Віталія Савченко: Три загадки

1.

Якось Сергійко разом зі своїм другом-котиком Пушком вирушили до лісу по чорниці. Дорогою хлопчик жваво розмахував руками, розповідаючи котові про нові ігри, в які вони ввечері гратимуться, й куди помандрують разом завтра. Підгодовував Пушка смачною ковбаскою, котру взяв із собою, щоб підкріпитися в дорозі. Невдовзі стежинка довела друзів до залитої сонечком просторої галявини, де й росли смачні чорниці.

– Ух, скільки їх тут! – вигукнув Сергійко. – Дивися, Пушок! І тут, і там! А он там ще більше! Нумо хутчіш збирати. Їх так багато, що і наїмося досхочу, й додому принесемо, а матуся пиріжків напече.

Пушок тільки роззирнувся й тихо нявкнув. Було не зрозуміло, чи він підтримав друга, чи щось йому заперечив, бо пиріжки з чорницею йому зовсім не смакували, інша справа ковбаска. Кіт аж замружився від задоволення, уявляючи, як нею смакує.

Сергійко трохи збирав ягоди, трохи їх їв, а Пушок то обнюхував кожну квіточку, то ганявся за барвистими метеликами. Друзі так захопилися, що й не помітили, як опинилися в лісовій хащі, де раніше ніколи не були.

– Овва! У нас гості! – почувся десь з боку галявини дуже неприємний голос. Хлопчик повернув голову й побачив неподалік дивну трійцю, котру відразу ж впізнав. Матуся багато казок йому прочитала, тому цих героїв він добре знав.

– Добрий день, – чемно привітався Сергійко, а кіт миттю заховався за його ногами.

– Не такий він вже й добрий, – проскрипіла Баба Яга, бо це саме вона була. – Особливо, коли у тебе щось крадуть! – Гримнула злісно.

– Так-таки так, – підтримали Ягу Водяник та Лісовик.

– Та ми нічого у вас не крадемо, збираємо лишень чорниці.

– А чорниці наші! – гаркнула Яга.

– Чому ж вони ваші? Чорниці в лісі для всіх, – відказав Сергійко.

 – Аякже ж. Ліс наш! І все що в лісі – наше! – з цими словами грізна лісова нечисть посунула на хлопчика.

Він вже навіть трохи злякався, проте не показав цього.

 – Гаразд, ми не хотіли вас образити. Ви вважаєте так, а я інакше. Та все одно вибачте нам, що ми ненароком зайшли на вашу територію. Обіцяємо, що більше так не будемо. Ми вже йдемо додому...

 – Е ні! Так не годиться. Ти наше взяв, то й ми заберемо твоє. Віддавай сюди кота, – вишкірилася злюща Баба Яга.

– Як це так? Пушок – мій друг! Не можу я його вам віддати! Заберіть ось ягоди, – сказав Сергійко, мало не плачучи.

– Ха! Ягоди! – загиготав Водяник. – Кота давай і крапка! А ні, то силою заберемо!

– Не чіпайте Пушка! Я, що скажете, зроблю, – просив хлопчина.

Та Лісовик миттю опинився біля Сергійка, зареготав і схопив переляканого кота своїми чіпкими ручиськами.

– Будь ласка, відпустіть його! – умовляв Сергійко.

 Але все було марно.

– Кота ми забираємо, – грізно сказала Баба Яга. – А ти, якщо хочеш його визволити, мусиш завтра сюди прийти й відгадати наші три загадки. Відгадаєш – друга забираєш, не відгадаєш – то його втрачаєш. Зрозумів?

 – Так! – твердо відповів хлопчик. – Я обов’язково прийду.

 – Ну от і домовились, – задоволено потерла руки Баба Яга. – Нам вже час.

Дивна трійця разом з Пушком зникла в гущавині лісу. Сергійко постояв ще якусь хвильку, дивлячись їм услід, вірячи й не вірячи, що з ним така пригода сталася. Зрештою повернувся й пішов додому, витираючи сльози з личка. Він твердо вирішив, що завтра обов’язково визволить свого друга.

2.

Наступного дня хлопчик взяв із собою необхідні речі: компас, улюблений ліхтарик, почепив годинника на руку. Захопив для Пушка шмат ковбаси й вирушив до лісу.

Довго чи не довго йшов, нарешті дістався того місця, де вчора зустрів лісових злюк. А вони вже чекають його на галявині. Пушка тримають прив’язаним на мотузці, щоб не втік. Той лиш побачив Сергійка – голосно й жалібно нявкнув. Трійця обернулася до хлопчика.

– Добрий день, – привітався Сергійко

– Добре кажеш, – мовила Яга. – То що, готовий загадки відгадувати?

– Готовий.

– Тоді ось тобі перша загадка, – пробулькав Водяник. – Що не боїться темряви?

Сергійко замислився. Раптом пригадав, як колись боявся темряви, і тато подарував йому гарного ліхтарика, щоб він міг його увімкнути й прогнати темряву. Вийняв ліхтарика з кишені й упевнено відповів:

– Світло не боїться темряви!

Водяник спересердя аж тупнув ногою.

– Що ж, з першим випробуванням ти впорався, – сказала зла Яга. – Але побачимо, чи справишся з другим. Загадуй, Лісовиче.

– Давайте вашу загадку, – сказав Сергійко, втішений своєю першою перемогою.

– Коли я заблукаю, дороги не знаю, як додому повертаю? – проскрипів Лісовик.

Хлопчик так напружено думав, що здавалося, ніби чути, як шелестять думки в його голові.

 – Заблукаю, заблукаю, – бурмотів Сергійко. Враз аж посміхнувся від здогадки. – Ну звісно! Звісно допоможе компас! – радо вигукнув хлопчина.

 – У-ух! – ухнув пугачем Лісовик. – Кмітливий хлопець попався!

 – Заждіть здаватися, – зашипіла Яга, у якої очі аж палали від люті. – Ще я свою загадку загадаю, от тоді й побачимо! Нумо, хлопче, відгадай: що біжить поспішає, ніколи назад не вертає, – гаркнула вона й втупилася в Сергійка лютезним поглядом.

Хлопчина замислився: «Може, річка чи струмочок. Ні, не може бути так просто й легко, щось інше». Довгенько думав, вже й сонечко до заходу стало готуватися. Скільки то він уже в лісі з цими злюками? Година, дві чи три?

 Глянув на годинника: «Ох, як час біжить», – подумав і відразу знайшов відповідь.

 – Час! Час біжить-поспішає, та назад не вертає! – вигукнув Сергійко.

 А Баба Яга вже сподівалася, що малий не відгадає, і потай раділа. Аж раптом така халепа. Нічого робити – треба кота відпускати. Хоч вони злі лісові сили, проте не мають права порушувати даного слова. Мусять виконати обіцянку.

 – Ти переміг, – ледве стримуючи гнів сказала Баба Яга. – Забирай свого кота й геть з моїх очей, щоб я вас тут більше не бачила. Та добре пам’ятай: більше нам не попадайся, бо наступного разу так просто тобі не минеться! У нас і складніші загадки є, просто тобі цього разу пощастило...

 – Дякую вам, – чемно сказав Сергійко. – Ходімо, друже, додому. Ось тобі ковбаска, ти, мабуть, зголоднів.

Котик вдячно замуркотів у відповідь. А коли друзі дісталися рідної домівки, хлопчик признався Пушкові, як йому насправді страшно було йти до лісу. Боявся, що не впорається із загадками. Та не міг він свого улюбленого друга покинути серед тих страховиськ.

 – Друзів у біді не залишають, – сказав Сергійко, підморгнувши Пушкові.

 А котик вдячно потерся до хлопчикової руки й пішов пити молоко, дбайливо налите другом.

Віталія Савченко: Гноми та чарівний камінь

За далекими морями, за казковими лісами, на самому краю землі височіють чарівні гори. Багато років у хатинці біля підніжжя найвищої гори живуть брати-гноми. Кожного ранку прокинувшись умиваються, снідають, а тоді беруть свої інструменти й вирушають працювати у гірські печери.

Живуть гноми дружно, майже ніколи не сваряться, старанно завжди працюють. Добувають з-під землі вугілля, різні кристали, коштовне каміння та метали. Все це вони віддають людям в обмін на харчі та тканини для своїх потреб.

Одного разу гноми знайшли в печері незвичайний коштовний камінь. Ніколи раніше вони такого не бачили. Камінь був за розміром,  наче страусине яйце, та й сяяв так,  наче впав з неба шматочок сонця. Принесли його гноми до себе додому, та й прилаштували на підвіконні. Усі вмилися, посідали за стіл, бо був час вечері. Один з братів пішов до комірки по їжу, але невдовзі повернувся звідти з порожніми руками, та й каже:

– Не знаю, що й робити. У нас закінчилися всі запаси їжі, та продуктів. По нові тільки завтра зможемо піти, бо вже пізній вечір.

– Ох, як же мені хочеться смаженої курочки, - мрійливо сказав один з братиків.
- А я би з’їв картопельки з котлетками, - мовив другий.
- А мені б вареничків, - озвався третій.

Тільки вони все те промовили, як на столі почали з’являтися самі по собі всі згадані страви. Брати-гноми здивовано переглядалися. Що ж це за дива такі? Чи може у них в хатинці чарівник оселився поки їх вдома не було? Коли ж один із братів загадав собі яблучного пирога, то всі решта побачили, що знайдений ними сьогоднішній коштовний камінь почав переливатися усіма кольорами веселки, а вслід за тим з’явився на столі рум’яний пиріг. Зачудовані брати-гноми аж рота роззявили.

- То це твоя робота, камінчику? - спитав найближчий до вікна гном.
- Так, моя, - почувся чистий, мов дзвін кришталю голос. - Тільки добре пам’ятайте, залюбки вам буду допомагати, аж до того часу, поки серця ваші не сковані лихими думками, заздрістю, жадобою, лінощами, пихою та злими намірами.
Брати-гноми відразу зрозуміли, яку коштовну чарівну річ відтепер мають. З того часу так і повелося, щоранку гноми прокидалися, вмивалися, снідали всілякми ласощами й мандрували до печери працювати. Про готування сніданків, обідів та вечері, а також пошиття одягу, прання та прибирання вони забули, бо всі домашні справи відтепер чарівний камінь виконував за них. У всьому по господарству допомагав. Мабуть було б так і досі, якби гноми за короткий час не забули все те, про що попереджав їх камінь.
Якогось дня один з братів-гномів сказав:

- Все, годі! Не піду я більше працювати у печеру! Краще полежу. Все не справедливо, все! Я знаходжу найкоштовніше каміння і що? Щось за це маю? Мушу віддавати все до загального сховку. Я найкращий з поміж вас шукач, отож маю бути найголовнішим гномом, а не Мудрель. Що з того, що він сидить увесь час у книгах? Ніби мудрість можна з’їсти, чи в неї вдягтися. Яка з неї користь? Він  хоч один коштовний камінець за все життя знайшов? А-а-а, ні! А якщо так, то я маю бути головним над вами, а не він.

Інші брати перезирнулися, зашуміли, та й собі не захотіли йти працювати. А далі сварки почалися між гномами. У їхні думки, душі й серця закралися зло, образи, заздрість та лінь. Дарма сивобородий Мудрель намагався братів помирити та присоромити, ніхто його не слухав. Мало до бійок не дійшло, коли захотіли вони всі знайдені за триста років життя скарби поділити.

Гноми враз забули, що ще недавно були дружніми, працьовитими та добрими маленькими людьми. Що усім вони колись допомагали, з біди виручали. Забули й те, що казав їм чарівний камінь. Вороже один до одного ставилися, тому не відразу помітили, що він кудись зник зі свого звичного місця. Минув день, і другий, та врешті гноми наче прокинулися зі сну. Усім хотілося їсти, та їжі не було. Та й самого каменя, що охоче їм допомагав також не було. Перестали брати сваритися, довкола озираються, так ніби щойно побачили одне одного.

- Що це з нами? - питають.
- Чого ми такі лихі та не добрі?
- Вибач нас, брате Мудрелю, порадь, як бути?
-  Дарма я вас намагався зупинити, ви ж мене, наче й не чули, - сумно зітхнув  головний гном Мудрель. - Ось і камінь чарівний пропав. А він же нас попереджав. Усе так сталося тому, що ми не цінували те, що мали. Захотіли чогось більшого, та зусиль докласти не хотіли. Чекали, щоб хтось інший для нас зробив. Тому зараз маємо те, що маємо. Якщо ж хочете мудрої поради, то послухайте уважно:

«Перш ніж від когось чогось вимагати, навчіться будь ласка і ви віддавати!»

Соромно стало гномам за свою поведінку. Соромно й у вічі одне одному дивитися. З того часу брати гноми більше не сварились, та й не лінькували, знову, як і перше, дружно працювали. Вишукують й досі в печерах глибоких камінь той чарівний, що милує око. Та дивовижний камінь, мабуть, добре заховався й більше за сто років їм і не попався.

Віталія Савченко: Наймолодший вітерець, казка для дітей

 

1.
Високо в горах, у печерах неприступних скель, аж там, де вершини в небі приміряють  хмаринкові панамки, живуть брати Вітри з усього світу. Всі вони дуже заклопотані своїми справами, а до рідного дому, злітаються, щоб перепочити, набратися сил, і знову у мандри.

Якось за вечерею наймолодший Вітерець промовив до братів:
 – Які ви щасливі. Усі такі поважні та сильні, робите безліч справ. Тільки з мене нема ніякої користі, – сумно зітхнув малий.
 – Чому ти так вирішив? – спитав найстарший брат Буревій. – Для того, щоб знати чи є з тебе користь, потрібно світами помандрувати, спробувати свою силу. Ти ще не мав нагоди десь бувати, нічого не зробив, то як можеш таке говорити?
Інші брати схвально загули, підтримуючи найстаршого брата, а малий знову запитав:
–А коли я зможу мандрувати, силу пробувати?
– Лягаймо спати, а завтра про все й довідаємося.

На ранок наступного дня, брати Вітри розлетілися світами по своїх справах, тільки брат Буревій залишився з наймолодшим Вітерцем, і сказав йому:
– Сьогодні твій перший виліт у світ. Ось тобі від мене порада. Літай, придивляйся до всього, а далі Матінка Природа підкаже тобі, як діяти. Тоді ти зрозумієш, для чого ти тут, і що маєш робити.
– Гаразд, – промовив наймолодший Вітерець, і трохи ніяково озирнувся довкола.
– Все буде добре, –  підморгнув йому брат Буревій, і попрощавшись до вечора полетів у своїх вітряних справах.
 – Що ж, треба спробувати, – мовив сам до себе Вітерець.

2.
Легко відштовхнувся від скелі й полинув розправивши крила. Йому так сподобався той політ, що вмить стало гарно й весело на душі. Ось тоді, почув Вітерець голос Матінки Природи:
– Легенько літаючи, ширяючи над землею, будеш холодити-повівати, спеку проганяти, усім будеш помагати.
– Спасибі, Матінко Природо, – радіючи відповів наймолодший Вітерець. – Ось тепер і в мене є справа, буду і я корисний.

Полетів Вітерець над полем, де працювали люди. Сонечко припікає, спека неймовірна, ніде холодочка немає, важко людям працювати. Дмухнув легенько наймолодший Вітерець, охолодив спекотне повітря. Люди подякували, бо стало легше дихати. А він усміхнувся й полетів далі.

Незабаром притомився, й сів перепочити на гойдалці з вербових гілок. А верба росла біля ставка, що виблискував сріблом на сонечку. Бачить наймолодший Вітерець посеред ставочка на зеленому листочку сидить Коник Стрибунець сумний-сумний.
– Привіт Конику Стрибунчику, чого журишся? – спитав Вітерець.
– Здоров-будь, Вітерочку. Та от думаю, як би то мені до берега дістатися? Додому вже час, а я тут застряг.
– Не біда, допоможу тобі зараз, – весело промовив наймолодший Вітерець.      – Тримайся міцніше! – гукнув. Тоді легенько дмухнув на листочок, і той рушив з місця. А далі ще, і ще, і вже наш Коник Стрибунець, наче капітан на кораблі поплив до ближчого берега. За лічені хвилини Коник Стрибунець дістався безпечного місця.
– Дякую тобі друже, що допоміг мені. Без тебе, не скоро ще був би я вдома.
– Та я нічого особливого й не зробив, тільки трішки дмухнув.
– Може й так, але для мене це дуже важливо. Якби не ти, ночував би я на листку серед води, а вдома рідні хвилюються. Та й вечерею міг стати якійсь Жабці, а завдяки тобі, я живий-здоровий повернуся додому.
– Хай щастить тобі Конику Стрибунчику, – всміхаючись відповів наймолодший Вітерець, і подався далі.

3.
За якийсь час, долетів він до підніжжя гори. Бачить сидить за кущем маленьке Зайченятко й тремтить від страху, а до нього наближається хижий Вовк. Зрозумів Вітерець, що зараз біда буде, навіть не біда, а катастрофа. Ще якась мить і Вовк впіймає Зайченя. Що робити?
А біля підніжжя гори пилюка, пісок і каміння. Як дмухнув Вітерець з усієї сили, аж вся пилюка разом з піском і дрібними камінчиками полетіла у бік Вовка. Той почав кашляти, чхати, очі лапами терти, а Зайченя за той час дісталося безпечної нори, де на нього вже чекала матуся Зайчиха.
– У-у-у-у, – завив сердито Вовчисько. – І де ти взявся на мою голову Вітрисько, очі мені засипав, через тебе я не повечеряв смачною зайчатиною. У-у-у-у!
– Вовче, вовче, – присоромив сіроманця Вітерець. – Хіба можна маленьких ображати? Ти великий, сильний, як не соромно? Іди скоріш звідсіля, й ніколи не повертайся. Тепер я тут вартуватиму, тебе розбишаку пильнуватиму. Не дозволю кривдити малечу.
Що казати? Піймавши облизня, злий Вовк пішов до лісу злий і голодний.
– Дякую тобі добрий Вітерець, що врятував моє дитя Зайченятко, – мовила мама Зайчиха, пригортаючи малого синочка. – Якби не ти, пропало б.
 – Мені не важко було боронити маля, але зізнаюся, що я й сам за нього злякався. Бережіть себе, бо хоч я й насварив Вовка, він може ще повернутися – сказав на прощання наймолодший Вітерець і подався до рідного дому. Хоч був стомлений, але дуже щасливий, бо вже точно знав, що й він приносить користь…