Віталія Савченко: Гноми та чарівний камінь

За далекими морями, за казковими лісами, на самому краю землі височіють чарівні гори. Багато років у хатинці біля підніжжя найвищої гори живуть брати-гноми. Кожного ранку прокинувшись умиваються, снідають, а тоді беруть свої інструменти й вирушають працювати у гірські печери.

Живуть гноми дружно, майже ніколи не сваряться, старанно завжди працюють. Добувають з-під землі вугілля, різні кристали, коштовне каміння та метали. Все це вони віддають людям в обмін на харчі та тканини для своїх потреб.

Одного разу гноми знайшли в печері незвичайний коштовний камінь. Ніколи раніше вони такого не бачили. Камінь був за розміром,  наче страусине яйце, та й сяяв так,  наче впав з неба шматочок сонця. Принесли його гноми до себе додому, та й прилаштували на підвіконні. Усі вмилися, посідали за стіл, бо був час вечері. Один з братів пішов до комірки по їжу, але невдовзі повернувся звідти з порожніми руками, та й каже:

– Не знаю, що й робити. У нас закінчилися всі запаси їжі, та продуктів. По нові тільки завтра зможемо піти, бо вже пізній вечір.

– Ох, як же мені хочеться смаженої курочки, - мрійливо сказав один з братиків.
- А я би з’їв картопельки з котлетками, - мовив другий.
- А мені б вареничків, - озвався третій.

Тільки вони все те промовили, як на столі почали з’являтися самі по собі всі згадані страви. Брати-гноми здивовано переглядалися. Що ж це за дива такі? Чи може у них в хатинці чарівник оселився поки їх вдома не було? Коли ж один із братів загадав собі яблучного пирога, то всі решта побачили, що знайдений ними сьогоднішній коштовний камінь почав переливатися усіма кольорами веселки, а вслід за тим з’явився на столі рум’яний пиріг. Зачудовані брати-гноми аж рота роззявили.

- То це твоя робота, камінчику? - спитав найближчий до вікна гном.
- Так, моя, - почувся чистий, мов дзвін кришталю голос. - Тільки добре пам’ятайте, залюбки вам буду допомагати, аж до того часу, поки серця ваші не сковані лихими думками, заздрістю, жадобою, лінощами, пихою та злими намірами.
Брати-гноми відразу зрозуміли, яку коштовну чарівну річ відтепер мають. З того часу так і повелося, щоранку гноми прокидалися, вмивалися, снідали всілякми ласощами й мандрували до печери працювати. Про готування сніданків, обідів та вечері, а також пошиття одягу, прання та прибирання вони забули, бо всі домашні справи відтепер чарівний камінь виконував за них. У всьому по господарству допомагав. Мабуть було б так і досі, якби гноми за короткий час не забули все те, про що попереджав їх камінь.
Якогось дня один з братів-гномів сказав:

- Все, годі! Не піду я більше працювати у печеру! Краще полежу. Все не справедливо, все! Я знаходжу найкоштовніше каміння і що? Щось за це маю? Мушу віддавати все до загального сховку. Я найкращий з поміж вас шукач, отож маю бути найголовнішим гномом, а не Мудрель. Що з того, що він сидить увесь час у книгах? Ніби мудрість можна з’їсти, чи в неї вдягтися. Яка з неї користь? Він  хоч один коштовний камінець за все життя знайшов? А-а-а, ні! А якщо так, то я маю бути головним над вами, а не він.

Інші брати перезирнулися, зашуміли, та й собі не захотіли йти працювати. А далі сварки почалися між гномами. У їхні думки, душі й серця закралися зло, образи, заздрість та лінь. Дарма сивобородий Мудрель намагався братів помирити та присоромити, ніхто його не слухав. Мало до бійок не дійшло, коли захотіли вони всі знайдені за триста років життя скарби поділити.

Гноми враз забули, що ще недавно були дружніми, працьовитими та добрими маленькими людьми. Що усім вони колись допомагали, з біди виручали. Забули й те, що казав їм чарівний камінь. Вороже один до одного ставилися, тому не відразу помітили, що він кудись зник зі свого звичного місця. Минув день, і другий, та врешті гноми наче прокинулися зі сну. Усім хотілося їсти, та їжі не було. Та й самого каменя, що охоче їм допомагав також не було. Перестали брати сваритися, довкола озираються, так ніби щойно побачили одне одного.

- Що це з нами? - питають.
- Чого ми такі лихі та не добрі?
- Вибач нас, брате Мудрелю, порадь, як бути?
-  Дарма я вас намагався зупинити, ви ж мене, наче й не чули, - сумно зітхнув  головний гном Мудрель. - Ось і камінь чарівний пропав. А він же нас попереджав. Усе так сталося тому, що ми не цінували те, що мали. Захотіли чогось більшого, та зусиль докласти не хотіли. Чекали, щоб хтось інший для нас зробив. Тому зараз маємо те, що маємо. Якщо ж хочете мудрої поради, то послухайте уважно:

«Перш ніж від когось чогось вимагати, навчіться будь ласка і ви віддавати!»

Соромно стало гномам за свою поведінку. Соромно й у вічі одне одному дивитися. З того часу брати гноми більше не сварились, та й не лінькували, знову, як і перше, дружно працювали. Вишукують й досі в печерах глибоких камінь той чарівний, що милує око. Та дивовижний камінь, мабуть, добре заховався й більше за сто років їм і не попався.