Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.2

• Страх перед життям – причина вселенської трагедії. Він став причиною того, що на початку ХХ ст.. негативи в суспільствах досягнули критичної маси. Відбулося нівелювання моральних цінностей; наступально впроваджувався культ насолоди; нікчема агресивно опановував механізмами, як здобути владу над людиною; лжепророки заволоділи увагою мас і дерлися на соціальні вершини, а страх перед життям скаламутив розум всіх. Як малих, так і великих. Це породило нечувані катаклізми.

 Авторитарне ставлення церкви до людини і суспільства призвело до ефекту акумуляції негативу. В родині, державі, світі. Як наслідок, людина не сприйняла вчення церкви, а разом з тим відкинула основи моралі, яку проповідували священики. Зрозуміло, без такої моралі життя спільноти стає проблематичним. Відбулося нівелювання моральних цінностей, а комплекси, що виникали у людства внаслідок недовіри до церкви, спонукали людину до вседозволеності, зрощували агресію, в тому числі – агресію плоті. Кохання – цей найцінніший дар Творця – висміювалось. Наслідок – зневага до людини. На всіх рівнях люди сприймали одне одного як конкурента, а не, як брата.

Ще одну помилку допустила церква – не відкинула апологію страждання. Думка, що людина створена для страждання, породила в людях руйнівні комплекси. Не цінувалося життя. Ні своє, ні ближнього.

Далі. Влада над людиною, яку прагнув здобути нікчема і здобував її, вкинувши у маси демагогічні лозунги, створювала у того нікчеми ілюзію власної значимості і спонукала його до приниження ближнього. (Компенсаторна функція. Вважалося, що чим більше принижений ближній, тим більша значимість нікчеми. Сьогодні це чи не першочергова проблема європейської цивілізації. Говоримо європейської, бо про інші – навіть немає предмету розмови. Ниці прагнуть влади над іншими тільки з однієї причини – вони не мають влади над собою, над своїм звірячим Я).

Відбулася підміна понять. Замість рівності кожного перед законом, проголошувалася соціальна рівність, незалежно від здібності людини, працьовитості, таланту, надбань предків. Як наслідок – нечувана злочинність.

На демагогії виростали псевдовчення про справедливість, які затуманювали розум молодих активних і ділових людей. Обдурені ставали жертвою тих, хто спрямовував їх на енергійні дії.

У цей час відбулася концентрація капіталу в руках сіоністів. У них створювалася ілюзія, що з допомогою капіталу можна здобути абсолютну владу. Над світом, економікою, а це дасть можливість маніпулювати людьми, ідеями. (Тут треба зробити зауваження, що таке неможливе. І ось чому. Творець, Який створив світ, як прообраз Раю, таке просто не дозволив би (це для віруючих), (а для невіруючих інше) – щоб мати владу над світом, потрібно поєднати непоєднуване: культури, мови, ментальність різних народів, звичаї, вірування, побут, суспільний устрій і т. д.

ХХ ст.. кроваве ще й тому, що лжепророки зуміли ізолювати людину від Творця, і залишили її сам на сам зі звіром. З тим, що всередині самої людини.

Та найпершою причиною отого дикунства, яке продемонструвала Європа з початком Першої світової війни, є страх перед життям. Він вразив усіх – від найбільших, до найменших.

Ну, а відтак уже можна говорити і про суперечності капіталізму. Але в жодному разі не можна їх вважати першопричиною європейської трагедії. (Протиріччя капіталізму є перманентним. Це наслідок як некомпетентності управлінців, так і групового корпоративного егоїзму вражених страхом перед життям. Але складовою протиріччя є і конкуренція, а вона все ж таки сприяє розвитку. Ще. Теорія про суперечності капіталізму є не що інше, як спроба закрити криваву рану лахміттям. Шкода, але вилікувати цю рану ніхто не пропонує. Такі ліки можуть бути тільки у розумінні призначення людини – повернути на Землю Рай).

Дві тисячі років тому страх перед життям підштовхнув натовп до вбивства Боголюдини. Цей злочин породив у людини переконання, що кровопролиття допустиме. Наслідки – ХХ ст. Якби не було вбивства на початку Нової Ери, не було б жахливої масакри у ХХ столітті.

Та якщо людство так і не збагне, що воно несе в собі геном вбивці і здатне повторити найгірші злочини, то таке повторення цілком реальне.

УКРАЇНА: СТРАХ, МОРОК І НАДІЯ

Страх перед життям жене людину до смерті, а людство до загибелі. Він породжує не лише боязнь смерті, а й підсвідомо жене людину шукати її. Самогубства, безпричинні аварії на дорогах, немотивовані вбивства, вчинки, у яких немає логіки, викликані суїцидними настроями на рівні підсвідомого.

Північні народи – шведи, фіни, норвежці зуміли подолати цей страх, мобілізувавши інтелектуальну міць людей на освіту, культуру, духовний розвиток. Економіка цих країн направлена винятково на удосконалення якості життя громадян.

Трохи інакше обстоять справи у народів південних країн.

Страх перед життям не дозволив Наполеону вчасно зупинитись і зробити Францію процвітаючою країною. Натомість він погубив півтора мільйона молодих французів і кинув Францію на століття в хаос, що вразило генофонд нації. Гедонізм сучасних французів – це перманентне очікування якоїсь ірраціональної біди. Нація високої культури, найвищих технологічних досягнень, фантастичних інженерних рішень абсолютно не мотивовано переживає страх перед життям.

Що треба. Дати адекватну оцінку минулому, відпустити померлих і відпустити власні зруйновані ілюзії. Коли націю покине отой нез’ясований страх, на його місце прийде впевненість у собі і у своєму майбутньому, окреслиться далека перспектива, сформується ясна мета, а це змінить якість життя.

Якщо говорити про Україну, то, засліплене наживою владне угрупування своїм страхом отруює суспільство, паралізує його волю, руйнує перспективу, не дозволяє нації ставити собі мету. Воно, оте угрупування, перманентно демонструє пиху й не може приховати свій страх (а пиха і страх – це найогидніший симбіоз), тому вчинки їхні часто немотивовані, незрозумілі, іноді просто абсурдні, а коли вони демонструють нібито волю і силу, то це не що інше, як спроба приховати страх. Глибинний паралізуючий страх.

Сьогодні не можна говорити про українську дійсність і не враховувати катаклізми ХХ століття, які жахливо підкосили дух нації, її генофонд, навіть фізичний стан.

Щоб повернути нації силу, волю і віру в себе, позбавити її страху, потрібна неймовірно важка робота еліти. Творчої, наукової, політичної, економічної. (Те що політики зараз називають себе елітою є нісенітницею. Їх можна так назвати тільки в одному контексті «злодійська». Більшість з них навіть не хочуть бути людьми).

Шкода, але сучасна українська творча й наукова еліта, відчуваючи на генетичному рівні страх перед життям, замкнулася у своєму егоїзмі, як слимак у мушлі, і з цієї мушлі повчає суспільство.

А потрібно створювати літературні, філософські, культурологічні напрями, готувати собі заміну, яка б змогла в перспективі впливати на політику й суспільство, та вони цього не роблять, вони ведуть суперечки про несуттєве, безкінечно, як мантри, заявляють про свою любов до України. Причому, вони не проти, аби за цю любов їх винагороджували.

Ліна Костенко – безперечно, надзвичайно талановита поетеса. І патріотка України. Та замість того, щоб створити поетичну школу Ліни Костенко, – а до неї зверталося десятки юних і обдарованих початківців, яких вона безжально відшивала – вона моралізує зі своєї мушлі. Як типовий учитель, ставила юним і наївним «двійки», не розуміючи, що якби вона підтримала тих, хто до неї потягнувся, то вони колись мали б неабиякий вплив на суспільство, і те суспільство могло б бути іншим. І це була б її, Ліни Костенко, заслуга. Не зрозуміла жінка своєї місії і багатьом талантам підрізала крила. А її фраза «Якби Джульєтта колупала піч, то, може б, навіть не було Шекспіра» є образливою і для трагічної героїні, і самого драматурга.

Так можна сказати і про Драча, Павличка, Мовчана. Так можна сказати і про інших розкручених ще при більшовизмі. Талановитих і не дуже. (Виняток І. Дзюба, В. Шевчук і ще дехто).

Можна з повною відповідальністю заявити, що саме розкручені шістдесятники винні у занепаді української літератури. І тільки шістдесятники. Їхній потворний егоїзм переміг не тільки здоровий глузд, а й справжнє відчуття Батьківщини. Страх перед життям спантеличив їм розум. Вони, як тільки могли, гнали на маргінеси всіх, хто міг би творити літературу, політику, мистецтво. Більше – вони не зуміли створити ситуацію для діалогу. Митець – суспільство, митець – влада, митець – церква, митець – майбутнє. А без діалогу вони – хотіли того, чи ні – ставали оборонцями авторитарних діячів. Вони ніяк не хотіли розуміти, що від такої розмови виграють усі, бо ламаються колючки комплексів – як низької самооцінки, так і надутої гордині. А найбільше – виграє суспільство, історія. Та організувати масштабне обговорення проблем їм не дозволила їхня надута гординя.

Суспільний діалог мав би повернути кожній людині, кожній нації її обличчя, її сутність, призначення, а діалог культур – взаємозбагачення. А в перспективі – повернути суспільству лицарський кодекс, без якого державотворчі процеси перетворюються на широкомасштабне примітивне злодійство. (Якщо неможливий діалог культур, краще мовчання. Але насильство над культурою, що чиниться сьогодні над українською, є злочин. А за злочин кара невідворотна).

Якби ці хлопці не замикали на собі національну ідею, а запропонували розвиток ідеї своїм учням, то силове поле нашої культури сьогодні було б іншим. І це силове поле не дозволяло би владцям поводити себе так нагло. Крім того, воно мало б позитивний вплив на все суспільство. (Найяскравіший приклад здатності до діалогу – Мартин Лютер. Він не тільки заохочував діалог – він провокував його. Наслідки – Європа на століття випередила інші країни світу в економічному, технологічному та гуманітарному розвитку. Такому діалогу сприяла також класична музика. Вона і зараз сприяла б, якби наші авторитети зрозуміли це).

Українські інтелектуали ще в ХІХ ст. взяли собі за життєвий принцип згубну для особистості дефініцію Г. Сковороди «Світ ловив мене і не спіймав». (Комуністи прекрасно розуміли, що їм дуже вже вигідно, щоб інтелігенція дотримувалась цієї ідіотської формули – так легше працювати гебешникам).

Та не втікай ти від світу! Хапай його, якщо пищить – бий по пиці й говори, коли маєш, що сказати! Змусь його слухати себе і спробуй наділити його кращими своїми рисами, якщо, звичайно, вони у тебе є. І не бійся смерті – вона все одно знайде тебе. Також не шукай її, а вижени страх з душі і зрозумій, що твоє життя і діяльність здатні змінити світ. Шкода, однак українські інтелектуали, вражені вірусом страху перед життям, не здатні піднятись не тільки над світом, але і над собою. Вони воліють бачити себе маленькими, іноді навіть бути такими собі тваринками – тоді немає відповідальності.

Борисові Олійнику Небо дало незвичайний талант. Якраз цей талант мав допомогти йому позбутися страху перед життям. Не скористався поет подарунком небес, він просто не прийняв його, і мучиться у цьому страху з мазохістською насолодою.

Коли талановита людина зраджує собі – то злочин перед нацією.

Найбільша проблема і вина Пілата – він не хотів, чи не зміг, розділяти добро і зло. Він думав, як їх не розділяти, то вони не розкриються, тобто, не проявляться людям. Так само думали деякі наші шістдесятники. Вони хотіли неможливого – гарного комунізму («з людським обличчям»), – добре розуміючи, що того бути не може в принципі. Прикриваючи своє розуміння добрими фразами, вони ховали свій переляк. Також вони знають, що чим талановитіша людина, тим більший гріх за конформізм. Підтримуючи зло, чи потураючи йому, ти стаєш наповненням цього зла. Це вже стосується сучасних інтелектуалів.

Страх перед життям породжує також страх перед пізнанням. Його відчувають люди, які мають інструментарій до пізнання, але втратили душевну рівновагу внаслідок страху перед метою. Велике завжди потребує випробування (мета, мрія, кохання), натомість посереднє не вимагає жертв, душевної віддачі, відстоювання принципів.

Страх перед метою – наслідок невірного виховання дитини. Занижена або завищена самооцінка прирікає людину на самітність. Не маючи відображення себе, своїх помислів через розуміння ближніми, людина замикається у своїй мушлі, а велика мета стає недосяжною. Вона людину просто лякає. У нас надто багато самотніх мрійників…

Людина прагне ідеалу, але сама не хоче (не може) ним ставати. Чому? Та потрібна велика праця душі, вміння любити й ненавидіти, жертвувати, робити свідомий вибір. Людині комфортніше бути об’єктом, а не суб’єктом. Малий обирає мале. 

Той, хто сумнівається у власних силах, не вміє робити вибір і брати на себе відповідальність за власне життя і вчинки та боїться мети, завжди стає знаряддям у різних пройдисвітів, злочинців, політиків. Приклад – наші «інтелектуали» у Криму, куди їх привезли до Януковича, для легітимізації їхньою присутністю так званого закону про мовну політику. Якими жалюгідними вони там виглядали!

Нам нав’язують думку, що у нас сильно розвинений комплекс неповноцінності. Але це брехня. Комплекси неповноцінності проявляються не в народу, який відзначає поразки у своїй історії – героїв потрібно шанувати, – а у тих, хто нав’язливо кричить про свої перемоги. Немає в українця такого комплексу. Є інше. І, може, навіть, страшніше. Українець відчуває себе нещасливим і не надіється на допомогу сусіда. Ми один до одного виявляємо не любов, а агресію. Чому так. Протягом століть в Україні володарював чужинець, який не завжди був лояльним до народу, над яким – в силу різних історичних причин – став панувати, тому народ акумулював у собі ненависть до чужинця. Ота, загнана всередину кожного українця ненависть до ворога, проявляється через агресію у родині, до сусіда, до ближнього, до можливого побратима. Вона підсвідомо породжує ненависть до того, хто трохи інакший. (Драма життя геніальної Катерини Білокур і є прикладом вияву агресії до інакшого). Українець не може надіятись на друга – побратимство зникло з козацтвом, – на безкорисну допомогу ближнього, як це буває в інших народів. Особливо в північних народів. (Навіть пінгвіни здатні один одного обігріти, українець – ні). Українець не виявляє любові до іншого українця.

Якби ця проблема обговорювалась у суспільстві, то її можна б зняти. І не потрібно б оту загнану в глибину ненависть проявляти до ближнього. Її можна нейтралізувати.

Досить зрозуміти, що кожен, хто витісняє тебе з твого життєвого простору, хто намагається калічити силове поле твоєї культури, хто нищить духовний досвід твоїх предків, є ворог! А від ворога необхідно звільнити свій життєвий простір, інтелектуальне і духовне надбання предків!

Маємо запам’ятати: коли кривавить серце нації, то воно перетворюється на попіл… або проростає квітами пізнання. Це стосується і кожної людини.

На Вічному Суді нація пам’ятатиме усякого в обличчя і свідчитиме за кожного свого сина. Як і син – за націю. І нормальний, і той, хто винен, що кривавить її серце.

Нам звідусіль говорять про дружбу народів. Але така дружба вимагає поваги і до могил предків цих народів. Поваги, а не шельмування тих могил! Всяк, хто намагається шельмувати могили твоїх предків, ворог!

Кожен народ прагне помститись ворогові за кривди. Українці не виняток. Але українець може помститись нині тільки однією безвідмовною зброєю – це реалізація себе, своєї мети. А мета в кожного має бути такою, щоб вона складала гідний внесок у підмурівок призначення України.

Ми повинні зрозуміти зараз найголовніше: біда наша також у тому, що внаслідок інфернальних експериментів ХХ ст.., ми так здружилися зі смертю, що дозволили їй жити в собі і за рахунок себе. Це стосується як окремого українця, так і держави.

Вижени смерть з душі своєї! Не дозволяй їй поселятися в твоєму серці! Посели туди животворящу мрію і зрозумій: ти сам господар життя свого. Переконай себе, що воно є прекрасне. А якщо ні – зроби його прекрасним!

Не бійся мети і не втікай від неї (іноді люди від страху перед метою втікають навіть у смерть), а став собі гідну життєву програму й виконуй її! І знай: чим більша мета, тим і ти більший.

Якщо ти не бачиш виходу, то ти або сліпий, або не туди йдеш.

Ти не думай, що світ тебе не розуміє і не чує (можливо, тому, що якийсь невіглас образив тебе). І не скаржся на світ. Подумай, може, він поранений і хоче твоєї допомоги, щоб зцілитись. Не співчуття твого, а допомоги! Подумай, з чим ти підійдеш до нього, щоб загоїти його криваві рани.

Запам’ятай: найчастіше двері, які ти вважаєш зачиненими, плачуть за дотиком твоїх рук.

Так, зараз українець не знає сам себе, не знає законів життя, у нас пропало відчуття гріха, ми не вміємо відрізняти добро від зла.

Ще гірше з російськомовним українцем. Він відрізаний від духовного досвіду предків, від силового поля культури власного народу, а чужу культуру серцем прийняти не може. Його просто поставили поза культурою. Те, що йому нав’язується, він органічно не приймає. Як наслідок – душевний дискомфорт. У кожного такий дискомфорт виражається по різному. Є такі, які у спілкуванні з україномовними громадянами випромінюють сентимент, а є такі, які на українську мову виплескують агресію (тут, дійсно, комплекс) сильніше за справжніх росіян. Агресія їхня – це реакція на зневагу росіян до українців узагалі. Москва не може визнати, що у світі є така нація, як українці. Для них ті, що розмовляють українською, «націоналісти», «бандерівці», російськомовні – «хахли». І знову-таки, це проблема не тільки російськомовних українців, це проблема держави, проблема майбутніх дітей. І актуальна тема для обговорення! Чужою мовою ти з Батьківщиною не поговориш.

Також потрібно розуміти, що нікчеми, які намагаються спаплюжити слово, не розмовляють. Вони викидають з рота нечистоту, щоб забруднити ближнього, але забруднюють самі себе.

І ще. На превеликий жаль українець нерідко оцінює себе не таким, яким він є, а прислуховується до голосу іншого, агресивнішого за себе. Українець не може оцінити себе з висоти слави предків. Українець не може оцінити себе так, як його оцінив Ісус Христос. Полюби себе, який ти є, а не такого, яким бачить тебе сусід. Сусід не буде ні любити, ні поважати тебе, бо він не навчився любити й поважати самого себе. Він принижує інших з однією метою – принизивши когось, він у своїх очах вважається кращим. Звичайна компенсаторна функція.

Нам важко збагнути, що першим творцем слова був Бог. Він передав його у спадок людям не для того, щоб обкрадати світ, а для того, щоб збагачувати його. Творець спадкоємець суворий – за знівечене слово теж доведеться відповідати.

Могутністю слова володіє той, хто з його допомогою ушляхетнює простір. Той, хто прагне його забруднити, нікчемний. Навіть, якщо він багатий, чи має владу.

Та ні радянська, ні пострадянська українська інтелігенція – та, що обласкана владою, – такого зрозуміти не здатна. Вона не запропонувала жодної ідеї взагалі. Не лише глобальної, не запропонувала навіть простої державотворчої ідеї. Маленький виняток – деякі науковці намагаються повернутися до власної історії. Та роблять це боязливо. Вони хотіли б вивчати власну історію, але щоб її правдиво висвітлювала Москва. Цебто, хочуть її знати, але з чужого голосу. Вони від того голосу ніяк не можуть відірватись.

Як не може відірватись від фекально-генітальної естетики деяка творча братія.

Тисячі сюжетів не породжених, не опрацьованих, не розкритих, натомість до нудоти пережовується навкологенітальна тематика та пов’язана з тим дріб’язковість. А щоб надати тому вагу, називають це постмодерном.

Але постмодерн – явище психологічне, а не мистецьке. І саме воно підтверджує, наскільки вражене силове поле нашої культури.

Мистецтво – то цілюще джерело, постмодерн – вода з болота. Ці дві рідини не можуть злитися. Якби вони злилися, то цілюща вода забруднилася б, а брудна не очистилася б.

Мистецтво – це нагадування людям, що ми діти Божі, а не нащадки тварин. Однак, той, хто вже став тваринкою, мистецтво ненавидить. І при можливості, топче його, нищить. Гробовище культури ХХ ст.. влада в Україні (зразка 2012 р.) інтенсивно розширює у столітті ХХІ.

Разом з незалежністю ми отримали дві України. Ідеальну, яка бачить себе у красі, мудрості, добрі та реальну – брудну, заздрісну, принижену, окрадену ворогом, Україну, яка втрачає свою сутність. Та найгірше, що ці України не здатні до діалогу. «Раби, подножки, грязь Москви…» агресивно не бажають втрачати свій статус, а державники не можуть знайти слів, щоб їх почули і зрозуміли.

Можливо, такий діалог і не потрібен. Можливо, ота нечисть буде стерта з обличчя України так, як стирається щось з пам’яті комп’ютера. Єдине, що маємо знати, само воно не зітреться...

Внаслідок масового напливу в Україну ницого і підлого елементу Україна втратила дитинність, постаріла душею і втомилася боротись. Пробудити дитинність і життєрадісність – а відтак і силу – Батьківщини зможуть шляхетні вчинки її дітей.

Окрім страху є любов до життя і навіть благоговіння перед ним. І настільки сильне, що люди приносять себе у жертву ради цього життя. Такою любов’ю керувався Василь Омелянович Макух, який 5 листопада 1968 р. спалив себе у Києві на Хрещатику на знак протесту проти більшовицького свавілля та проти окупації Чехословаччини. (19-ого січня  1969 р. спалить себе чех Ян Палах. Теж на знак протесту проти окупації його країни. От про Яна Палаха знає весь світ, а про Василя Макуха Україна знати не хоче); такою ж любов’ю керувався Олекса Миколайович Гірник, який 21 січня 1978 р. спалив себе у Каневі. Теж на знак протесту проти свавілля особин зі звірячими інстинктами. Такою ж любов’ю керувалися Січові Стрільці, повстанці Холодного Яру, воїни УПА. Ці люди народилися для того, щоб своєю смертю відкупити загибель України. Тепер усі вони з конкретних людей перетворилися на Істину, і на неї сьогодні мусить опиратися зранена Україна. Тому так вперто наші вороги тужаться заперечити їхню присутність в історії.

Страх перед життям протягом тисячоліть відчували усі народи. Відчували його найвидатніші філософи й полководці, королі і прості люди. Ксеркс, Нерон, Чінгіз-хан, Діоген, Августин Аврелій (Августин Блаженний), Дідро і багато-багато інших жили у цьому страхові й поширювали його, як пошесть, серед сучасників.

Переживав страх і Олександр Македонський. І не просто переживав. Цей полководець – суцільна відкрита рана. Однак, він зумів перемогти у собі той страх і піднятись не тільки над собою, а й над часом.

Якщо діяльність переляканих несла з собою часто руйнації і загибель людей, то цілісні натури, яких такий страх не торкнувся, або які здолали його, заклали основи сучасної європейської цивілізації.

Король Артур ввів в абсолют лицарську честь, і вона увійшла в плоть і кров європейської культури.

Цезар дав Європі правовий кодекс. І хоча здобутками шляхетного Юлія Цезаря скористалися майбутні мерзотники, які таки погубили римську культуру, людство має завдячувати мудрому полководцю за те, що сьогодні живе у праві.

Джузеппе Гарібальді, Іван Сулима, Іван Виговський, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Шарль де Голь, Степан Бандера та багато інших дали людству зрозуміти, що честь держави треба підпирати власною честю. І мужністю.

Софокл, Данте, Мікеланджело, Тиціан, Ренуар, Моцарт, Бах, Бетховен, Тарас Шевченко, Катерина Білокур, Микола Вороний, Василь Стефаник, Микола Вінграновський, Олена Теліга, Василь Стус надали людству такі гуманістичні коди, без яких майбутня цивілізація розуму була б неможливою.

(чекайте на продовження)