Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.11

НАЙПЕРШЕ – ЗРОЗУМІТИ ПРОБЛЕМИ

Це легко. Просто необхідно з дитинства навчити людину розуміти себе. Навчити бажати, мріяти, розвивати свої таланти, уникати ситуацій, які руйнують власне Я. Навчити розуміти свої можливості, недоліки, вміти спрогнозувати перспективи. В такому разі людина сама зробить менше помилок, а також утримає від помилок свої ближніх і партнерів.

А якщо й допустить помилку, то зуміє вчасно виправити і не оберне її на трагедію.

І ще – кожна людина повинна розуміти: її місія – зробити світ досконалішим. Що задля цього вона й прийшла у цей світ.

Також нам треба пам’ятати, що у плані щастя і нещастя, то багаті й бідні рівноправні. Та багаті у різні пастки потрапляють значно частіше – їх постійно туди заманюють, – але провокують на це їх саме гроші…

Дуже важливо, щоб людина – особливо, коли вона багата – навчилася позичати вічності. Прийде час, і з неї вона братиме відсотки. І не тільки грішми, а й перепусткою у безсмертя. А вони, ці відсотки, цінніші за будь-які вдалі банківські оборудки. Для прикладу – внески у розвиток мистецтва, в інші гуманітарні проекти; купівля високохудожніх літературних чи мистецьких творів.

Та найпроблемніше сьогодні: людина мусить вийти з себе древнього, первісного, наляканого.

На жаль, для цього методики не існує.

Але є філософія, мистецтво, література і розумний священик. Необхідно єдине: аби вони не обслуговували якусь антигуманну ідеологію чи таку ж політику. І – що найгірше – авторитарні чи диктаторські режими.

На жаль, сьогодні це поширено…

Ринок породив науковий та економічний поступ, але загальмував гуманітарний. Цим створив парадоксальну модель ножиць, де розвиток технологій випереджає духовний розвиток людини. І відстань між крайніми точками ножиць збільшується з кожним виробленим новим продуктом. Тобто, постійно. Як уже сказано, такий стан є загрозливим для самого життя на планеті.

Всякий, хто має вплив у суспільстві, повинен зрозуміти: ніякі технології не врятують аморальне людство від самознищення.

Вже очевидно: чим досконалішим буде розвиток технологій, тим ймовірніша загибель цивілізації. Найкраще удосконалюються засоби вбивства.

У людства варіантів рішення парадоксу ножиць не багато. Вірніше – лише один. Гармонізувати розвиток технологій та духовне зростання кожної особистості.

Як це зробити?

Найперше – зрозуміти проблему. І почати розглядати її як найважливішу.

Влада, церква, митці і філософи мали б запропонувати суспільствам для обговорення широкомасштабні програми інтеграції високої культури як у життя громад, так і в життя кожної окремої людини.

Організувати буття потрібно так, щоб усім було вигідно брати участь у формуванні життєвого простору, який стане лояльним до кожного.

Такі програми мають допомогти кожній особистості подолати страх перед життям і вигнати той страх назавжди з підсвідомості й пам'яті – навіть з генетичної – кожного землянина.

Слід зрозуміти, що наївно закликати людину бути мудрою і чесною, якщо її значимість у суспільстві визначається статками.

Коли людина усвідомлює Закони Всесвіту, осягнула Волю Творця, то ринок вже її не зіпсує. Адже ще в глибинах тисячоліть вона сформувала, виплекала найвагоміші архетипи, які відривають її від тваринного існування і, спонукаючи до високих поривань, дають їй не тільки повноту життя, а й здатність осмислювати цю повноту. І насолоджуватись життям.

Цивілізація вже розуміє, що ринок вирішує побутові проблеми. Однак, не хоче навіть думати про вирішення питань самої людини. Навпаки, ринок зацікавлений у зростанні таких питань.

У розвинених країнах існують різні служби, які дають консультації, є добрі психоаналітики, які допомагають мільйонам – а це прибутки, – але вони аж ніяк не дають відповіді на основне питання людини – хто Я? Що є причиною мого існування?

Більше – ті служби віддаляють людину від розуміння питання.

А велика кількість психоаналітиків якраз і свідчить про недугу цивілізації споживання.

У нездоровому суспільстві не може бути не тільки здорової економіки, а й високої культури, нормальних стосунків між людьми. Тому в такому суспільстві до болю мало щасливих родин, веселих і захищених дітей.

Як оздоровитись нам.

Це може вважатися нездійсненним. Людство надто зіпсоване бажанням – а іноді й можливістю – швидкої наживи, а також небажанням брати на себе будь-яку відповідальність. Однак, якщо проблему зрозуміє кожна людина і кожен внесе в оздоровлення суспільства свою маленьку дещицю, тоді відбудеться якісне оновлення людини. Зрозуміло, й держави. Правда, питання необхідно обговорювати. І обговорювати змістовніше, ніж обговорюються плітки про політиків, шоу-бізнес та ще про їхніх кицьок і собачок.

Ми були б дуже несправедливі, якби сказали, що хворобливе прагнення багатства показове для нашої цивілізації.

Були часи, коли люди зводили величні храми, робили дивовижні органи, скрипки, творили шедеври без оглядки на гроші.

Сьогодні інженери будують фантастичні мости, прекрасні будинки, роблять досконалі машини, літаки, науковці розкривають таємниці світобудови. І це робиться не заради грошей. Людина живе ідеєю. Тож якщо суспільство платить їм добре, то це справедливо.

Шкода, та це не характерно для цивілізації розвиненого споживання в цілому.

ХТО ЄСИ?

Світ зараз хворий. Замкнений у болючих проблемах, втомлений ворожнечею, лицемірством і тупістю тих, хто нахабно прагне визначати життя інших. Тобто, дурних політиків.

Від цього розчарованим здається, ніби зло перемагає. Але це не так. Зло поводиться нахабно й агресивно не тому, що воно в більшості. Воно так поводиться через пасивність і закомплексованість людей, які обрали добро, але не доросли, щоб протистояти злу.

Чому ж вони такі пасивні та бездіяльні? Не зуміли вчасно знайти своє, Богом призначене для них, місце в світі, невірно організували своє життя, хибно зрозуміли цінності. Вони буття своє влаштовували з оглядом на думку юрби. Керувались не власною волею, а судженням  натовпу. Не тих вибрали у друзі, не таку професію зробили своїм покликанням, не з тією людиною створили сім’ю, не ті принципи захищали.

Чому, навіть збагнувши свою помилку, людина (добра й відповідальна, а ми про таких і говоримо) так рідко виправляє її, робить висновки зі своїх вчорашніх поразок? Та просто через те, що боїться змін. Боїться приймати важливі рішення, боїться, що її невірно зрозуміють рідні та близькі, боїться невідомості.

Нерідко навіть щастя боїться. Щастя ж бо приходить до вільної особистості.

Поза тим, більшість молодих людей у світі прагнуть добра, любові, гармонії. Вони шукають світла в собі й навколо. Про старших говорити складніше. Багатьох відучили думати, а дехто потерпає при мислі, що світ і до нього може бути добрим та справедливим.

Розчарованим і зневіреним людям така думка здається підозрілою, дитячою. На підсвідомому рівні вони відчувають, що самі нічого не дали світові, то чому світ повинен бути до них добрим і щедрим.

Є серед зрілих – на жаль, надто багато – ще й агресивні, напхані минулою пропагандою. Їхнє життя визначає логіка: якщо світ не виконує всі мої забаганки, то і я не стану думати про нього добре. Та ці особні забувають, що цей окрадений, зранений світ вони формували; і саме у цей світ вони привели своїх нащадків, які несуть у собі також їхні гріхи.

Досадно, та агресивні діди й баби не думають, що їхні безглузді витівки можуть призвести до трагедій і їхніх нащадків.

Не слід забувати, що зло, яке відчуває, що скоро зникне (а його носіями є здебільшого діди і баби, які несуть у собі залишки радянських химер, та їхні духовні спадкоємці – радянські люди), активізується і поспішає зробити якнайбільше шкоди. Не щадить навіть своїх кровних.

Тому саме нащадкам отих скалічених сьогодні є найважче. Це розщеплені особистості. З одного боку вони прагнуть добра, тужать за гармонією, а з іншого – мусять підкорятися хворобливим маренням предків.

Таке розщеплення є дуже небезпечним. Нерідко воно приводить до фатальних наслідків. Варто фахівцям подумати, звідки немотивовані вчинки, злочинства, безпричинні і безглузді аварії на дорогах. А ще – раптові інфаркти, інсульти та інші страшні діагнози в молодих людей.

Потрібно зрозуміти просте: між радянською людиною і нормальною – прірва.

Прірва, яку подолати неможливо.

Радянська людина заперечує духовне життя, нормальна – прагне його.

Але ж духовне життя не може бути автономним від суспільного. Тож заперечуючи його, радянська людина заперечує саме життя.

Духовне життя не може бути одноманітним, безбарвним і тяжким. Саме духовне життя тримає людину в атмосфері захищеності. В гармонії зі всім світом і, зрештою, в гармонії з Творцем.

Тому воно мусить формуватися ще в началах зародження живої душі.

Пояснити це здатна тільки філософія людини.

Тут нам важливо зрозуміти, що філософія не тільки трактує буття, спрямовує людину до гідного життя, вона також може стати досконалим інструментом її каліцтва. Приклад – марксизм. У цьому вченні людина відсутня. Вона є складовою продуктивних сил і продуктивних відносин.

І хоча сам по собі марксизм не є ні добрим, ні злим, однак, на його основі формуються ідеї, на яких тримаються ворожі до людини тоталітарні системи. Навіть ті, які заперечують марксизм. Наприклад – «русскій мір».

ДВЕРІ ДО ГАРМОНІЇ ВІДКРИТІ…

Філософія людини не може існувати без розуміння всіх складових буття. Важливим складником є пошуки гармонії. Пошуки, творення, існування, судження, збереження.

Наближення до гармонії не обов’язково болісне, сповнене втрат і випробувань. Якщо людина, вдосконалюючи свій характер і душу, втрачає лицемірних друзів, корисливого партнера чи роботу, яка здатна скалічити її індивідуальність, то ця людина просто зуміла стати хірургом власної долі.

Вона, оновлена і зцілена у своїх помислах, змогла без жалю відрізати від себе, від свого почуття людей та обставини, які могли б штовхнути її в прірву поганих звичок, заздрості, жадібності, ненависті й депресії.

Найперше – вона врятувала свою свободу. Можливо, навіть, життя. І, що важливо, сама розпочала проектувати власне майбутнє, яке, ймовірно, буде наповнене гармонією.

Важливим складником Гармонії є висока музика. Якраз вона, музика, є найщирішим посередником між Небом і людьми. Це дбайливо і наполегливо творені композиторами сходинки, якими вона спускається у світ. А ще – оцінка людям, яку дає та Гармонія…

Музика покликана зробити все можливе і неможливе для того, щоб люди захотіли повернути на землю Рай. І щоб зробили це.

Але високе мистецтво людина сприймає неохоче. Причини різні. По перше, незріла особистість, заперечуючи таке мистецтво, тим самим ігнорує обов’язок. Для неї спрощений світ, що представлений у другорядних звучаннях, писаннях, є дуже зручним для оправдання власного безбарвного та безвідповідального існування. Друга причина – складні конфлікти і загострені почуття, що є характерними складовими високого мистецтва, створюють дискомфорт для психіки незрілої душі. Трагедія або героїзм у мистецтві сприймається нею не як очищення (катарсис), а як програма на власне страждання. Саме тому подібна особистість заперечує високе мистецтво.

Але вона забуває, що геніальні мистецькі твори – це ще й закодоване застереження для неї. Можливо, у момент прочитання доброї книжки чи відвідування концерту класичної музики вона і не зауважить, від якої біди застеріг її автор, але у найскрутнішу хвилину, в момент доленосного вибору отой здобутий колись урок мудрості, людяності, відваги, що зберігся у підсвідомому, порятує її від зневіри, ненависті, відчуття приниження, а може, навіть, від небуття.

Ми не першовідкривачі. Про вплив літератури й мистецтва на духовне здоров’я народу написано й сказано багато. На жаль, ті слова достойного відгуку не мають. Є, правда, винятки. Але то винятки.

Прикладом може стати ставлення українців до Шевченка. Чому, незважаючи на широку популяризацію творів поета, українці насправді не прийняли його? Пересічний українець здебільшого живе без Шевченка. Гірше – його нерідко дратує нагадування про поета.

Річ у тім, що між Шевченком і українською нацією стоять мерці. Так, так. Мерці. Це і лжепророки, перелякані життям, які апологізували страждання, – а у творчості поета його надто багато, – і вороги України, котрі отруювали свідомість нації, прикриваючись іменем Тараса, і свої ж землячки, які їли з руки ворога і сумлінно відробляли харчі, знищуючи дух нації.

Саме оті мерці – вони отруюють свідомість нації і до сьогодні – стоять стіною між поетом і українцями. Оббреханий і обікрадений недругами й дурнями, Шевченко не може пробитися до народу через ту стіну.

Людці, які й мізинця його не варті, маніпулюючи словами, спробували записати поета до своїх однодумців і показали його таким, який нібито виправдовує їхню людиновбивчу Систему.

Шкода, але свою чорну справу ті людці зробили. Тарас Шевченко у свідомості пересічної людини виглядає генератором вічного страждання. Тому проста людина, яка не хоче сприймати страждання, відкидає і твори поета, аби не поринати у світ митарств його героїв. Що найобразливіше, навіть чисті, ніжні, сповнені життєствердної сили поезії Шевченка сприймаються багатьма українцями з недовірою. І нерозумінням.

А дехто так і не зміг усвідомити, що ті зневажені, обмануті, зґвалтовані, замордовані персонажі, які живуть у творах Тараса, можливо, були їхніми предками. І неприйняттям поетичної спадщини Кобзаря, вони зневажають своїх праотців. І забувають, що невміння шанувати пам'ять дідів і прадідів залишає людину сам-на-сам з усіма пастками, лихими спокусами, болями й трагедіями світу… Можливо, хтось відчуває це на собі уже зараз. Щоправда, з’ясувати причину власного убозтва такі не здатні… 

У радянський час, аби приховати свою малість, влада намагалася брати собі у спільники багатьох знаменитих людей світу. Саме тому вона ставила монументи Тарасові Шевченку. Це було б пристойно, якби усі ті пам’ятники мали художню цінність. А тому, що дійсно наставлено немало другорядних скульптур, дехто обурюється і не хоче, аби «Шевченка перетворювали на ікону». Нерідко ця думка виникає у заздрісних і дрібних митців. Надряпавши декілька поезій, вони воліли б бачити себе на постаменті. А нагадування про генія ображає нездар.

Щодо пам’ятників, то дійсно не обов’язково ставити скрізь погруддя Шевченка. У поета ціла плеяда образів, які могли б прикрасити будь-який парковий ландшафт, центр міста чи села, затишний сквер чи університетську територію.

Сьогодні у нації відсутній діалог з Шевченком. Незважаючи на безліч праць про нього і його спадщину, Україна не розуміє найціннішого. Нав’язаний невігласами погляд на творчість Кобзаря, як винятково «боротьбу» багатих і бідних, не допомагав масам усвідомити справжньої домінанти доробку Тараса. А це – честь і гідність людини. Та ще – земний рай. Так, Шевченко, як ніхто зобразив Пекло. Але – як застереження. А Рай в поета – проекція на майбутнє.

Шевченко і Україна – нероздільні до кінця днів... Але це не значить, що ще комусь тут замало місця… Тим паче зараз, коли мусимо визнати, що сьогодні Україна дійсно зона культурного лиха. І роботи для митців та їхніх менеджерів непочатий край.

Коли народ навчиться відділяти поезію Шевченка від брехень ворогів та лжепророків і розуміти велич простого, він зможе накреслити собі величну мету. Спираючись на мужність і правдивість творів Кобзаря, а також усвідомлюючи його безмежну і самовіддану любов до України та людей її, ми зуміємо увійти у світове культурне товариство, як нація горда, сильна, самодостатня і мудра.

Так, націю сильно скалічив ворог. І зараз намагається калічити. Але, відчуваючи інтуїтивно це каліцтво, люди сповнюються гніву й образи не на ворога, а на посередника Гармонії, яка, немов Феміда, незворушно констатує факт, дає непривабливу оцінку наляканим, брехливим і зледащілим.

Тому люди вважають, що вигнавши за поріг своєї свідомості високе мистецтво, котре нагадує, якою має бути людина і якою вона не стала, вони позбавляться своєї проблеми. Бо неназване вважається відсутнім.

Насправді ж варто пам’ятати: все можна виправити, доки жива людина й нація. Усвідомивши ворога і те зло, яке він тобі заподіяв, ти можеш його перемогти хоча б тим, що не дозволиш йому жити у твоїй свідомості й не даси йому можливості калічити твоїх дітей.

Не проти літератури й мистецтва потрібно наливатись агресією – проти хитрих, жадібних і безжальних почвар, які, внаслідок втрат і помилок знекровленої України, зуміли захопити владу.

Скалічені ще можуть прийти до Гармонії, але ті, хто калічив – людьми не стануть. Ніколи.

Маєстат людини – у її творіннях. Не у зароблянні грошей, а у творіннях. Тебе пам’ятатимуть не тому, що ти заробив стільки-то, а тому, що ти вилікував людину, збудував будинок, виховав шляхетних нащадків, склав пісню.

Ми не перестаємо дивуватись величним творінням нашої цивілізації.

З посеред найвеличнішого, без сумніву – орган.

Орган не просто інструмент. Його звуки – це голоси предків, які були достойнішими за нас.

Коли тобі подобається його звучання, то є надія, що й ти здатний прожити гідно.

Не може слухати орган той, хто розглядає себе як придаток до вартісних речей, а ближнього – як конкурента. Такому чари звуків цього інструмента не відкриються. Та людина вже відрізана від духовного досвіду предків. І про велич у неї порочне уявлення.

Віолончель дає нам опертя, як мати дає опертя дитині. Вона наповнює нас силою, надихає, робить мудрішими. Але це не екзистенційна мудрість, не готовність віддати життя заради істини. Мудрість віолончелі – земна. Вона підказує, що можна відстояти істину і залишитися живим. А ще – народити дітей в коханні. Бо навіщо тоді жити, боротись, мудрішати, якщо нема кому передати свій духовний досвід, нема кого зігріти і нема кому сказати, як прекрасно й змістовно звучить віолончель.

Скрипка нагадує щемливу велич Небес. Ті Небеса, може, втомились від власних і від наших болів, але вони надто щедрі й добрі, щоб говорити нам про це. Вони кажуть про інше – про необхідність кожного визначити мету свого земного існування. І йти до неї.

Без мети людина лише випадковий подорожній. І на землі, і в світі предків. Іноді нерозуміння власної мети, власного призначення, та й взагалі – потреб душі – є виною людини (сама втекла від високого). Іноді ж це її біда (людину просто викинули з обрію високих категорій, не дали можливості їй розвиватись духовно, принизили її гідність).

Відсутність у людини високої мети найяскравіше проявляється якраз у тому, з якими почуттями вона слухає скрипку (і сприймає гарну поезію). Звуки скрипки спонукають людину чесно зізнатися собі, хто вона. У чому сенс її життя. Чому так боляче розуміти істину і звуки самої скрипки.

Якщо людина після такого «емоційного тесту» відчуває зневагу, роздратування, прагнення знищити в собі високу музику (і високі поривання) – вона вже невиліковна. Вона вже зруйнувала себе сама.

Якщо ж тихий докір, невловимий натяк, щемливе благання скрипки спонукали слухача до розуміння себе і свого місця у світі – людина виправить свої помилки. Очевидно вона не зробила фатальної провини.

Скрипка любить велич. Але вона нагадує також: смерть поряд. Як поряд і безсмертя.

Скрипка в опері Верді «Травіата» – це прагнення рятунку, благання про допомогу. (Таке благання стосується не тільки виконавців і персонажів, а в першу чергу тих, хто слухає). А оскільки рятунку людина не знаходить ні в душі ближнього, ні у своїй, то єдиним порятунком стає смерть. Як це не страшно, у «Травіаті» смерть (тема скрипки) дає можливість бодай врятувати мрію скаліченої людини про щастя. Та життя безжально руйнує ту мрію. Оце і є трагедія. Але це трагедія не тільки Віолетти. Це трагедія скаліченого людства. Популярна «Застільна пісня» (Libiamo) здається демонстрацією радості. Насправді кожен радіє, що інший не чує, як б’ється його налякане серце.

У класичній музиці найменше розваг.

Зате там безліч кодів. Талант виконавця – розкривати їх.

Один з таких кодів розкрила Марія Каллас в опері Верді «Травіата».

Віолетта Марії Каллас у початковій арії бореться не з тим, що відчуває зародження кохання – так інтерпретують усі виконавці, – Каллас передчуває смерть і виражає шалений протест. Вона вже знає, що кохання, як найцінніша складова життя, може її вбити. Вона не може повірити, що Альфред зрілий муж і здатний її захистити. У виконанні Марії вгадується також прихований емоційний тест для Альфреда. Тест на мужність і сміливість. Жінка, яка, закохавшись, відчула шалене бажання жити, прагне перевірити, чи здатний коханий захистити її. Від світу, від людей, від самої смерті. І розуміє, що не здатний.

У голосі Альфреда, який звучить за сценою, Віолетта вгадує народження особистості, спорідненої душі. Однак, народження мужа так і не відбулося.

Віолетта Марії Каллас – це ще розтерзана краса, розтерзана музика і окрадена гармонія.

А ці величні категорії – краса, музика, гармонія – у тому світі, який не просто був ворожий до чистих душ – він їх нищив; і вони – ці категорії – могли існувати лише у скаліченому вигляді. Тобто, щоб світ втішався муками розтерзаної музики, зверхньо і зі зневагою дивився на пошматовану красу і сміявся з окраденої гармонії. Яку сам і обікрав.

Альфред – людина, котра відбулася лише завдяки жертві Віолетти. Його бунт на балу, де він ображає Віолетту, – то вибрик ображеного підлітка. Як би геніально ця сцена не була зіграна і виконана (особливо – Пласідо Домінго), все одно Альфред викликає жаль і співчуття, а не повагу. Шляхетний муж, розчарувавшись, знайшов би у собі сили піти мовчки.

Якби він повівся, як дорослий муж, то Віолетта збагнула б, що він здатний її врятувати і повстати проти світу. Того світу, який, звичайно, не обмежився б жертвою однієї Віолетти – той світ прагне нищити будь кого, хто стає опорою для свого ближнього.

Його характер яскраво виражений у сцені балу. Там панують веселощі. Але вони показні. Насправді це веселощі мисливців. За ефектами прихована жага крові. Як на полюванні. Саме сцена з танцями тореро – найповніше підтверджує думку, що мета ситого, спраглого драм світу – пошук наступної жертви.

Думаєш, сьогодні ситі інші?

Та ми про цінності. Європейські.

Читаємо, що наші хлопці на Донбасі потрапили в облогу і їх розстрілює російська артилерія. Вони просять допомоги авіації, а їм відповідають: «Дорого».

Зрадники в Україні, звичайно, є – гебешна наволоч нікуди не ділась.

Але, Європо сита, ти хоч розумієш, якою плямою ляже на тебе на тисячоліття оте гидотне українське «Дорого»?

Не забувай, що ти дала світові право, філософію, високу літературу. Не забувай, що ти дала світові Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо, Гайдна, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Верді.

Європо, священні імена твоїх дітей покладають на тебе відповідальність… А ти озираєшся на ницих…

(чекайте на продовження)