Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.3

ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ – ПЛІД

СТРАХУ ПЕРЕД ЖИТТЯМ

Страх перед життям породив філософію буття, філософія буття сформувала цивілізацію споживання, а та вже перетворила людину на досконалий механізм переробки товарів і продуктів на сміття і відходи. І це не перебільшення. Цивілізація споживання заходить в тупик.

Якщо до Геґеля філософія буття намагалася якось з'ясувати також, що таке людина, а не тільки її існування, то після – всю філософію зведено до найабсурднішого визначення: «Буття визначає свідомість». (Матеріалізм та ідеалізм не є антагоністами. Це просто складові філософії буття. У Геґеля вони прекрасно поєднуються). Навіть ті, хто не вважає марксизм філософією, у житті дотримуються цієї формули, не розуміючи, що вона перекреслює у них власне Я. Правда, за втрату Я об’єкт отримує винагороду – дешеві розваги. Як компенсацію, що позбувся своєї природи, самого Себе.

Шкода, але філософія людини у Європі не мала розвитку. Можливо, тому, що Європа дуже довго наїдалась. (Якщо говорити про філософію людини, то треба мати на увазі тільки європейську науку. Інші – навіть не підійшли до її визначення).

Могутній поштовх до творення філософії людини дав Ісус Христос. Яскраво. Виразно. Потужно. Чому людство не стало удосконалювати її, поглиблювати, зігнорувало розвиток, і вперто нав’язало суспільствам філософію буття?

Тут секрету немає – філософія людини вимагає досконалості. І не тільки від ближнього, найбільше – від себе. Досконала людина розуміє обов’язок, усвідомлює відповідальність перед Творцем і світом, а також позбавлена страху як перед життям, так і перед метою. Для цього потрібна всього лиш воля. Душевні лінощі гальмують вияв волі, а філософія буття ставиться з розумінням до такого гальмування, оправдовує його, вважає це нормою.

Шкода, але церква – а саме вона спрямовувала наукові напрямки – дала перевагу філософії буття і на два тисячоліття зупинила розвиток філософії людини.

Ще одне.

Від душевних лінощів, від небажання брати на себе відповідальність пересічна людина не має здобутків власного розуму. А коли запропонувати для обміну нічого, вона прагне взяти чуже задарма. Наша формула – це крапля, у якій приховані проблеми європейської історії, економіки, європейських банків та європейської політики. Бо як у краплині води можна впізнати смак цілого моря, так і в нашій формулі прихована проблема цивілізації споживання. Філософія буття націлює людину на споживання і місце людини в процесі виробництва і споживання, але не сприяє пошуку Бога. Криза початку ХХІ ст. то криза цієї філософії, а економічні чи фінансові проблеми – її похідні. (До речі, кризу підтримує – іноді створює навмисне – певна категорія людей. Вони добре розуміються у питаннях, уміють створювати їх послідовність так, що для себе мають неабияку вигоду. Нерідко – надприбутки).

Як би досконало не працювали механізми ринкової економіки, але вони також створюють обставини, які можна назвати законами некомпетентності. Людина прагне реалізувати себе не в тій галузі, до якої у неї покликання, а в тій, яка приносить більше прибутків, пошани та зв’язків у суспільстві. А це не вільні люди. Кризу зможуть передбачити і відвернути негативні наслідки тільки люди вільні. Вільні від страху перед життям.

Цивілізацію споживання сформувала філософія буття, а та породила людину-хижака. (Людина-засіб). Цебто, ближній цікавий не як людина, а як об’єкт, від якого можна мати користь. Тут про повагу до нього й мови не може бути. Саме тому так важко дається діалог. На всіх рівнях. І найважче там, де предмет діалогу більш, ніж зрозумілий, – між конфесіями. А без діалогу не може бути відображення Я через іншого, бо без відображення втрачається сутність самого Я. Інфернальне відчуття самотності – а це проблема всієї Європи – теж продукт філософії буття. Таке відчуття породила європейська філософія, на таке відчуття вона опирається.

Мусимо також погодитись, що цивілізація споживання (і виробництва) не дозволяє людині реалізуватись через здорову конкуренцію. Завжди вмикаються побічні допоміжні механізми (знайомство, гроші, інтерес, корпоративний егоїзм) задля того, щоб надати перевагу не тому, хто найкраще може реалізувати певний проект.

А наслідки – за кожним випадком стоїть людина, часто зневажена, відсунена на маргінеси, до якої всім байдуже, і яка множить армію самітників, депресію. (До речі, проблему самітності, яка надто болюча і для Європи, і для Америки – а особливо для пострадянських держав, – теж породила і зрощує філософія буття).

Тривога, депресія – це показники дисгармонійного життя людини. Допомога лікаря приглушує відчуття, але не усуває причини. Усунути причину може тільки один спосіб – чесний діалог з самим собою. Наслідком має бути нейтралізація минулих помилок і програма на творення гармонії між собою і світом. Ти твориш світ, а не світ тебе.

Взагалі-то самотність може бути привабливою, але тільки в одному випадку – вона має заповнюватись високими пориваннями. Натхненням, вірою в Бога, відчуттям відповідальності за світ, жагою справедливості, коханням. Всім, що допомагає подолати страх перед життям.  

Самотність смертельно небезпечна, коли людина заперечує Творця – тоді вона втрачає шлях до Нього. А без Нього страх подолати не можливо.

Пошуки Творця дають надію і силу, втеча від Нього – відчай.

Хто шукає Його – знаходить, хто втікає від Творця, той втрачає себе. Себе, мету, сенс існування.

Шкода, але навіть у середньовічній філософії спостерігається спроба втечі від Бога. Душевні лінощі, невміння любити, фанатичне зречення розуміння красоти тіла, прагнення зверхності над ближнім спонукали до замаскованого вияву власного егоїзму. (Скажімо, творчість Августина Аврелія). Безперечно, ті філософи були розумними, бо навіть через багато століть богослови не зуміли розпізнати обман – теж від душевних лінощів – і тиражували його. Тиражується і зараз.

Ні патристика, ні вчення пізніших богословів не розвивали філософію людини. Християнство занурилось у філософію буття, своє вчення затиснуло у догми і перестало розуміти людину взагалі. Навіть протестантизм, який сприяв розвитку економіки, фінансової системи, технологіям, не підійшов до цілісного вивчення людини.

Крім всього, для того, щоб переконання, породжені тією філософією, закріпилася міцно, постаралася добре інквізиція, а в пізніші часи – НКВД – КГБ та їхній клон – світовий комуністичний рух.

Є думка, що сучасна медицина заповнила той гуманітарний простір, який мала б заповнити така наука, як філософія. Це помилка. Сучасна медицина зміцнила цивілізацію споживання і майстерно пристосувала людину до філософії буття.

Так, цивілізація споживання забезпечує існування людини (іноді – безбідне), але часто руйнує спроби наповнити його глибоким змістом. Замикає буття на саму себе. Побут заради побуту. А це нерідко закриває їй можливість розкритися для щастя. Закриває вхід туди. Парадокс – для сучасної цивілізованої людини не саме життя є цінністю, а успіх. Цебто, скільки грошей нам дають за те, що ми робимо, чи думаємо, що робимо щось. Найгірше – часто заради успіху приноситься у жертву саме життя. На питання: успіх заради чого, розумної відповіді ніхто не знаходить.

Ми ніяк не хочемо зрозуміти, що коли ми незадоволені особистим життям, то це не від власної оцінки цього життя. Ця – ніби то наша – оцінка від погляду збоку.

Об’єктивно ми не можемо знати: добрий наш побут, чи поганий. Ми судимо, виходячи з порівняння з побутом ближнього. Якщо наш програє у зіставленні з його побутом, то ми страждаємо, якщо виграє, то ми почуваємося добре. Але приміряти своє до життя іншого, то є глупота. Або свідоме визнання свої малості. (А ми це демонструємо перманентно).

Нам здається, що нас переслідує невдача, ми знаємо, що нас зраджують близькі і друзі. Ні, то нас переслідує наш власний страх перед життям. Позбувшись його, ми закриємо всі питання.

Філософія буття надає багато уваги страху перед смертю. Але страх перед смертю – ми вже знаємо – є не що інше, як прихований страх перед життям, і найгіршим продуктом цього страху є найбридкіший винахід людини – засоби вбивства. А наша цивілізація використовує ці винаходи заради прибутку.

Вбивство – прибуток. І нікому не соромно.

Людина цивілізації споживання придумала продовження руки – ніж, меч, спис, стріла, карабін, ракета, – щоб знищити ближнього; у людини цивілізації розуму продовженням руки буде крило. Щоб зігріти ближнього. Людина-мета (І. Кант) – стане основою в методології філософії людини, філософія вже допоможе подолати страх перед життям. Вона научить кожного не боятися ближнього, мети, смерті. Вона научить кожного бачити себе більшим за того, яким він себе уявляє, поважати іншого, шанувати жінку.

Ще одна біда людини – вона замість цілющих потиличників матері втікає до солодких дарунків демона. Це стосується не тільки окремої людини, найбільше це торкається націй. А надто – України. Цілющі потиличники – це героїчна історія, набутки культури, духовний досвід предків і потреба особистісного вибору; солодкі дарунки – перебування у темноті, дріб’язкова насолода, безвідповідальність, лестощі, душевні лінощі.

Сучасну цивілізацію оздоровити не складно. По перше, потрібно навчити людину бачити себе більшою від тої, якою вона бачить у дзеркалі. По друге – позбавити її страху перед життям. По третє – впровадити в усі спільноти, як складову філософії людини, філософію кохання. На всіх рівнях. Освітніх, мистецьких, містично-світоглядних. Координація держав, націй у широкомасштабній програмі інтеграції культури в суспільства.

Тоді європейську культуру від минулого і майбутнього розділить нова парадигма – філософія буття уступить місце філософії людини, а та окреслить нову якість життя. Потім на зміну цивілізації споживання прийде цивілізація розуму.

Змінити якість життя. Людина має зрозуміти, що вона не є машиною для переробки у сміття товарів і продуктів – а саме таку функцію визначила для неї філософія буття, – а тут, на землі, вона виконує завдання Творця.

Це буде процес складний і, можливо, болісний. Однак, незворотній.

Першим кроком до цього стане подолання страху перед життям.

Основою філософії людини є інтелект, почуття, здатність реалізувати себе через них; віра в Творця та відповідальність перед Ним. За себе, за минуле і майбутнє людства. А також – за Землю.

Наше життя – вияв волі (Шопенгауер). А сенс світової волі полягає в тому, щоб у кінцевому результаті обрати Творця (тільки у Ньому всі складники світової волі). Та це станеться тоді вже, коли людство перейде від цивілізації розуму до цивілізації духу.

МИСТЕЦТВО – ЯК СКЛАДОВА

ФІЛОСОФІЇ ЛЮДИНИ

Найстрашніша помилка (злочин!) цивілізації споживання – вбивс
тво Ісуса Христа. Відтак усе йшло просто. Найперше – фарисеї спотворили вчення Ісуса. Він не говорив про обов’язкове страждання, не визнавав влади людини над людиною, не проповідував вищості чоловіка над жінкою. А фарисеї, на догоду владикам і чоловічому шовінізму, вміло підтасували вчення Христа, і культивується все це уже дві тисячі років. Не потрібні були Хрестові походи, фатальна помилка – заборона розлучень та інквізиція.

Авторитарна влада – а вона й досі вважається ефективною, незважаючи на те, що народи переконалися у зворотному – є причиною морального занепаду. «Захист національних інтересів» найчастіше є підміною іншого поняття: зазіхання на чужі інтереси. Авторитарній владі і «захисту» є тільки одна альтернатива – духовний розвиток нації, вдосконалення державного устрою та управління.

Також жахливою помилкою цивілізації було створення СССР. Воно пробудило патології, низькі інстинкти, руйнівні рефлекси, привело до небачених трагедій. Знищено, покалічено, зневажено сотні мільйонів людей, а спадкоємці комунізму продовжують руйнацію людини по всьому світу донині. Ненормальна жага влади, культ зброї, культ насолоди, сучасний моральний і культурний нігілізм у цивілізованому світі – це наслідки сімдесятирічного існування тієї потворної системи. 

Породжена Радянським Союзом і поширена на весь світ психологія люмпена, який розуміє рівність, як «що твоє – то моє», спустошує душі й уми людей у всьому світі. Саме тому відбувається знецінення справжніх вартостей – природи, моралі, духовного надбання людства.

Як наслідок – людина змаліла, а колосальні художні досягнення, які підняли б її, сьогодні незатребувані, незрозумілі.

Інша помилка – стримувався розвиток філософії людини. Незважаючи на те, що у мистецтві вона мала найкращий вияв, наука споглядала людину здалеку. Скоріше – звисока. Так само позирала й на мистецтво.

Література, малярство, музика – це неперевершене багатство і прекрасна ілюстрація душевного наповнення людини, її мудрості і святості (а також – дикунства) – філософією ігнорувалися. (Якщо не брати до уваги «Естетику» Гегеля, якої він добряче побоювався, та праці Шпенглера – цей говорив розумні речі, але використовував історію мистецтва для захисту своїх помилок).

Тож незважаючи на величезні здобутки в літературі та мистецтві, де світоглядні питання мали найяскравіше вираження, сама наука надала перевагу розвитку філософії буття. Такий парадокс цивілізації.

Деякі мислителі просто боялися присвятити душу Творцеві. Наслідки їхньої праці – інтелектуальний продукт. А творчість Софокла, Мікеланджело, Рафаеля, Данте, Гете, Бальзака, Ренуара, Шевченка, Гайдна, Бетховена, Шуберта, Моцарта, Верді та інших – продукт духовний. Вони присвятили душу Творцеві. Саме тому філософія не доросла до розуміння високих категорій європейської літератури та мистецтва; а окремі інтелектуали, ужахаючись рівнятись на висоту небес, прагнули (і зараз прагнуть) опустити небеса до свого рівня. Таких багато серед пишучої братії, священиків. Саме вони, задовольняючи потреби люмпена, намагаються брудним склом засклити вихід до Творця. Митці повинні розбити це скло і переконати здивованих людей, що сяйво, яке їх засліпить, справжнє, а не наслідки спец ефектів.

Споконвіку люди знають, як переповнює душу добра музика. Вона здатна винагороджувати людину надією, очищати серце, знімати з нього біль. Або… вселяти біль...

Добра музика – одна з доріг, яка веде людину до усвідомлення свого зв’язку з Творцем. Вона, на відміну від інших видів мистецтва, що прив’язані до реалій буття, сама шукає шлях до розвитку, перебуває сама в собі, і не вона несе себе в життя – життя має (повинно) шукати себе в ній. Тоді це життя наповнюється гармонією, а вона вже дає людині душевний спокій, дозволяє накреслити і побачити перспективу. Головне, коли слухаєш добру музику, щоб ти не тільки вважав себе гідним цієї музики, а й був гідним її.

Людство творило її одвіку, творить сьогодні й буде творити вічно. Осмислення цього виду мистецтва відбувається безперервно на рівні статей, нарисів, монографій, дисертацій. Але досліджується здебільшого структура творів та їхня економічна доцільність (останнє – ретельно). У такій ситуації вартість музичного твору визначає ринок. Цебто, люмпен.

Але тоді зв’язок людина – музика, її екзистенціональна вага, вплив на формування особистості ігнорується.

Хоча, дякуючи розважливим політикам, відповідальним діячам культури і мистецтва, розумному бізнесу, серйозна музика у цивілізованому світі має поширення, а завдяки сучасним технологіям, практично доступна майже кожному. Інша справа, як кожний використовує таку можливість.

У свій час Артега-і-Гасет висловив роздратовання, що до театру пішли маси. Безперечно, точку зору філософа слід поважати, але варто послухати також іншу думку. Натовп, який ходить до театру, уже публіка. А публіка має точку зору.

На жаль, сьогодні ми спостерігаємо, як агресивне нав’язування поп-музики всіма засобами (економічна доцільність), витісняє класику. Уже виросли покоління, які не можуть її зрозуміти. (Тут мусимо зазначити, що чим більше людина віддаляється від класики, тим розхристанішою стає її психіка).

Висока музика – це Космос. Безкрайній, нескінченний, наповнений божественним творінням, які дивуватимуть людство тисячоліття. (Це також рафінований спосіб принесення в жертву митця во ім’я порятунку людства).

Гайдн – широченна звукова панорама світобудови, де щебет пташки, пісня ратая такі ж вагомі, як голос Архангела. У Гайдна труби жартують, іноді навіть кепкують над людиною, але вони також громом сповіщають про початок. Початок – а не кінець. Його скрипки – аристократи звуку – переповнені ніжністю, світанками, коханням. Гайдн – основа тому могутньому піднесенню інструментальної музики, яка поставила європейську культуру поза конкуренцією.

Бах – начало начал. З ним добре побути на самоті. І помолитись Богу. А бездонний океан його праці дозволяє робити це до безконечності. Велична, як готичні собори, музика Баха підпирає небо.

На жаль (чи на щастя) творчість Баха ще не вся зрозуміла, «не прочитана». Скажімо, фінал «Страстей по Матвію» «Спи Ісусе» сприймається неоднозначно. Для тих, для кого Ісус Христос воскрес, у хорі відсутнє трагічне начало. Там – надія. Всеосяжна надія. Тим, хто не вірить у воскресіння, музика вселяє жах. Для них одкровення, що в цьому геніальному фіналі, асоціюється зі смертю і сіє тваринний жах.

Гендель дав світові масштабні оркестрові та хорові полотна, демократизував музику, вивів її на повітря, спробував озвучити історію.

У творчості Моцарта – Всесвіт. Кожна музична фраза – гармонія, велич, краса, глибокий зміст. Його звуки благословляють, обіймають ніжністю, вселяють надію. Там є все. Від щасливого сміху дитини – а він міг би бути рефреном до багатьох творів композитора, – через надскладні драматургічні конфлікти, через чисті янгольські одкровення, осягнення величі Творця, до вселенських трагедій.

Музика стала його душею. Душею, яка так передчасно повернулася додому.

Імператив Моцарта – ти на цій землі не випадково. Тому бути маленьким – гріх.

Шуберт – хотів він того чи ні – розкрив свою душу і показав світові, щоб світ побачив, якою променистою, щедрою і змістовною може бути душа людини… Якщо вигнати з неї Звіра.

Бетховен витворив скрижалі Істини. Він категоричний: ти або людина, або ніхто. Це підкреслює кожен його звук. І у прихованому риданні, і в громовицях, сумнівах, славі, через океани роздумів у найвеличніших адажіо, до найвищого вираження стремління до радості – скрізь почуєш: ти або людина, або ніхто.

Радість Бетховена – це могутня, строга, священна радість людини, яка зрозуміла, що Христос Воскрес. Зрозуміла, сприйняла Воскресіння як найвищий дар Творця та усвідомила, що людина теж може воскреснути.

Бетховен перевернув уявлення про творчість, як про засіб насолоди, і підказав, що людина мусить бути великою. Його музику може розуміти тільки вільна особистість. Саме тому КГБ, крім дисидентів, відстежував і тих, хто її слухав. Вільна людина завжди була небезпечною для правлячих карликів.

Тебе болить душа, і ти вважаєш, що це погано. А ти послухай Бетховена, і подумай, що це добре для тебе завтрашнього, що твій біль, який сьогодні є просто прикрістю, завтра врятує тебе від трагедії.

Життя і творчість Бетховена можна втиснути у максиму: бути митцем – це ніколи не сходити з дороги, яка веде до Творця. При можливості, вказувати іншим цю дорогу.

Музика розпинала їх, а вони ставали перед нею на коліна і дякували їй. Вони розуміли, що музика – еліксир пізнання та відваги, що вона програмує душевну гармонію, дозволяє побачити світ справжнім. 

Цілком унікальними у світовій музичній культурі є три Реквієми. Моцарта, Верді і Брамса. Усі три – це плач за тими нещасними, які внаслідок своєї малості убили Ісуса Христа. Такий плач – домінанта всіх трьох творів.

Моцарт оплакує долі ненароджених – їм то жити з ганьбою предків.

Брамс підказує: гляньте, що ви накоїли. А побачене (почуте) жахає.

Верді протестує проти злочину юрби і вселяє надію. Також розуміння: останнє слово буде за Творцем.

Музичний Космос Верді викликає розгублення, подив і захоплення від незбагненної величі людського духу. Верді – батько філософії кохання. Хоча ця тема розроблялася з початком художнього слова, але такого масштабного і глибинного пояснення вона до Верді не знала.

Інструментальна тканина цього композитора дає найяскравішу характеристику як персонажам, так і драматургічним конфліктам. У кожному його творі. У «Ріголетто» Джільда – жертва помилки батька. Він присудив її до страти ще тоді, коли відмовився від самого себе і став спільником злочинів герцога. Ріголетто – катастрофічний страх перед життям.

Віолетта («Травіата») – розщеплена особистість. Будучи відкритою до всього прекрасного – а про це постійно нагадує скрипка, – вона стає жертвою того Звіра, який присутній у кожному з персонажів дійства. Вирватися з лап Звіра неможливо. Віолетта боїться не тільки минулого, а й майбутнього. Вона втікає в смерть. На якийсь момент жінці здалося, що смерть можна обійти, але то всього лиш ілюзія. Вони невідступно ідуть одна до одної. Та коли смерть приходить, Віолетта поривається її заперечити – вона збагнула, що може відчувати смак життя. Пізно. А в момент найбільшого страждання зрозуміла, що смерть не принесе визволення від душевних мук. Вона всього-на-всього звільнить її від тіла, яке до цього часу було об’єктом полювання ницих чоловіків. А духовні муки залишаться з душею. Оце і є та космічна туга, яку вгамувати неможливо, і яку так геніально передав у музиці Джузеппе Верді. В останній дії скрипка розкриває не тільки трагедію жінки, що стала жертвою цієї туги – вона грає вже на похоронах надії. Надії особи стати людиною.

А правда скрипки – це правда, проти якої немає жодного аргументу, жодної зброї.

Король Філіп («Дон Карлос») – спроба деспота приватизувати Істину. Задля цього він жертвує власним сином. Оскільки Істина в любові, то вона також гине. Разом з жертвою насильства. Читати в серцях людей нечестивим не дано. Навіть наймогутнішим. Вони можуть тільки вбивати.

У знаменитій арії Філіпа віолончель розкриває звичайний душевний біль звичайної людини. Тут Верді сильно облагородив деспота. Хоча біль і у злодія, і у деспота – біль. 

Оркестрова партія в опері (як і в інших) демонструє надзвичайно складну драматургію, поглиблює конфлікт до вселенської трагедії.

У незіпсованої людини живе геном пам’яті раю. Його має в собі також Єлизавета, яка закохана в Дона Карлоса, але змушена стати жертвою деспота. За той рай вона платить життям.

Геном пам’яті раю несуть у своїх душах Аїда і Радамес («Аїда»). В оркестровій партії – від початку і до кінця – його присутність. Та оркестр з винятковою силою передає водночас і передчуття пекла, яке пропонує той Звір, що всередині людини.

І Аїда, і Радамес гинуть в ім’я душевного раю, але вони не дозволили його потоптати.

Подібне почуття зазнала й Амнеріс. Більше – Амнеріс переконана, що вона сама і є той рай.

Так, Амнеріс несе в собі пам'ять раю, але ця пам'ять безжалісно спотворена відчуванням влади над людьми, яке вона отримала внаслідок царського походження. Вона не допускає можливості, що хтось може її не любити. А коли зрозуміла, що таке можливе, не змогла впоратись із власним Звіром, і в бажанні розчавити чужий рай переступила межу. І поселила у своїй душі пекло. Якраз це геніально передає оркестр після її фінальної арії. Амнеріс вже сама збагнула, що накоїла, та вороття неможливе, а оркестр виносить останній присуд. Страшний присуд. Безжальний.

Варто нагадати, що у Верді феноменальна також алегорія. Ми можемо розглядати Отелло («Отелло»), як жертву підступного Яго, але це дуже поверховий погляд. Гармонія твору складніша. Отелло – символ тоталітаризму, Дездемона – символ мистецтва. Дездемону вбивають вічно. Всі деспоти, великі і маленькі диктатори вбивають Дездемону вічно.

Ницим владикам страшно вступати в діалог з Творцем – а це можна через мистецтво, – саме тому вони нищать митців та їхні твори всіма способами. Аж до фізичної ліквідації та підміни мистецтва псевдомистецтвом. Найбільше це спостерігалося в СССР, а нині ми це бачимо в Україні.

Нікчемність Отелло виявляється уже в знаменитому дуеті Отелло і Дездемони. Його слова «Я смерті не боюсь, життя віддам за світлий дар кохання» – це похвальба хлопчиська, а не признання мужа. А тривожні ноти перед початком дуету натякають на недовіру Дездемони до Отелло. Як і недовіру Отелло до Дездемони. Він сам себе хоче переконати, що сильний, але в глибині душі не довіряє навіть собі, тому повірити їй він не зможе ніколи. В оркестрі не звучить сила воїна, в оркестрі – сумнів; а мотив кохання відсутній взагалі. Сумна арфа говорить скоріше про материнські почуття Дездемони, а не про любов жінки.

Оркестр яскраво відтворює хворобливе потрясіння душі Отелло. І хоча Верді облагородив і цього вбивцю, та в оркестрі блискуче передав його руйнівний внутрішній світ. Звичайний убивця набуває епічного масштабу завдяки музиці.

Трагедія Дездемони не тільки в тому, що вона довірилась негідній людині, а також у тому, що вона більше пожаліла Отелло, ніж покохала. Вона ставиться до нього, як до хворого і це її не лякає, а зобов’язує захищати цього чоловіка. Вона в чоловікові не опору бачить, а свою материнську місію.

Дездемона винесла собі вирок сама. Уже тоді, коли відповіла на почуття Отелло. Цей хоробрий воїн не просто боїться життя, він себе боїться і не вірить у себе, він не вірить, що його можна полюбити. Він не вірить у себе, як мужа, цебто, боїться мети. І хоробрий воїн перед випробуванням стає примітивним убивцею.

Отелло трагедію несе в собі. Якби не Яго, то хтось інший або щось інше зруйнувало б їхні стосунки і, зрештою, життя.

Отелло не ревнує Дездемону, а шукає у ній підтвердження своєї руйнівної думки про себе як про негідного коханця і відганяє всі можливості не знайти цього підтвердження. Він не любові очікує від жінки, а хоче бачити у ній дзеркало своїх власних помилок. Він у душі раб, його волю паралізує страх перед життям у найтрагічнішому вияві.

Яго ще не говорить про зраду – а він уже все підготував, аби переконати Отелло, що Дездемона зраджує, – та фраза «женіть від себе ревність» лише розпалює її. Отелло змушує Яго, аби той підтвердив його підозри.

Зловісна фраза Яго «смерть і забуття» – не пророцтво. Це логічний кінець людини, враженої страхом перед життям. Воно стосується і самого Яго.

А коли він говорить про зраду, його музичний образ зливається з образом Отелло. То вже проекція на загибель. То втрата свого Я. Після цього мавр на нормальне життя, нормальні стосунки не здатний. Його руйнівне начало зростає, міцнішає, аж до вчинку, після якого людини бути не може.

Смерть Дездемони – це не вбивство за зраду, це вбивство свідка своєї нікчемності. Страх перед життям перетворив воїна на монстра.

Сильний не той, хто в руках тримає міцно меч, а той, хто себе тримає в руках добре.

Ця опера пробуджує якусь апокаліптичну тугу…

Верді не тільки бачив драми й трагедії людини, він також чув плач янголів і регіт Звіра. І відтворив їх у звуках, у музичній драматургії.

Можливо, композитор і сам не усвідомлював, що він створив, але з певністю можна сказати, що він однією рукою писав, а другою тримався за крило Янгола.

Мудрість Джузеппе Верді можна виразити у невеликій формулі: чим дрібніша душа, тим складніше життя. У великих життя просте. Виконуй завдання, покладене на тебе Творцем, і ніколи не бійся вибору. Обираючи Бога, ти автоматично обираєш безсмертя.

Наскільки складна тканина музичного твору, настільки складною буває його інтерпретація. Геній мусить мати повторення у виконавця. Інакше не буде зрозумілий задум композитора. Концерт Бетховена для скрипки з оркестром виконують безліч музикантів, але дорівнявся у своїй трактовці до генія Бетховена тільки Зіно Франческатті. Дехто, як молодий півник, вискочить на золоту вежу, прокукурікає радісно й тішиться оплесками. Але вежа каже: «Як скучно, яка туга!». Франческатті віддав усе своє життя, все вміння для того, щоб його рукою водив хтось Вищий, а душа стала зорею для тих, хто забув про сяйво.

Диригентів, які  роблять не репродукцію музичного твору, а мають власне бачення, теж не багато у світі. Найбільша проблема декого з них – вони не в музику заглиблюються, а себе показують через неї. Хто виглядає таким собі купідончиком, а хто – блазнем. Але і той, і той ображають музику.

Для диригента мало розуміти глибини творчості композиторів, потрібно пірнути туди і залишатись там навічно.

Якщо брати двох геніїв, абсолютно відмінних між собою, але рівновеликих – Герберта фон Караяна та Клаудіо Аббадо, то, незважаючи на їхнє різне «прочитання», скажімо, Бетховена, велич композитора зберігає і підкреслює кожен з них.

Караян у музиці був дитино, підлітком, воїном, зрілим мужем перш ніж зумів відчути всю глибину творів, які звучали під його орудою, але навіть у найскладніших працях він залишається дитиною, таким собі хлопчаком, який хоче пробігтися по веселці. Аббадо бігати по веселці не хоче, він її підпирає, як Атлант – Небо.

Музичне вираження філософії людини проблематичне, але не простіше воно і в архітектурі, і в словесності.

Готичні собори – це неперевершена спроба наблизитись до Бога. І не тільки візуально, а, перш за все, духовно (для атеїстів – психологічно). Це геніальний метод ушляхетнити простір (географічний, релігійний, історичний), прив’язати до нього нащадків і покласти на них відповідальність за цей простір.

«Божественний геній» Брунеллескі відмовився від готичного стилю і створив те, що важко осмислити й оцінити ще й сьогодні – Флорентійський собор. Це не лише прекрасна споруда – це оселя для людських надій. Душа Брунеллескі обцілувала кожен камінь ще перед тим, як покласти його на місце.

І Філіппо Брунеллескі, і майстри готичних соборів не страждали страхом перед життям. У них була висока мета, і вони здійснили її. На радість людям і здивування майбутнього. (Час любить тих, хто його осідлає, а перед творіннями геніїв він сам зупиняється в шанобі).

Як шедеври архітектури, так і висока література – програма на безсмертя оновленого людства.

У «Дон Кіхоті» М. Сервантеса – найсильніший вияв філософії людини. Шкода, що літературознавство вперто не хоче цього бачити, а в нескінчених варіантах подається соціальна складова – так зручніше у меркантильному, обплутаному брехнями світі – та спрощений образ ідальго.

Але ж Дон Кіхот далеко не комічний персонаж. Він – проекція на майбутнє людності, де честь і гідність посідатимуть належне їм місце. У такому майбутньому з цього образу не будуть кепкувати, а сприйматимуть його, як свій власний найчутливіший нерв.

Дон Кіхот міг би сказати: «Ти шукаєш захисту в літературі, але ти не думаєш, що література може захиститись біля тебе?». Або: «Нам погано без Істини, але Істині теж погано без нас». Здається, тільки він має право на такі слова… Смійтеся…

У сучасній Україні спроба опустити творчість дійшла до того, що дехто з молодих та ранніх просто хоче пісяти в літературу. І роблять це. Їх можна зрозуміти, адже це не що інше, як звичайнісінький ексгібіціонізм. Але коли вже дорослі опускаються до такого, то це ексгібіціонізм з маразматичною складовою.

Вони вважають, що дуже сміливі, бо описали статевий акт у деталях, і радіють. Та є радість корови, яка знесла паркан і добралася до соковитої паші, а є радість зодчого, який збудував храм. Від того, як швидко людство научиться розділяти ці радощі, залежить, житиме воно, чи ні.

Мистецтво не для розваг генетично вражених особин, мистецтво – це площадка для битви Янгола зі Звіром. Тому гра в літературу є шкідлива для суспільства. Така гра – то намагання викривити генетичний код людства, повернути його до тваринного начала – якого, до речі, не було, – і насміятися над правдою.

Але людство може піднятись, тільки пізнавши правду, та коли воно закриває очі на правду або насміхається над нею (українське суспільство зразка 2012 р.), воно дичавіє.

А оте здичавіння поглиблює страх, робить його небезпечним для культури та навіть загрозою існування суспільства.

Тоді еліта нації повинна стати на захист цього суспільства. Подавити в собі страх і заявити про розуміння біди.

Але ні письменник, ні філософ, ні композитор не мають права говорити з людьми, не подолавши страх перед життям, інакше вони цим страхом заразять інших. І аж ніяк не зможуть поставити суспільству велику мету. Приклад – радянська література. Та якщо сама література таки прагнула щось сказати, то радянське літературознавство убивало її ще в зародках. Літературознавець вважав, що художній твір потрібно оглушити, відтак – розчленувати, а потім вже тягти до читача, щоб згодувати йому окремими шматками, стерилізованими таким знавцем від власне естетичного наповнення.

На жаль деякі «інтелектуали» шкодять культурному процесові в Україні й досі, намагаючись витіснити з літературного процесу всякого, хто заявляє про себе як про особистість. І змушують амбітних і талановитих відчувати себе в ролі бідних родичів.

Порадити справжнім талантам можна лише одне: не боятися самотності.

І не мучитись через свою інакшість і через те, що тебе не розуміють. Митець має усвідомити, що несе хворий світ до лікаря. Це важко, але у нього вибору немає. Тим більше, що ім’я того лікаря – Істина.

Всім, хто береться за перо, треба нагадати: література – то плацдарм для янголів; висока поезія – сльози розіп’ятого сумління.

(чекайте на продовження)