозуміти, що це торгівці смертю. Не просто шахраї, користолюбці, а торгівці смертю. Вбиваючи ліс, воду, землю, повітря, вони вбивають людину, її майбутнє.

Їх треба змусити усвідомити, що статус «торговець смертю» буде передаватись їхнім нащадкам. Якщо, звісно, ті нащадки в умовах скаліченого суспільства і знівеченої природи народяться і виживуть.

Зрозуміло, це не проект закону, який міг би обмежити діяльність таких груп, а всього лиш заклик дотримуватися моралі. Однак, мусимо застерегти, що майбутній розвиток цивілізації – ми зараз не говоримо про цивілізацію розуму, маємо на увазі нашу цивілізацію споживання – цілком залежить від моралі і доброї волі кожного з суб’єктів суспільної взаємодії.

У період найбільшого протистояння в «холодній війні» на Заході поширювався термін «конвергенція». Вважалося, що ринок і планова економіка можуть співіснувати. Звичайно, цей термін тоді мав швидше політичне, а не економічне значення. Та так чи інакше, а людство – просто, щоб вижити – мусить виробити механізми зближення. І не тільки політичних чи економічних систем…

Якщо таке зближення відбуватиметься на засадах взаємоповаги, то наслідки можуть бути добрими…

БАГАТСТВО ЖЕРТВИ ДРАМИ

Протягом тисячоліть розвиваються знаряддя праці, покращуються умови життя, удосконалюється медицина. А злодії не зникають. Не зникають грабіжники, шахраї, маніпулятори свідомістю людини, продажні юристи. Більше – їхній професійний рівень удосконалюється також.

А як показують останні події, у деяких суспільствах вони стають основою державної політики.

Як змінити державний устрій так, щоб людині було вигідно жити в честі, гідності, аби вона розуміла, що таке справедливість?

Над цим питанням мучилася ще еллінська культура. Вона рецепту не давала, але вказувала на пороки людини і змушувала задумуватись. Кожного.

Література й мистецтво пізніших століть теж дотримувались такої тенденції. Однак, прагнення людини змінитися суспільство сприймало факультативно. Цебто, не обов’язковим до виконання. Література й мистецтво існували наче б то самі в собі.

Церква зі свого боку теж учила людей бути чесними, але при цьому не відкидала приниження однієї людини іншою. Тому розчарованими, імпульсивними, бунтівливими особистостями сама думка про чесність сприймалася, як один з атрибутів приниження. Тобто, кожен думав, що його чесність вигідна тільки ближньому, а не йому самому.

На превеликий жаль, таке переконання лежить і зараз в основі всієї світової ринкової економіки.

Як змінити все це?

У своїй свідомості людство мусить повернутися до розуміння першооснов. Тобто, має провести зриму межу між честю і безчестям, навчитися розділяти добро і зло; оглянути весь історичний період і зрозуміти, що безчестя завжди(!) приводило до трагедій. Як окремих людей, так і цілі держави.

Сьогодні Європа вже починає розуміти, що гроші самі по собі не приносять щастя. Гроші роблять людину вільнішою у її розвитку. Якщо це розвиток задля прагнення знань, життя в честі, в культурі, повазі до ближнього, – то від збагачення людини виграють усі. Сама людина, її родичі, співробітники, а в підсумку – виграє держава. І людство.

Коли ж людина прагне розваг і тільки розваг, та ще й за чужий рахунок, то руйнується її зв'язок з програмою Небес. Така людина стає небезпечною як для ближнього, так і для суспільства. Зрозуміло, і для себе самої.

Але сьогодні людство й не підозрює, що як у давнину воно приносило жертви різним придуманим богам, сьогодні своїми високими технологічними досягненнями воно так само приносить жертви. Історичному годинникові.

Переважна більшість людей розуміє, що у порівнянні з життям дідів і прадідів життя нашого сучасника значно безпечніше, комфортніше, а тому і довше. Та й розвиватися у сучасної людини можливостей значно більше. Отож хочеться довести самим собі та своїм нащадкам, що ми уже не в кам’яному віці живемо. Багато можемо, знаємо і вміємо.

Та оскільки духовними досягненнями самостверджуватись важче – це ж-бо колосальна щоденна важка праця і боротьба з темними сторонами власного Я, – то люди змагаються між собою, демонструючи технологічні досягнення. Причому, як ті, хто виробляє, так і ті, хто купує. Добра машина, будинок і т. д. є вагомим додатком до власного Я (Я-НЕ-Я).

А прагнення стати більшим, ніж ти є, за рахунок речей може бути наскільки великим, що речі нерідко виганяють душу з тіла. Іще за життя. А коли душа втікає від жадібного і дурного, то Небеса його більше не бачать. Тож не потрібно дивуватись, чому так багато трагедій там, де присутні великі гроші.

Так, у людини має бути добра машина, добре помешкання і навіть дорогий годинник, якщо вона з його допомогою повинна підвищувати свій авторитет і статус, але за все це має бути заплачено грішми, які зароблені. Зароблені, а не вкрадені.

Правда, є гроші, які люди черпають з надр Землі. Нормально, коли вони йдуть на розвиток суспільства, але, на жаль, більшість тих грошей використовуються для утвердження хибних, ворожих людині й цивілізації ідей і для виготовлення зброї  задля захисту цих ідей. У цьому випадку немає значення кому належать такі гроші – ринку, диктаторським, авторитарним чи феодальним системам. Такі гроші – енергія зла.

Сумніву бути не може – ринок вирішує майже всі побутові проблеми. Однак, він кидає людину в безвихідь, якщо вона вчасно не зуміє протиставити себе маніпуляторам, що намагаються перетворити її на примітивного споживача.

Уже не секрет, що причиною багатьох драм і трагедій людини є неправильне розуміння цінностей. Хворобливе прагнення до надмірного накопичення матеріальних благ (Я-НЕ-Я), безладне інтимне життя, шкідливі звички ніколи не дадуть відчуття повноти життя. Скоріше навпаки – вкрадуть рештки сил, самоповагу і дорогоцінний час. А відтак – можливість розуміти себе.

До накопичення багатства підштовхує ще один чинник. Власник багатства гадає, що воно здатне замінити в ньому потребу когось любити й поважати. Він розуміє, що любити й поважати повинні його. І винятково за те, що у нього є багатство. А сам він може бути звільнений від необхідності здійснювати оту душевну працю.

Не тільки багаті вважають, що глибоке почуття – це щось як антикваріат. Нерідко той, хто здійснює якісь величні проекти, думає, що його діяльність наскільки важлива, що може звільнити його від такого «дріб’язку», як чесність у стосунках з ближніми, з діловими партнерами, а також від поваги до коханої людини та вміння бути другом і наставником для власних дітей.

Фатальна помилка – наслідки такого погляду на життя завжди сумні й болючі.

Ми не задумуємось, що є причиною вагітності у дванадцять років, чому серед підлітків поширена марихуана, алкоголізм, незрозуміла агресія. І не тільки у великих містах це вже, як пошесть, ці руйнівні звички проникли у всі куточки. Навіть туди, де сильні народні традиції.

А що суспільство? Сприймає, як якесь досадне непорозуміння. Не б’є в набат, не змушує владу вирішувати проблему, а мовчазно осуджує. І вже не журиться, чим воно закінчиться.

Навіть якщо ці підлітки і не скоять чогось екстраординарного, а отримають добру освіту, гарну роботу, все одно вони понесуть у доросле життя звичку брехати.

Це у свою чергу породжує другу ваду – цинічне і споживацьке ставлення до всього світу. Та найгірше інше – такі люди не навчені бачити ближніх. Вони ніби проходять крізь своїх близьких, колег, завдаючи тим самим їм нестерпного болю. А згодом такі збайдужілі втрачають здатність бачити самих себе… Хоча, тоді вже й бачити нема кого.

Тож занедбане дитинство – а це найбільша травма нашого суспільства – не тільки доля бідних.

 Те, що підлітки б’ють ногами молодших і дівчат – не піддається розумінню. Це люди втрачені, у них майбутнього бути не може. І що б там не говорили психологи, які б не висовували теорійки, а дитяча агресія – це соціальна патологія. Її не можна вилікувати доти, доки людство не усвідомить, що чужих дітей не буває.

Усі суспільні інституції повинні першим пунктом у своїх статутах закарбувати: «Чужих дітей не буває!»

Найжахливіше, що розкрутили колесо насильства не вони, не самі підлітки. У злочинах, які щодня кояться на вулицях, винні і виконавці, і ті, хто запрограмував їх на звірячу агресію.

Варто хоча б раз посеред дня подивитися, що показують телеканали, відразу все стає зрозумілим. На розхристану юнацьку і дитячу психіку з телевізора виливається не цілюща інформація, а бруд і отрута. Щодня. Щогодини. Насильство, відверта порнографія, нецензурна лексика, пропагування безвідповідального способу життя призводять до того, що підлітки втрачають відчуття реальності. Вони уже не можуть жити нормальним життям, де є милосердя, гідність, жертовність заради вітчизни. Їхнє вуличне життя – продовження телесюжетів та комп’ютерних ігор.

Тваринне начало, яке, очевидно, домінує у творців подібних фільмів та жорстокої і брутальної реклами, бере в полон незрілі або травмовані душі. Жити законами дикунів здається підліткові чимось цікавим, романтичним, таким, що підсилює його значимість в очах однолітків.

Загальновідомо: будь-який порок бере початок у незначних вчинках. Сьогодні хлопець нагрубіянив матері, завтра вдарив однокласницю, наступний раз убив кішку. Що далі – у кожного по своєму. Але доброго фіналу вже не буде. У кращому разі підліток, одержимий жагою насильства, потрапить під нагляд психіатрів, а в гіршому – сяде в тюрму.

Насторожує те, що масові випадки агресії серед підлітків, не викликають занепокоєння в суспільстві. Якщо самих малолітніх правопорушників обивателі осуджують, то незримі призвідці цих порушень – а це активні учасники грища на ринку розваг – залишаються поза їхньою увагою.

Тим часом телебачення стає дедалі винахідливішим у пропагуванні агресії, розпусти, злочинів, наркотиків. Цинічні маніпулятори прагнуть поєднати непоєднуване – кожен футбольний матч перериває реклама спиртних напоїв, а сигарети рекламують милі дівчатка. Чомусь ніхто не показує світові виснажених, старих, змучених двадцятилітніх, які почали випивати у чотирнадцять… Ніхто не говорить, що найпоширеніша проблема жіночого безпліддя – це безладне статеве життя і аборти, яких можна було б уникнути.

Доводиться визнати, що в усьому світі і в Україні є надто багато людей, які зацікавлені в каліцтві юних душ. Вони на цьому заробляють гроші. Зрозуміло, вони не переймаються болем матері, яка втрачає юного сина…

Суспільства мають засвідчити, що це злочинці, і локалізувати їх. Безжально. Як вони безжально калічать душі, тіла і життя молодих людей.

Але це одна з причин дитячої жорстокості. Інша – наслідки душевного убозтва старших.

У сім’ях, де шанують людину, в тому числі й дітей, і не дозволяють принижувати їх, діти виростають нормальними, там же, де над дітьми знущаються і ламають їхню психіку, там діти завжди проявляють безпричинну агресію до менших, до тварин, пташок. Озлоблена дитина підсвідомо мстить за те, що старші по-хамськи вигнали її зі світу мрій, фантазій, світлих почуттів. І сама стає віддзеркаленням брутальної, дикунської поведінки старших.

А якщо накладається одна причина на іншу, то майбутнє у такої дитини проблематичне. І не тільки у неї, а й у тих, хто буде поряд з нею.

На перший погляд все це здається зрозумілим, навіть, банальним.

НАЙВАЖЧА НАУКА – БУТИ ЩАСЛИВИМ

Але не завжди прості речі такі вже й прості. Тому людині зазвичай важко зрозуміти себе.

Нам боляче усвідомити, що ми до цього часу не вміємо харчуватись.

Це може видатись наївним, але нам треба навчитися їсти. І то не є завдання окремої людини, то має бути завданням розумного суспільства.

Ми нерідко беремо гріх на душу й осуджуємо повних людей. Але їм у жодному разі не можна дорікати. Справа у тому, що аристократи в європейських країнах не страждають від зайвої ваги не тільки тому, що вони, як правило, стриманіші та дисциплінованіші за пересічну людину – у їхній генетичній пам’яті немає згадки про голод.

Генетична пам'ять про голод передається з покоління в покоління. А оскільки народи голодували часто, то людей, вражених рудиментарним страхом перед голодом, надто багато. І це планетарна проблема. (До речі, як і проблема голоду сьогодні у багатьох країнах).

Зрозуміло, держава повинна посприяти підготовці фахівців, які навчилися б знімати підсвідомий страх перед голодом, укомплектувати ними медичні заклади, і консультації таких фахівців повинні бути доступні кожному. Та цього замало. Розумні політики мають зробити все, щоб жодна криза – а вони ще будуть, і до них необхідно готуватись – не викликала в людини навіть найменшої асоціації при згадці про голодування. 

Сьогодні це звучить, як утопія, бо в суспільстві, де люди сумлінно працюючи, ледве зводять кінці з кінцями, де оплата комунальних послуг здається людині щомісячним непосильним випробуванням, годі й говорити про звільнення людини від страху й комплексів. Але дискусії на такі теми повинні відбуватися вже. Адже надмірною вагою страждають не тільки нащадки тих, хто колись переживав голод.

До повноти схильні і бізнесмени, і люди, на яких покладена велика відповідальність. Правда, тут причина інша. Ці люди постійно відчувають небезпеку, тому їхній організм вимагає компенсації за пережиті стреси. І з цими людьми теж повинні б працювати грамотні психологи. Психологи, які допомагали б людям позбутися й інших вад. Шкода, але сьогодні такі питання навіть не ставляться.

У суспільствах – в українському також – якість життя, його зміст не обговорюється, а на проблемах надмірної ваги заробляють не фахівці. Часто – просто шарлатани.

Зрозуміло, що бажання повернути гарну форму заслуговує на повагу, і людина мусить робити все, аби добитися свого. Але завдання в суспільства має бути іншим – влада мусить сприяти такій організації життя, коли людина зможе розвиватись гармонійно. Тоді й поправлятися надміру вона не буде.

Тож, схвалюючи прагнення повернути собі струнку фігуру, хочемо порадити: в момент, коли тобі найбільше пече твоя повнота, не забувай, що у цей час у когось нема за що купити їсти… А в Україні таких надто багато…

І ще. У суспільствах розвиненого споживання відсутність деяких абсолютно непотрібних речей хтось розглядає, як матеріальну скруту. Та насправді це – свобода від зайвого, звільнення думки, сили і часу. Це варто пам’ятати.

Також необхідно усвідомити й те, що психологія споживання не може закінчитись нічим іншим, як доведенням її до абсурду. Цебто, коли люди почнуть споживати одне одного.

Це не фантастика.

Світ уже знає, що коли ринкові дати повну волю, то на землі відразу почне гинути все найкраще. (Приклад – гинуть ліси, ріки, озера, гори. Музична класика. Далі – знецінюється сама людина. У переміщенні товаро-фінансових потоків вона стає об’єктом, а не суб’єктом, таким собі придатком у гігантських ігрищах різноманітних розпухлих корпорацій).

Якщо людина бачить сенс свого Я тільки через статки (Я-НЕ-Я), то захистити її від самої себе зможе тільки суворий закон.

І то не завжди. Досвід тисячоліть говорить, що правові механізми не здатні зробити людину чесною, моральною. Але вони можуть зупинити її перед необдуманим кроком, відчайдушним, але нерозумним вчинком, який веде до прірви.

Цивілізація споживання поставила себе з ніг на голову. Вона спотворила найзмістовніші архетипи предків – честь, совість, гідність – і перетворила їх на товар. Як наслідок – абсолютна цінність надається грошам. Це значить, що не гроші обслуговують суспільство, як мало б бути, а суспільство – всі без винятку його інституції – обслуговують гроші. Світ живе заради грошей. Усі проблеми людства зводяться до одного – грошей. А де ж тоді людина? Її немає. Є функція, яка мусить продукувати щось, аби те щось можна було перетворювати на гроші.

У такій обстановці навіть талант людини є не що інше, як засіб, з допомогою якого здобуваються гроші. І ніхто не скаже, не спитає, чому серед талановитих людей так багато нещасливих...

Одна з причин – цінять їхні гроші, а не талант.

Українська дійсність – найяскравіший приклад.

Питання: для чого служать маршрутні таксі? Для перевезення людей? А от і ні. Маршрутки служать для заробляння грошей. З цим можна ще посперечатись, є й водії маршруток гідні, але знаємо напевне, що ніхто не повірить депутату, який скаже, що прийшов до парламенту, аби удосконалювати суспільство. Рядовий депутат у парламенті, щоб заробляти гроші, а більшість – щоб заробляти великі гроші. У цьому вже ніхто не сумнівається. Для чого медицина, право, навчальні заклади? Щоб заробляти гроші.

Все поставлене з ніг на голову.

Але для того, щоб оте заробляння грошей було ефективним, потрібно організовуватись у ватаги. Таким чином створюються корпоративні угрупування на основі довіри між суб’єктами цих угрупувань. «Чужого» таке угрупування до себе не пустить. А якщо й появиться вільнодумець, то його швидко виганяють. Приклад? Спілка радянських письменників. Члени цієї організації чхати хотіли на літературу. Вони заробляли гроші. А хто дійсно творив, того виганяли. (В Україні деякі обласні письменницькі організації десятиліттями очолюють люди, які не тільки не є письменниками, а навіть не розуміють природи художньої творчості. Пропагандисти й агітатори).

Зараз те ж саме. Корпоративні угрупування повністю монополізували не тільки економіку й бізнес, такі угрупування монополізували юриспруденцію, медицину, усі культурні, мистецькі структури і продукують ширпотреб. Такі угрупування вже не допустять до себе «чужого». НСПУ отримує якісь там грошенята від держави. Думаєте, вони йдуть на розвиток літератури? Аж ніяк. Друкуються цілі бібліотеки титулованих і продажних. Але то не є літературою. То квазілітература. Більшість із цих сутенерів фраз, що вважають себе знаковими персонами, пережили свою славу й успіх. Вони навіть не соромляться, що все життя їли з рук ворога. Вони й зараз були б не проти… Правда, зрозуміти це їм не дано.

Оскільки за ключові позиції вони вчепилися намертво, то й мають можливість видавати свою писанину. І їм ніхто не скаже, що та писанина не має естетичної вартості – про них дряпають філіппіки ті, хто надіється на їхню підтримку, і вони тішаться.

А де тут творчість? Де гідність?

Навіщо?! Потрібні гроші… І слава. Як оправдання грошей, як втеча від своєї малості.

Що вже говорити про Академію Наук…

Є ще одна причина, чому в нас вартісному творові так важко пробитись через завали посередності.

Ті, хто сьогодні приймає рішення і щось розуміє в естетиці, бачить у талановитому творі уламки власного Я. Уламки того, хто так і не відбувся. Тому такий твір їх засмучує і дратує. І це не дивно. Щоб визнати розчленованість власного Я і зібрати його докупи, людині потрібна мудрість, воля і колосальне прагнення гармонії. Власне те, чого її позбавлено. Додамо – з власного дозволу.

А більшість воліє читати розважальні, легкі, а то й відверто абсурдні писання.

На тлі мавпячого лементу навіть голос поганого співака здається довершеним. Тому логіку нетерпимих і боязливих зрозуміти можна. Важко читати і цінувати величні твори, які вказують на твою розщепленість, слабкість, нерозуміння законів життя.

Але біда в тому, що звичний механізм заплющувати на проблему очі, веде до одного фіналу – до катастрофи.

А от вміння вчасно побачити свої слабкості й адекватно оцінити небезпеки, які на тебе чатують, – перша ознака мужності. І перший крок до мудрості.

Та допоки гроші є абсолютною цінністю, доти змінити щось в Україні – у світі також – не вдасться.

Гроші повинні не тільки обслуговувати суспільні інституції, бізнес, але й бути посередником у діалозі окремої людини із духовним надбанням людства. Як минулого, так і сучасного. Однак, цього не відбувається. А навпаки. Суспільні інституції, бізнес, художні набутки людини служать для примноження грошей.

Тож гроші стають не другом людини, а її ворогом. Адже такі надбання служать їм, а не людині.

В таких обставинах гроші не можуть виконувати своє пряме призначення – перетворювати чорну енергію на енергію животворящу.

Але не слід думати, що це характерно для людства взагалі. Є багато мудрих людей, які розуміють, що гроші повинні відігравати допоміжну функцію. Такі шукають собі подібних у надії знайти духовного побратима. Нерідко і знаходять.

Та частіше потрапляють на гачок досвідченого пройдисвіта, який рано чи пізно, а гроші у довірливого забере. Здебільшого практику вилучення грошей у довірливих застосовують різноманітні секти. Не поступаються сектантам у винахідливості і деякі «благодійні» організації.

Тож філантропам не варто шукати посередника, щоб робити добрі справи. Їм треба організовуватись у невелику групу, створити фонд і відстежувати тих людей, які у своєму житті відмовилися від легких грошей, щоб не зраджувати власному Я. Якраз такі люди здатні творити.

Існує думка, що гроші калічать людину. Це не так. Не гроші калічать. Якщо людина, отримавши якісь прибутки, змінилась, то не гроші винні. Ця людина вже була скалічена. Просто вона не мала можливості виявити своє каліцтво, а бідність змушувала її пристосовуватись.

А статки звільнили її від необхідності рахуватися з ближнім, поважати його інтереси. Також вони вивільнили у новоспеченого багатія хижацькі інстинкти і дали можливість їм реалізуватися у найпримітивнішому – здійснювати владу над ближнім, зневажити його, вважаючи себе значимішим. Він розуміє, що то не так, і це лише примножує ненависть до світу й людей. Тому він часто робить зло свідомо.

А відтак і примножує його, бо тоді йому мариться, що він сильний.

У цьому є й позитив. Чужі гроші звільнили цього ближнього від фальшивого друга. І від неприємних сюрпризів у майбутньому.

Що треба зробити, аби гроші виконували свою функцію. Цебто, обслуговували усі ланки суспільного життя. Обслуговували, а не були їхнім руйнівником.

Для цього потрібно дуже мало. Всього лиш дві умови. Але це «мало» може дати людству фантастичні перспективи. Людина повинна навчитися бути щасливою, а також навчитися шанувати ближнього. Все.

(чекайте на продовження)